Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
Ох, як же можна любити, коли любиш... і ти прощаєш, і навіть хочеш, щоб він любив тебе отак неймовірно грубо, ніби вуличну дівку, і тут таки, ось тутечки, вже — так ніжно, що можна зійти з розуму від раптового і нескінченного добра.
Та ба... це лише першої миті завжди здається, що добро нескінченне.
...Я прокинулася раптово, не встигнувши склепити як слід повіки, боячись пропустити мить його просинання; була третя година ранку; я ковзнула поглядом по сутінковому вікні, — і нараз почула, що моє серце причаїлось у ранковій тиші, як звір.
О, так. Мабуть, саме так додивляються останні сни ті хижаки, що готуються до вирішального стрибка на життя чи смерть.
Зліва кольнуло так гостро, що очима я пошукала валеріану.
Господи... як він красиво спав... Переполовинивши тілом ліжко по діагоналі... із закинутою за голову правою рукою... а лівою накривав пипочку моєї груді.
Не рухаючись, майже схована під його пахвою, вдихала запах гарячого зі сну тіла і намагалася подовжити ту мить, коли він звично запитає «як спалося?»
Смішний... Хіба є такі слова, якими можна було б передати, як спиться жінці в безумну ніч?! Та де там спиться —
напівмариться,
напівколишеться,
напівумирається.
Такої палкої і безберегої ночі у нас до цього не було.
29 березня 200... р.
Чому я зациклилася на цих спогадах?
Вони мені не дають ані задоволення, ані спокою. Лише обливають магмою із самого серця діючого вулкана. А це не є задоволення?
Я прокручую ту ніч — і ніби стираю найголовніше.
Коли б це була єдина ніч мого життя.
А таки єдина.
Дивно.
Бути з одним і тим же чоловіком роками, хоча й зрідка — а все ж роками, й згадувати лише одну ніч...
Ій-бо ти хвора, подруго.
І в якийсь момент я заприсяглася не вертати туди ніколи, і таки уникала спогадів. Перестрибувала їх, як купальське вогнище, і згадувала щось інше, бліде, розмите.
Я намагалася забути мить того просинання, коли серце стає хижаком, із загостреним нюхом, із неприродним калатанням і чомусь невиразним запахом смерті.
А коли не могла позбутися думок, які переходили в майже фізичне відчуття його присутності, тоді знову дурила себе дуже оригінальним, як мені здається, способом.
Я уявляла себе птахою, яструбом, який непорушно висить над тією кімнатою, над тим ліжком, де ми палили одне одного до нитки, до останнього подиху і схлипу.
Яка б це була гарна картина, коли б її зафільмувати... А потім знову крутити, крутити. Але не в пам'яті — перед очима. Може, мені би полегшало.
0, так. Ясна річ, що полегшало б.
Я б вишукувала на зафільмованій картинці вади, наші із ним некрасивості.
Я б роздивлялася зблизька й у сповільненому темпі рухи, погляди, шукала би фальші.
I, врешті-решт, мені би спротивилось.
Це — як телевізійний стриптиз: перших п'ять хвилин красиво і цікаво, а далі... а далі я би побачила свій целюліт і його черевце, миттєву байдужість у погляді, позіхання, погано стримувану втому чи імітовану пристрасть...
Як добре, що я не птаха. Що я нічого не бачу збоку.
18 липня 200... р.
Я шукаю чоловіка, здатного вибити з пам'яті одну-єдину ніч, як скалку з пальця.
Роздвоєна конкретною людиною свідомість нічим не відрізняється від розщепленої свідомості шизофреніка.
19 липня
Учора у нашому відділі на дні народження чоловіки говорили, не криючись. Думка була не надто нова: хай би жінка носила лише фіранки, але хай би носила, а чоловіча натура така, що він би зривав, зривав їх, шматував, розривав, як жабу, з люті чи пристрасті.
Не криючись, втрутилась в «інтелектуальну» дискусію і я: «Чоловік розривав би, як жабу, що? — фіранки чи жінку?»
22 липня, неділя.
Чому я заговорила про шизофреніків? Я ж не знаю, чим вони відрізняються від нас, від мене. Це все казки — про розщеплену свідомість. Ніби хто може провести ватерлінію між тутешнім і потойбічним сприйняттям світу.
8 серпня 200... р.
Накаркала. Тепер знаю про розщеплену свідомість.
Учора провідувала в реанімації подругу. Поки чекала — наслухалася.
В передпокої молода жінка ридала за чоловіком, який вийшов на балкон курити, а потім ступив у повітря, як у двері. Балкон був на сьомому поверсі.
Чоловік лежав за ширмою тут же, в реанімаційному передпокої. Ширма була відсунута — і я добре бачила його, геть голого, з прикритими простирадлом ногами, з безліччю трубочок і шлангів від крапельниць. Час від часу до нього підходили лікарі, смикали трубки, вставляючи катетери, по всьому — голосно перемовляючись між собою на наших очах.
— Чому... ну, чому він це зробив? Ми ж так добре жили. У нас є донечка... — уже тільки схлипувала в безсиллі жінка, а лікар, притримуючи її за лікоть, спочатку розпитував, а далі — пояснював. — Скажіть, вашого чоловіка не мучило останнім часом безсоння?
— Він зовсім не спав майже місяць. Але це не через мене. У нас був борг, який ми не встигали віддати вчасно. І це його дуже мучило. Він безперестанно ходив курити. Взагалі він завжди курив на східцях між поверхами. Але вночі, щоб сусіди не бачили, він виходив на балкон. У нас балкон був низький і маленький, ну, знаєте, які балкони бувають у малосімейках? Три штахетини і козирьок.
— А ви не помічали, щоб він чогось боявся чи, може, казав, що його переслідують?
— Він боявся тих, кому був винен гроші. Він навіть перестав виходити на вулицю. Казав, що вони ходять за ним назирці. А іноді він чув якісь голоси.
— Які голоси?
— Отак, каже, я говорю з тобою, а вони перебивають нас, і говорять до мене... так казав. Вони навіть кликали його в той вечір, коли він вийшов з балкона, як у двері.
— А скажіть... Як вас звати?
— Ніна.
— Скажіть, Ніно, а у вашого чоловіка в родині не було якихось спадкових хвороб?
— Батько мого чоловіка був шизофреніком, але я не знаю, що це таке.
