Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
Резюме перше, сказав із притиском мій сусід: жінка уже не може стати причиною чи каталізатором великомасштабної війни і ввійти в світову історію, як вершителька мільйонів життів чи смертей. Вона здатна хіба що бути використаною, як презерватив, у світовому скан далі сумнівної якості на кшталт американської Моніки. До того ж скандал спровокований не серцем, а зімітований банальною спецслужбою зацікавленої країни, цинічний розрахунок якої таки досяг короткочасної, і геть зовсім не визначальної, мети: нібито скомпрометувати потрібну людину. Чому нібито? Та тому, що невикурена Монікою Біллова «цигарка» в порядних і сексуально нормальних людей не вважається сексом, і навіть із цим поняттям, тобто сексом, не асоціюється.
То хто, в такому разі, залишився на коні, а хто — під конем? Вершником і вершителем залишається Білл, Василь, Базиліо чи хто інший у штанах, а кожній Моніці (Мері, Марлен) зостається спогад про несмачну невикурену цигарку та засохлий і вивітрений запах Біллової сперми на передбачливо невипраній сукні. Якщо таким чином вдасться іще й роздути дамський гаманець... що ж... кожна заробляє тілом в залежності від його форм і темпераменту. Цинічно? Мабуть. Але правда.
Отже, резюме друге: жінка твердо і назавжди ціною неймовірних зусиль «вибила» собі лише спальне місце, з якого посилає хіба що флюїди розбрату й малозначущих примх для чоловіків, які правлять світом. Для нинішньої цивілізації, що асоціюється винятково з чоловічою гегемонією, навіть мільйоннодоларова жінка важить не більше, аніж жінка в історії України, в якій цілком гласно, але не так публічно, їй відведено роль наложниці, а для офіційних історичних опусів українській жінці придумано роль безстатевої берегині. І тільки.
А підсумок один у межах всієї земної кулі: можна злягатися з двома чоловіками президентського пошиву одночасно, але якогось ранку не прокинутися нібито від передозування наркотиками, як неперевершена Мерилін; а можна надувати щоки, що завдяки природному розумові правиш світом із султанового гарему, як наша міфологізована Настуся. Та все одно закінчити одним: світовим присудом про куртизанську жіночу натуру. І не більше.
Ось такий чоловічий монолог про нас із вами я мала честь слухати впродовж обідньої перерви із уст свого високоінтелектуального колеги.
...Я таким ніколи не перечу.
Подеколи вони мають рацію.
Через дві години
Але!
Але чоловіки, в яких дахи поїхали на високих технологіях, терористах-ісламістах і Хусейні, ніколи не визнають публічно, що їхніми — глибоко прихованими, підсвідомими — намірами застосувати природну, а також накопичену впродовжжиття войовничість завжди керують жінки і тільки жінки. Головно позичені чи орендовані, але таки жінки, які в чітко визначений і тільки для них, жінок, зрозумілий, час (так чітко визначений, ніби погодинне годування немовляти), втовкмачують пихатим, зарозумілим, пожиттєво боягузливим своїм воїнам, що нарешті надійшов час X.
А, отже, — пора починати бойові дії стосовно супротивника.
Неважливо якого й неважливо чим: кулаками, словами, підніжками, газовими атаками чи всепланетарною брехнею. Головне — почати.
Жінки милостиві: вони потім подадуть своєму воїнові (навіть переможеному ворогом!) ідею про переділ,
розподіл,
перегляд позиції і т.д.
І виправдають, виправдають свого обранця перед обличчям світу, навіть коли з'ясується, що він відігравав роль дрібного боягуза чи роль ганебнішу — зрадника.
І він підхопить із жіночих рук цю рятівну для нього ідею, роздує її до якоїсь мало не месіанської своєї місії, і ходитиме в розумної і хитрої жінки на прив'язі, як цуцик-дворняжка.
Ага, таки так! Цуцик.
О, недаремно ця постаріла, поморщена Європа у своїх стратегічних чи визначальних відомствах, навіть міністерствах оборони робить ставку на жінок. Бо тільки жінка зі своїм ірраціоналізмом є найпродуктивнішим творцем як стратегії наступу, так стратегії красивого відходу, її гаряча литка на нічних простирадлах спальні вкаже найточніший напрямок головного бойового удару й намалює зону миротворчих дій краще, ніж усі генерали-стратеги разом узяті, дорогий мій колего.
У жінці генетично закладено необхідність перекидати з руки на руку дитину, як іграшку.
Нам ніколи мислити такими категоріями, як світова історія, відповідальність перед вічністю і Всевишні суди.
А ви, із сімома п"ядями на чолі, такі розважливі й такі нібито історично приречені на історичні вчинки, всього лише іграшки в наших руках, панове; іграшки, перекинуті з руки на руку. М'які полотняні цуцики.
Якщо це не так — плюнь мені в лице, колего.
20 листопада
То чому ж, чому ж цей ненависний і любий одночасно чоловік не йде ані до мене, ані на мене? Не йде ні з бажанням, ні з ультиматумом?
Брешеш, голубко.
Іде, іще як іде...
Ну, не на біг-бордах йому про це писати.
Та й не щодня ж йому йти.
Ти ж навіть борщу не їстимеш щодня.
20 березня 200...
Все, починаю працювати без гальм. Навіщо гальма?
22 березня 200...
Я бездомна жінка.
Бомж.
Ні, моє життя гірше, аніж оцих ось бомжів, що гріються біля вогнища на пустирі. Щойно вони мені махали рукою. І я їм помахала з балкона також.
Але ось двоє із них потягнулися в кущі. Боже праведний! Він її гамселить прямо на землі й мені зверху видно її задерті ноги. Чому вона задирає так високо ноги? І половина нашого висотного будинку прилипла до вікон, а ще половина з тієї половини сходить жовчю до свого ситого життя від безсилля, що не може отак будь-де і коли хоче задерти ноги з тим, з ким хоче.
А я сиджу в теплій квартирі — і ніхто не хоче покласти мене на тигрову шкуру — не те що на оцей ненависний іподром спальні.
Мій дім там, де мене чекають і хочуть, а як не чекають ніде, то я бездомна. Бездомна в оцих ось порожніх, хоч і нафаршированих усяким барахлом стінах.
ШО БУЛО В НІЧ НА 1 ТРАВНЯ минулого РОКУ
А що було ?..
Була ніч половини мого життя, коли найскупіший у світі чоловік уперше цілував так, ніби хотів заграбастати, затягнути в себе цілком, без розбору. Він любив і боронився від мене з однаково несамовитою силою пристрасті, і я не могла зрозуміти, що переважає в його почуттях: бажання володіти мною бодай короткочасно, але безроздільно, чи в ньому брало верх єзуїтське уміння тривалий час мстити мені; мстити демонстративно удаваною неувагою, щоб згодом, після всіх своїх нескінченних клопотів, утаємничених блукань, зникань і чорт знає чого іще, раптово, по-злодійськи винирнути посеред ночі кліпаючими фарами автомобіля, довгого й по вільного, як моє чекання, і знову грабастати, завойовувати змучене чеканням тіло так, нібито це востаннє.
