Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (электронные книги бесплатно .TXT) 📗
Підтримуючи під руки, Себастян струснув її:
— Дженнсен, ми зобов'язані піти звідси. Вона повернула голову і подивилася на матір:
— Ми щось повинні зробити… Будь ласка… Щось треба зробити…
— Так, ми повинні. Ми повинні піти перш, ніж тут з'являться інші…
Його обличчя було мокре. Вона подумала, що дощ не перестав. Як ніби спостерігала за собою з величезної відстані, і всі її думки здавалися маячнею.
— Дженнсен, послухайте мене…
Мати недавно говорила… Це було так важливо…
— Слухайте мене. Ми повинні звідси вибратися. Ваша мати була права. Ми повинні тікати.
Себастян підійшов до заплічних мішків, що стояли на столі в іншому кінці кімнати. Дженнсен осіла. Її коліна глухо вдарились об підлогу. У серці була пустота, тільки тліли вуглини страшної муки, від якої вона не могла позбутися. Чому все повинно бути так несправедливо?
Вона поповзла в бік сплячої матері. Мама не могла померти. Вона не могла! Дженнсен занадто любила її, щоб вона посміла померти.
— Дженнсен! Горювати будете пізніше! Ми зобов'язані звідси забратися!
За відкритими дверима періщив дощ.
— Я її не залишу!
— Вона принесла себе в жертву заради вас. Не робіть так, щоб її героїчний вчинок пропав даремно. — Себастян заштовхував в мішок все, що потрапляло під руку. — Ви повинні зробити, як вона сказала. Вона любила вас і хотіла, щоб ви жили. Вона веліла вам втікати. А я поклявся допомогти. Ми повинні іти зараз, інакше нас схоплять.
Дженнсен втупилася на двері. Раніше вони були закриті. Дженнсен пам'ятала, як увірвалася в будинок і зачинила їх. А тепер двері відкриті навстіж. Може, клямка зламалася?..
Величезна тінь виступила з дощу, рушила мимо дверей і ввалилася в будинок. Могутній чоловік дивився прямо на Дженнсен.
Смертельний жах скував все її тіло.
Людина рушила в її бік. Спочатку повільно, потім все швидше і швидше.
Дженнсен побачила ніж з буквою «Р», що стирчав із шиї мертвого солдата. Ніж, який мати звеліла забрати з собою. Ніж був близько. Мати втратила руку — і своє життя, — щоб вбити ворога…
Чоловік, схоже, не помітив Себастяна, бо кинувся на Дженнсен. А вона рвонулася за ножем. Липкі від крові пальці охопили руків'я. Оброблений метал було зручно утримувати в руці. У ньому було мистецтво і функціональність корисної речі. Смертоносне мистецтво…
Скрегочучи зубами, Дженнсен вирвала лезо з мертвої плоті і перекотилася по підлозі.
Перш ніж новий ворог наздогнав її, Себастян з риком встромив йому в потилицю сокиру. Солдат звалився на підлогу поруч з Дженнсен, мускулиста рука навалилася на її тіло.
Дженнсен закричала і, звиваючись, виповзла з-під руки, а темна калюжа крові вже розливалася під головою вбитого. Себастян потягнув дівчину за руки, підняв.
— Зберіть все, що хочете взяти з собою, — наказав він.
Дженнсен рушила через кімнату, поволі, наче уві сні. Світ зійшов з розуму. Можливо, і вона, нарешті, зійшла з розуму.
Голос в її мозку зашепотів на дивній мові. Вона зауважила, що прислухається до нього, навіть відчула заспокоєння від його слів.
«Tu vash misht. Tu vask misht. Grushdeva du kalt misht».
— Ми повинні йти, — сказав Себастян. — Зберіть те, що бажаєте взяти з собою.
Дженнсен не могла думати. І не знала, що робити. Вона заблокувала голосу доступ в свої думки і наказала собі робити те, що веліла мати.
Вона підійшла до комода і почала збирати речі, які вони завжди брали в похід. Склала їх у заплічний мішок, повкладала зверху трави, прянощі і сушену їжу. Поклала щітку для волосся і маленьке дзеркальце.
Потім почала збирати одяг матері. Тут рука її застигла, пальці затремтіли. В голові як і раніше панувала порожнеча, і Дженнсен рухалася, як видресирувана тварина, роблячи те, чому її колись навчили.
Вона швидко оглянула кімнату, і її здатність думати ніби прокинулися.
Отже, тут чотири мертвих д'харіанці. Плюс ще один — вранці. Тобто всього п'ять. Це квод плюс один. Де ж решта троє? У темряві зовні будинку? На деревах? Чекають в темному лісі? Чекають, щоб привести її до лорда Рала, який тортурами доведе її до смерті?
Себастян обома руками взяв її за зап'ястя:
— Дженнсен, що ви робите?
Вона зрозуміла, що встромляє ножа у повітря перед собою.
Вона байдуже поспостерігати, як Себастян виймає ніж з її кулака і вкладає в піхви, як вішає піхви на її пояс. Потім він підхопив плащ, який зірвав з неї величезний д'харіанський солдат, коли вона провалилася в цей кошмар.
— Покваптеся, Дженнсен! Швидко беріть все, що хочете.
Себастян обнишпорив мертвих, виймаючи гроші і засовуючи в свої кишені. Потім відстебнув всі чотири ножі. Жоден з них не був такий хороший, як той, що висів тепер на поясі Дженнсен, той, з химерною буквою «Р» на рукояті, той, яким скористалася мати.
Тим не менш Себастян запхав всі чотири ножа в бічну кишеню заплічників і знову попросив Дженнсен поквапитися. Поки він відстібав меч, який сподобався йому, у одного з солдатів, Дженнсен підійшла до столу. Набрала жменю свічок, заштовхала їх у свій мішок. Себастян повісив меч на пояс, в компанію до решти своєї зброї. Дженнсен зібрала посуд для готування їжі та пару мисок, засунула все в заплічник. Вона не цілком усвідомлювала, що саме бере з собою — підбирала те, що траплялося на очі.
Себастян підняв мішок Дженнсен, просунув її праву руку в лямку, як ніби перед ним була лялька з тряпок. Потім просунув ліву руку в іншу лямку і накинув Дженнсен на плечі плащ. Насунув їй на голову капюшон і підіткнув руде волосся, яке вибилися з-під нього. Потім взяв у руку заплічний мішок матері і, різко смикнувши, визволив з черепа солдата свою сокиру. Прикріпивши сокиру до пояса, він підштовхнув Дженнсен до дверей.
— Хочете взяти ще що-небудь з дому, поки ми не пішли?
Дженнсен озиралася через плече, назад, на матір, яка лежала на підлозі.
— Вона пішла, Дженнсен, Милостиві духи зараз піклуються про неї. Тепер вона дивиться згори на вас і посміхається.
Дженнсен підняла на нього очі:
— Правда? Ви думаєте — це так?
— Так. Вона зараз у кращому світі. Вона веліла нам іти звідси. Нам треба робити так, як вона веліла.
У найкращому зі світів… Дженнсен вхопилася за цю думку. Її світ тримався тільки на стражданнях.
Вона рушила в бік дверей, слідом за Себастяном, переступаючи через закривавлені тіла, через розкинуті руки й ноги. Вона була занадто налякана, щоб звертати увагу на що-небудь, серце її ще занадто боліло, щоб повнитися іншими почуттями. Здавалося, в голові у неї все перемішалося. Вона завжди пишалася тим, що відрізнялася здатністю чітко мислити. Куди ж поділося її розсудливість?
Вже під дощем Себастян потягнув її за руку до стежки, що спускалася вниз.
— Бетті, — сказала вона, впираючись. — Ми повинні взяти Бетті.
Себастян напружено подивився на стежку, потім на печеру.
— Не думаю, що нам варто зараз піклуватися про козу. Але от свої речі мені взяти треба.
Дженнсен побачила, що він стоїть під проливним дощем без плаща, вже промокнувши до кісток. Їй спало на думку, що не одна вона втратила здатність тверезо мислити. Себастян настільки налаштувався на порятунок втечею, що ледь не забув про власні речі. Це означало б для нього смерть. А вона не може дозволити йому померти!..
І Дженнсен кинулася назад, у будинок, не відгукуючись на відчайдушні заклики Себастяна. Опинившись всередині, вона підбігла до дерев'яної скриньки біля дверей, в якому зберігалися дві накидки з овечої шкури, згорнуті і пов'язані, приготовані на випадок, якщо їм з матір'ю доведеться спішно тікати.
Себастян, стоячи у дверному прорізі, дивився на неї з нетерпінням, але не сказав ні слова, коли побачив, що вона робить.
Потім вони кинулися до печери.
Вогонь ще потріскував. Бетті ходила по хліву і тремтіла, але не мекала — наче знала, що сталося щось жахливе.
— Обсушитися би трохи, — сказала Дженнсен.
— У нас немає часу! Ми повинні йти. Вони можуть з'явитися в будь-який момент.
