Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович

З свого боку зараз Місія одноголосно признала, що престиж незалежної Української Народньої Республіки власне диктує, щоб ні в якому разі зв’язки з Совітською Росією не поривать. Місія своїм існуванням тут скаже делегатам Європи, що Україна є дійсно суверенна демократична і соціалістична республіка. Місія прохає уряд і Директорію вірити, що вона приложе всі свої сили, щоб найліпше скористувати міжнародну ситуацію і захистити права вільної незалежної України» ⁹⁹⁴.

Відповіді на свої послання С. Мазуренко не отримав. Натомість надійшли розпорядження Директорії про призначення С. Мазуренка керівником дипломатичної місії до Скандинавії. До місії було включено і Ю. Ярослава ⁹⁹⁵, яким російська охорона з усім дипломатичним тактом забезпечила повне сприяння для виконання доручення уряду УНР ⁹⁹⁶.

Так, витративши немало зусиль для розв’язання надскладної проблеми, посланці України змушені були змиритися з тим, що це, зрештою, виявилося нікому не потрібним. Уже через кілька місяців С. Мазуренко в листі до міністра закордонних справ УНР дуже стисло передав всю історію здійснення місії до Москви. І через дипломатично-стриманий, по суті бюрократично-чиновничий тон проглядає почуття жалю за втрачені можливості, нереалізовану альтернативу, які могли серйозно вплинути на долю України, надати її народу зовсім іншого вектора розвитку. С. Мазуренко констатував:

«Російська Совітська влада, як відомо, є влада партії комуністів, котра цілком проваде диктатуру пролетаріата. Лідер партії і Голова совітського Уряду — Володимир Ульянов-Ленін добре розуміє, що диктатурою одного лише Російського пролетаріату не збудуєш комуністичну Державу. Він шукає союзників, як у себе, наприклад серед селянства, так і за кордоном. Але до сієї «соглашательської» політики Леніна вороже відносяться інші конкуренти за лідерство в партії. Троцький і Сталін в Росії. П’ятаков і Бубнов на Україні не раз провалювали на колегіальних зібраннях комунистів всі більш-менш помірковані пропозиції головного лідера. Що торкається до відносин інших комуністичних лідерів до України і до Директорії, то «соглашательська» політика Леніна знайти порозуміння і згоду з Директорією спочатку мала між ними успіх. В січні цього року для переговорів з Надзвичайною Місією від Директорії Леніним і Чичеріним була призначена Комісія із комунистів, виключно прихильних до згоди з Директорією: Менжинський, Каменський, Карахан, Бельгов і найбільш прихильний до нас і впливовий комуніст Красін на чолі з головою Комісії Д. З. Мануїльським. Праця нашої Місії з сією колегією уже через півтора тижня дала головні порозуміння в загальних рисах згоди, але на жаль всі заходи Місії повідомить по радіо Директорію про нашу згоду не мали успіху. Ні радіо Місії в кінці січня Директорією в Києві не приймались, ні потяг з дипломатичним кур’єром Місії не був пропущений нашим військом біля Дарниці. Тільки радіо Чичеріна уже в початку лютого дойшло до Директорії в Вінницю і я одержав наказ зоставатися при Совітському Уряді. Через місяць новим радіо Директорія дала мені наказ покинути Росію і переїхати до складу нашої Місії в Скандинавії» ⁹⁹⁷.

У наведеному уривку з листа привертає увагу характеристика особистісних позицій керівництва Радянської Росії. Гадається, С. Мазуренко зробив це не випадково. Він «підказував», що при бажанні можна було скористатись індивідуальними орієнтаціями, уподобаннями чільних політиків РСФРР для блага України. Та, схоже, це також нікому в українському проводі було не потрібно…

Думки з приводу винниченкової політичної долі

(до 130-річчя від дня народження Великого Українця) [18]

Упродовж життя людина змінюється. Зміцнюється переконання у абсолютній перевазі одних цінностей, тоді як інші втрачають вагу і привабливість. Однак трапляються й натури, які залишаються непохитними у раз обраних моральних орієнтирах, несуть у своїй душі священну вірність, відданість обраній ще в юності ідеї аж до схилу віку. Гадається, що саме до таких особистостей з повним правом можна віднести Володимира Винниченка — талановитого українського письменника, драматурга, художника, непересічного політика й оригінального мислителя.

Ще на зорі юності він сформулював для себе категоричний імператив «Чесність з собою» і з високою гідністю проніс його через все своє непросте життя, намагався звіряти з ним кожен вчинок, кожен крок своєї долі. Рідко хто здатен так немилосердно, нещадно буквально щоденно судити себе самого. Мало хто може говорити, що він здійснював (хай не у прямому розумінні) «сходження на Голгофу», а В. Винниченко вважав, що йому цей неймовірно болісний путь довелося долати принаймні тричі…

Нащадок кріпаків, з бідної селянської родини він зазнав прикрощів і поневірянь з дитячих літ, однак не зачерствів серцем, не закипів ненавистю до всього світу, а обрав за мету віддати себе, свої обдарування на переустрій суспільства, яке, на його погляд, можна було зробити досконалішим, справедливішим, людянішим. А прагнути до такої світлої мети без абсолютної щирості, без правди було неможливо. І те, що було ініціативно вгадано на початках життя, потім лише дедалі стверджувалось, ставало такою ж природною потребою, як повітря для кожної живої істоти.

Те, що В. Винниченко думав і писав про себе, як оцінював вчинки і поведінку — для одних і сьогодні — гідна подиву, високої поваги чесна позиція, для інших невичерпне джерело критичних стріл проти нього ж: адже сам не жалкував похмурих фарб і мінорних тонів, копирсаючись у власному характері та всьому, що вдіяв. Однак Винниченків імператив дуже важливо застосовувати не упереджено, не однобічно, а комплексно, тоді й відтворюваний досвід Великого Українця матиме об’єктивні обриси.

Володимир Кирилович дуже рано зажив надзвичайної популярності, по праву міг іменуватися володарем дум свого покоління, був винесений на самий гребінь радикальних політичних процесів, справляв визначальний вплив на долю всієї нації. Однак зоряні злети змінювалися періодами тяжких поразок, принизливих поневірянь, болісних розчарувань, брутальної ганьби, незносної ізоляції й забуття. А за корисливо-кон’юнктурним використанням імені й спадку починалася нестримна критика світоглядних позицій і вчинків.

Одна з крайніх точок зору сучасної історіографії: В. Винниченко-політик — то алогізм, неприродність, справжня біда для нації. Якщо видатний вчений М. Грушевський і той, буцімто, взявся не за свою справу, коли став на чолі процесу відродження української державності й втратив сприятливий історичний шанс, то що вже говорити про В. Винниченка — романтика, емоційно вразливу, експансивну, а тому й не надто послідовну, не прогнозовану особистість?! Краще б писав художні твори, що так блискуче вдавалося — всім би, та й йому самому, було б краще. А найбільше виграло б мистецтво, література. Є й ті, хто ладен примирливо-поблажливо оцінювати світоглядні орієнтації і громадсько-політичні зусилля В. Винниченка як прикрі помилки, які сьогодні можна зрозуміти й вибачити: з ким, мовляв, не буває, а тут — мрійник, ідеаліст, утопіст, одним словом — людина «не від світу цього…».

Нешироким залишається коло тих, хто вважає В. Винниченка одним із найвизначніших громадсько-політичних діячів усього ХХ століття, історичною особистістю, якій нинішнє покоління має незмінно складати високу шану за неоціненний персональний внесок у істотне наближення до реалізації української ідеї, у національний і соціальний прогрес Вітчизни.

На перший погляд, мало не у всіх суспільно-значимих починаннях В. Винниченко зазнав невдач, не зміг довести до логічного завершення, втілення в життя бодай якогось масштабного задуму.