Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович
То знала тільки отаманська влада» 974.
Зіставляючи всю історію з домаганнями С. Петлюри оголошення війни РСФРР, з отаманськими перешкодами у здійсненні дипломатичної місії до Москви, Голова Директорії дійшов до важливих, однак дуже невтішних висновків. Пригадавши, що офіційне оголошення війни північному сусіду було зроблено 16 січня 1919 р., В. Винниченко продовжує: «А 1 лютого, себто як раз через обіцяних отаманами два тижні, повстанські українські війська, підпоможені регулярними російськими військами були вже під Київом. Оголошення війни не підняло духу. Отаманам важно було видерти те оповіщення війни не з військових мотивів, а з політичних. Оповіщаючи війну, вони були більш певні, що до миру не прийде, а, значить, не буде радянської, дійсно народньої влади, яка не потерпить сваволі й усіх гидот отаманів.
Таким чином ці дві сили, — п’ятаковщина й отаманщина, — досягли свого: одна потягла Раду Народних Комісарів у руський націоналізм та імперіалізм, а друга потягла Директорію в контрреволюцію й у жорстокі лапи антантського імперіалізму» 975.
Висновок багатоаспектний, достатньо категоричний, можливо, не у всіх складових безспірний. Однак в сенсі розуміння сюжету, який розглядається, важко не погодитися з тим, що за відтворених обставин досягти загального позитивного результату в Москві було елементарно неможливо.
Тож, виходячи з об’єктивного стану справ, передусім усвідомлення того, що захоплення Києва червоними було справою ближчих днів, С. Мазуренко і М. Полоз 1 лютого 1919 р. запропонували оголосити перемир’я на фронті як передумову продовження переговорів про мир 976.
А на наступному засіданні, 4 лютого, було погоджено текст документа, який телеграмою вирішили відправити в Україну — урядам УНР і радянської України. Його зміст зводився до такого:
Уряд РСФРР погоджувався виступити в ролі посередника між двома урядами, що вели боротьбу в Україні, на таких умовах:
— Визнання Директорією принципа влади рад на Україні;
— Визнання нейтралітета України з активним його захистом супроти будьякого іноземного втручання, яке порушує цей нейтралітет;
—
Спільна боротьба проти контрреволюції;
—
Перемирря на час мирних переговорів 977.
Навколо даного документа в історіографії «ламалося немало списів». Причиною послужили дотичні до проблеми сюжети у їх відтворенні через чотири десятиліття В. Винниченком. Колишній Голова Директорії у «Заповіті борцям за визволення» твердив, що «після довгих і гарячих дебатів у Центральному Комітеті й Політбюро РКП Ленінові вдалося перемогти противників миру з Україною і схилити більшість керівних органів компартії прийняти наші умови. Самостійність і незалежність України була офіційно визнана в відповідній резолюції й мирний договір підписано з боку Росії головою совєтського уряду В. Леніним та Наркомом закордонних справ Чичеріним, а з боку Української Держави — головою української делегації — Семеном Мазуренком» 978.
Можливо, з роками В. Винниченко просто призабув деталі і прифантазував деякі моменти, що видаються неправдоподібними. Вищенаведену домовленість, що телеграфно була відправлена в Україну, він видає за підписаний договір. І хоча В. Винниченко переконує, що в 1920 р. під час звіту йому в Москві С. Мазуренко доповідав «про підписаний договір» 979, що цей факт офіційно підтверджували й Г. Чичерін і члени Політбюро 980, тексту договору (чи якогось його варіанту, окрім вищенаведеного тексту телеграми), до цього часу ніхто не бачив. Це тим більше дивно, що В. Винниченко стверджує, нібито документ підписали В. Ленін, Г. Чичерін і С. Мазуренко. В біохроніці В. Леніна такого факту не зафіксовано. Та й навряд чи він взагалі міг бути. Хоча в революційний час не надто дотримувались правових, дипломатичних канонів, видається надто малоймовірним, щоб радянська охорона пішла на таку вражаючу «протокольну» асиметрію: погодитися поставити під надважливим державним документом підписи глави уряду держави і глави надзвичайної місії, просто не наділеного відповідними повноваженнями. Останнє підтверджується як документом, виданим С. Мазуренкові, так і його неодноразовими покликаннями на те, що він не має змоги продовжувати переговори, не знаючи, що йому в конкретних обставинах може дозволити офіційний Київ. Зокрема, погоджуючись на відправку в Україну телеграми з досягнутими умовами, С. Мазуренко попросив В. Менжинського «передати офіційну заяву Російському Радянському Уряду про те, що він, Мазуренко, не має повноважень Директорії вести переговори з урядом Раковського-Пятакова і що після падіння Києва він, Мазуренко, складає з себе відповідальність за можливість виконання вищевказаного повноваження. Т. Мазуренко заявляє що Місія УНР просить призупинити подальші переговори аж до отримання директив від свого Уряду» 981.
Що ж до В. Леніна, то не лише невідомо про його пряму причетність до переговорів, підготовки підсумкового документа, а й до боротьби, яка неначебто мала місце в Політбюро ЦК РКП(б) з українських проблем. Знову-таки відомо лише про те, що лідери КП(б)У й радянського уряду України виявляли певну незгоду з лінією поведінки офіційної Москви, допускали, навіть, часом непослух, який детермінувався логікою розвитку подій в Україні. Так що й тут В. Винниченко, вочевидь, дещо змішав акценти.
Не все точно і з передачею того, як і чому договір не потрапив до рук Директорії. За версією В. Винниченка, С. Мазуренко передав текст документа телеграфом до Києва і «попрохав ратифікації Директорією цього великого акту. Його повідомлення прийняв С. Петлюра, який завідував військовим телеграфом, але Директорію про це не повідомив і ратифікації договору, звісно, не сталося. С. Мазуренко кілька разів домагався відповіді, але не міг дістати її. Він хотів вернутись на Україну, щоб особисто привезти заключений договір, але з наказу Головного Отамана С. Петлюри його на кордоні не було пущено в Україну. І таким чином цей величезної ваги для нашої державності акт було сховано від українства і вся дальша боротьба за неї пішла таким нещасливим для нас напрямом. Москва, не діждавшись ратифікації мирного пакту, зважаючи мовчання Директорії за небажання миру, відновила воєнні дії, зайняла Київ, натиснула на розбиту українську армію і витиснула її за межі України та Польщі» 982.
До цього колишній Голова Директорії додає, що він довідався пізніше, чому залишений петлюрівськими військами Київ «більше тижня» не займався червоними, що це було зроблено за наказом Москви «не порушувати перемир’я, ждати кінця мирових переговорів» 983.
Знову багато які моменти не відповідають дійсності (особиста подорож С. Мазуренка до Києва, хоча він не відлучався з Москви), або не можуть бути підтверджені (вчинки С. Петлюри, накази Москви). Є й хронологічні незбігання: готовий договір не міг ні передаватися телеграмою для ратифікації до Києва, ні бути відправленим із посланцем, оскільки його фізично просто не існувало до 4 лютого 1919 р.
Не хочеться підозрювати В. Винниченка у політичній наївності, чи ж то звинувачувати у свідомій, прагматичній фальсифікації подій, однак деякі його твердження зрозуміти, пояснити важко. Так, скажімо, він продовжував рішуче наполягати на тому, що підписаний між посланцем УНР і керівництвом РСФРР
в лютому 1919 р. договір, стрижнем якого було визнання незалежності України, не просто існував, але й розцінювався В. Леніним його прибічниками влітку 1920 р. як реально чинний документ. А відтак і його, В. Винниченка, візит, переговори з партійно-радянським керівництвом Росії в 1920 р. були прямим результатом визнання ЦК РКП(б), РНК РСФРР договору з Директорією (це тоді, коли практично на всій території України була радянська влада).
