Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
Невдовзі вона повернулася, скинула віко з коша:
— Вилазь, німці не «наші», якісь чужі. Приїхали по картоплю. Аж сім машин. Вимагають з кожного двору по мішку картоплі.
— По мішку?
— По мішку.
— Слава богу, що не за Ксаном Ксаничем. З чужими німцями завше легше, аніж зі своїми. — Розшукав мішечка й подався у погріб, хоч кілька мішків картоплі вони з Прісею іще вчора одібрали для Глинська на ярмарок. Мішки стояли в повітці спаковані, пов'язані, дочікувались неділі.
Ксан Ксанич спостерігав за Явтушком з красноталу. Вибравшись з погреба, Явтушок визирнув із–за клуні, розполохав там курей у бур'янах, ті розкудкудакались, а німці почують те кудакання і можуть прийти по курей. «Чого, чого, дурні?» — пригримнув на них Явтушок. Повернувся, підхопив мішечка на спину і попер його до управи, де стояли грузовики.
Мішечок був нікудишній, латаний–перелатаний (Ксан Ксанич мимоволі посміхнувся у красноталі, бо знав, скільки добротних мішків водиться у господарстві Голих). Коли ж Явтушок дістався машин і скинув його на землю, мішечок тріснув, як порхавка, і з нього посипались бібки, та такі дрібненькі, що й сам Явтушок вжахнувся і мимоволі заплющив очі, щоб не бачити їх. Німець, що правив за старшого і приймав від селян картоплю, вишкірився на Явтушка, закричав щось по–німецьки, показуючи на бібки. Напевне, кричав, що велика німецька армія визволила його, Явтушка, а він хоче годувати її цими горішками. Не вийде, не вийде! У якійсь нестямі він схопив Явтушка за комір, повалив на землю і, впершись залізним коліном у живіт (саме таким воно видалось Явтушку), наказав бідоласі розкрити рота.
На розправу прибігло ще кілька німців, але Явтушків рот вже був так напакований бібками, а портрет його з білими вусиками став таким спотвореним, що один з німців мимоволі розсміявся, а тим часом Явтушок вже посинів, очі йому вилучило, чи не кона.
Старший наказав підвести Явтушка і поставити під грушу. Поставили Явтушка, бібки посипались з нього, одна бібка застряла, і він ледве виборов її з себе. Знову ожив, упізнав Фабіяна з цапком, інших селян, що були тут, переважно жінки, але ж ніхто не сміє заступитися за Явтушка, поставленого на розстріл. «Ось коли настав мені кінець», — з жахом подумав Явтушок. І справді, кого він хотів ошукати?.. Німців… У погребі він думав про них інакше. Але ж дурний, захопи він інший мішечок, жив би собі. Бібок приніс би в ньому — і жив би. А–я–яй! Гинути через якийсь капосний мішечок… Перед смертю ніколи мислити якимись більшими категоріями, і Явтушок у своїх думках був конкретний, як конкретна, напевне, і сама смерть. Ось старший (він був з тесаком) наказує солдатам взяти з машини карабіни. «Чи ж я такий живучий? — подумав Явтушок, вдихаючи гарне вавилонське повітря. — 3 мене досить і одного пострілу».
І тут постріл із красноталу примусив старшого на мить забути про Явтушка, повернутися в інший бік. Над полум'ям красноталу здійнявся сизий клубок, старшина показав туди, наказав: «Шісен! Шісен!» Всі чотирнадцять німців почали обстрілювати краснотал, хоча звідтіля їм ніхто не відповідав.
Явтушок пірнув у густу жаливу, якої ніхто ніколи не розчищав. За кілька хвилин він був уже дома, саме враз утікати далі й жити собі, але ж Явтушок не так влаштований, як усі інші люди. Пріся піддала йому найкращого мішечка із тих, що стояли в повітці для ярмарку, і він, згинаючись у три погибелі, попер його до управи. Бігцем, з останніх сил.
Замість нього стояв під грушею Фабіян — за збіглого. Старший вирішив розстріляти старосту. А взагалі погрожував знищити цей капосний Вавилон, де стріляють у німців і обманюють. Аж тут Явтушок з велетенським лантухом, просто дивно, як така невеличка непоказна істота могла доперти сюди такий вантаж. Скинув його, розв'язав паханці, показав старшому. Такої добірної картоплі німець зроду не бачив. Взяв одну, виважив на долоні, показав своїм, яка тут родить картопля. Тоді поплескав Явтушка по плечу: «Гут! Мо–ло–дец». Справжній хазяїн. Показав на машину. Фабіян кинувся допомагати Явтушку. І лише цапок продовжував залишатись під грушею. Ці істоти все розуміють буквально і кожну подію ладні доводити до кінця.
Були то вже літні солдати, тиловики. Старший уточнив і записав назву села — Вавилон. Він сказав, що південніше картопля не вродила, а тут просто картопляний рай. Як міг зрозуміти Фабіян, Вавилонові не уникнути ще одної картопляної «контрибуції», якщо тільки найближчим часом не засіють дощі й не відріжуть Вавилон від великих доріг. Перед тим, як сісти до головної машини, старший довго дивився на зарості красноталу, що згасав у вечірніх сутінках.
Ксана Ксанича знайшли у красноталі, в кількох кроках від Чебрецю, лежав між камінням. Іще жив, то вирішили за ночі відвезти його до Глинська, бо ж удень потикатися з ним туди іще страшніше. Не було певності, чи працює лікарня, але ж тут також ніякого порятунку. Явтушок вкинув на воза гостинця для лікарів — двох сонних півників. Перед самим Глинськом вони заспівали, розбудили Даринку, яка заснула під бочком дядька Явтуха.
Розділ третій
Наш загін обслуговував групу зв'язку при штабі Південно–Західного фронту. Я літав на ПО–2 (досі його ще вперто називають У–2), легендарному кукурудзнику, який багато в чому не мав собі рівних на війні. Переслідуючи їх, «месершміти» іноді ставали жертвою своєї досконалості, — врізалися в подільські, а потім у полтавські пагорби. Я прийшов на ПО–2 з мотористів, з «аеродромних», і відразу став візником капітана Глушені, який називав себе офіцером особливих доручень, хоча ніякими статутними нормами таких офіцерів при штабах начебто й не передбачено. Але сам Глушеня такою винятковістю дещо вигравав у моїх очах. Він і справді кидався в найнебезпечніші місця фронту, куди без такого літачка, як наш, вже не проникнути. У так звані «гарячі точки», у великі й малі котли, в яких час від часу опинилися наші частини в перший період війни. Можна сказати, що я став персональним пілотом капітана Глушені, людини наскрізь наземної, навіть обережної, але винятково хороброї над землею, щоправда, не вище ста — ста п'ятдесяти метрів. Як тільки літачок п'явся вище, Глушеня кричав зі свого відсіку: «Ге–ге! Куди тебе дідько несе?»
Якось удосвіта він розбудив мене й сказав, що вилітаємо у ворожий тил до Кирпоноса. Глушеня розгорнув карту з такими рясними помітками на ній, наче вона слугувала досі великому полководцю, знайшов на ній Лохвицю, а тоді ткнув пальцем у зелену смужку лісу. То була «Шумейковая роща» (так вона звалась на карті), отже, навіть не ліс, а звичайний собі гай, де штаб Кирпоноса, відрізаний від головних сил танками Гудеріана, вже кілька днів тримав кругову оборону.
Летимо. Обминаємо Лохвицю, вже зайняту німцями, натрапляємо на лісок, контурами схожий на Шумейків. «Молодець!» — кричить мені Глушеня, приземляємось, і досить–таки вдало, при узліссі. Але, крім пастухів з коровами, нікого там не застаємо. Я ще ніколи не бачив такої кількості корів у невеличкому ліску. Виявляється, мешканці довколишніх сіл заховали тут своїх корів від Гудеріана — його солдати буквально винищували корів, яких у селі не так–то й легко заховати. «Ревуть, кляті, у хлівцях!» — скаржились пастушки. Це був Дяків гайок на горбах, але на Глушениній карті він чомусь навіть не значився, і Глушеня це назвав упущенням іще царських військових топографів, а оскільки так, то не було цього ліска, напевне, і на німецьких військових картах, інакше німці вже навідалися б сюди по корівок для «suppe».
На наше щастя, серед пастушків був дід, знав про Шумейків гай і розтлумачив, як нам краще туди долетіти «проз німця», тобто, обминаючи ворога. Для більшої певності Глушеня заповзявся прихопити дідка з собою, той, на мій подив, люб'язно погодився: «Хоч перед смертю політаю!» Та я натякнув Глушені на вельми обмежені можливості нашого літака, який ледве тримався в повітрі і без діда. Крила пошарпані, мотор також давно вилітав своє, капризував, не заводився з кабіни, тому для старту Глушені щоразу доводилось прокручувати пропелер, і тоді вже забиратися в кабіну. Та навіть кілька вимушених посадок в тилу ворога не змогли похитнути віру Глушені у цей і справді щасливий літачок. Проте досить було вибухнути ворожому снарядові за десяток метрів від нього, як літачок закапризував, втратив управління і сам, без мене, обрав собі ближні соняшники, де й приземлився, викликавши неабияке захоплення Глушені, напевне, останнє. Бо соняхи хоч і замортизували падіння, але вже були спілі й сухими головешками вщент обчухрали обшивку, надто на нижньому крилі. Засмучені цим, ми просиділи в соняхах до ночі, а вже вночі дісталися до Шумейкового гаю.
