Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
— Що з тобою, Явтуше? — запитала Пріся, принісши в макітерці свіжих вареників.
— Нічого, нічого, Прісю. Маленьке непорозуміння. Пан староста чорті–що подумали про мене, а я ж думки чую на відстані, то мало не вдавився вареником. Ану, вдар мене між лопаток. Іще, іще!
Савка розсміявся, коли Пріся гатила чоловікові між лопаток, кулак мала добрий, після третього удару Явтушок і справді скидався на удавленого, завів очі під лоба.
— Принесіть йому водички, — наказав Фабіян.
Коли Пріся побігла по воду, Фабіян сказав Явтушку:
— Побійся радянської влади, Явтуше. Бо на цій землі вона всюдисуща, вона в кожному з нас… Вона повернеться!
Фабіян встав з килимка, подякував Явтушку за обід, сказав виконавцеві:
— Ходімо, Савко, служити…
За ними чимчикував цап граціозною ходою царедворця, дарма що був другим у тій ієрархії влади — після Савки.
Явтушок остерігався Фабіяна так само, як Фабіян Явтушка. Різниця була лише в тому, що Явтушок на повному серйозі заходився шукати вбивцю на Фабіяна, тоді як той не втрачав надії порятувати товариша. Для цього Фабіян вирішив розстріляти Явтушка спочатку символічно, вислухати його «передсмертне» слово, а тоді вже діяти за всіма законами війни. Отож належало знайти убивцю, в караючу місію якого мав би повірити передусім сам Явтушок. Свою кандидатуру Фабіян категорично відкинув, бо досить буде йому глянути на червоні ноги та на червоні руки Явтушка, які, напевно, до того ж тремтітимуть перед «смертю», як він розсміється, а може, й розплачеться над долею Явтушка. Савка також напріч не підходив для цього, він почне реготатися ще здаля й зіпсує весь ритуал розстрілу. Фабіян перебрав усіх вавилонян, мертвих і живих, і зупинив свій погляд на Танасові Незаміжному, який іще за царя служив наглядачем у знаменитій тоді Брацлавській тюрмі й, певна річ, розумівся на розстрілах.
Танасові було тепер за вісімдесят, він недобачав та недочував, але те вже нічого не могло змінити в долі Явтушка. Прочувши од Фабіяна, що Явтушок зрадив, старий так розхвилювався, що ладен був піти на Явтушка посеред білого дня, і стара ледве вгамувала його. Фабіян покликав Танаса на світанок до вітряків. «Вважай, що я вже там», — сказав старий, через багато років у ньому ніби прокинувся дух наглядача. Коли Фабіян поцікавився, з чого дід Танас «стрілятиме» у зрадника, царський наглядач посміхнувся у вицвілу бороду, зиркнув багатозначно на стару Килину й сказав: «Про те хай у тебе голова не болить. Ти готуй гарного вирока. І читатимеш голосно, щоб я чув. Бо як зайшли ці люципери, то я геть заглух».
Домова відбулась надвечір, а вдосвіта прийшов Савка, розбудив Явтушка, напівсонного викликав на ґанок (скляний ґанок Явтушок прибудував напередодні самої війни, маючи намір невдовзі прибудувати до ґанку новеньку хату).
— Така рань… Що скоїлось, Савко?
— Доведеться вам пройтися ниньки до вітряків.
— Куди? — начебто не розчув Явтушок, жуючи кінчик власного вуса.
— До вітряків. Там чекає на вас Фабіян.
— Чого б то раптом? Ще й не староста повний, а вже чекає…
— Наказано роздати вітряки хазяям, щоб відновити їх. От і вам один вітрячок…
— Розумно! Розумно! — враз ожив Явтушок, вибіг на приступці: — А який, Савко? Який? Отой лівий чи правий?
— Як я стою — то лівий. А як ви — то правий. Ну так, правий, — повернувся Савка обличчям до вітряків.
— То, то, то! Правий! Бо ж лівий зовсім зотлів. Лечу!
Він побіг до хати, зодяг солдатську гімнастерку, озувся в кирзові чоботи, на ходу кинув Прісі:
— Ріж півника, отого попелястого, що піє невпопад. Сам Фабіян буде у нас снідати сьогодні.
— О боже, який великий пан! — засміялася Пріся.
— Чудна! Фабіян намітив мені вітряка. — Показав крізь віконце: — Отого правішого, правішого, Прісю. Хе–хе, неждано, негадано, і вітряк! Одне слово, ріж півника та напечи пампушок до печені, у Фабіяна зовсім нікудишні зуби, а хліб у нас черствий, як камінь, його і Фабіянів цапок не вгризе.
— Клопіт мені великий…
— Вітряк же, вітряк! — вигукнув Явтушок і побіг з хати.
Не чув землі під ногами, а в душі творилось щось таке, від чого Явтушок уже давно відвик. Вітряки ж малювалися на горі, наче каліки: один, кам'яний, геть вигорів, другий стояв без крил і без верха, ворожий снаряд стяв йому голову, і лише третій все ще скидався на вітряк, хоча й також був покалічений, мав лише півтора крила замість чотирьох. Саме про нього і мріяв зараз Явтушок, спинаючись стежиною по крутогору.
Прийшов, став, віддихався. А тут ні душі. Моторошно стало Явтушку наодинці з цими каліками. Згадав до того ж про Тихона Пелехатого, якого куркулі колись повісили тут.
— Гей, тут хто є?
З руїни старечий голос на те:
— Є! А то ж як.
У Явтушка задеревів язик, підкосило ноги, великим пальцем у правому чоботі не міг поворухнути, а то вже зле. Із–за руїни вийшов Танас Незаміжний, підтримуваний бабкою Килиною, правицю ховав за спиною. «Що б то могло означати?»
— Зараз, Явтуше… Зачекай…
Гадаючи, що дід Танас також прийшов отримувати вітряка, Явтушок заспокоївся:
— Доброго ранку вам. Сусідами будемо… А де ж Фабіян?
З правого вітряка вийшов Фабіян з цапком. Поправив окуляри, привітався.
— То що, Явтуше, будемо ділити вітряки?
— Отого б правенького мені. Я б за тиждень його і пустив, якби вітри… За один тиждень…
— Бачу… Виродок ти, Явтуше. Вавилонський виродок.
— А певно, ми всі вавилонські виродки. Хіба в тому наша вина, що вродилися саме тут? І я, і ти, Фабіяне, і дід Танас… І цапок твій… І баба Килина…
— Тьфу! — сплюнула баба Килина, обурена тим, що її названо після цапка.
— Беріть його на мушку, Танасе, а я прочитаю йому вирок.
— Беру! — сказав дід Танас, винісши перед очі руку з чимось іржавим. Тоді відшукав мушку, навів свою зброю на Явтушка. Рука тремтіла, як у пропасниці. Явтушок не зворухнувся навіть, для нього все скоїлось занадто зненацька.
— Швидше! — квапив Фабіяна дід Танас.
— Зараз, зараз. — Фабіян дістав з кишені папірець, розгорнув, почав читати:
— «Як стало відомо з достовірних джерел, громадянин Голий виказав окупантам полоненого Ксана Ксанича, колишнього старшину, який переховувався у Вавилоні літа нинішнього тисяча дев'ятсот сорок першого…»
— Я??? — обурився Явтушок.
— Не перебивай! — сказав Танас.
— «Цей суд чиню не од нинішньої влади, як тимчасовий правитель, наставлений живосильно, а іменем влади рідної, радянської, над громадянином Голим Явтухієм Оникійовичем, який у важку для Вавилона годину запродав душу свою і честь, зрадив Вітчизну…»
— Але ж я… Гей, люди! — вигукнув Явтушок. — Хіба ж я не бився за Вавилон?!
— Стій тихо, не заважай слухати, — наказав дід Танас, якому сподобалось те читання, рука його вже двічі падала разом з мушкою на чомусь іржавому і ледве поверталась у бойове положення.
Фабіян читав далі:
— «Виходячи з викладеного, я, Левко Хоробрий, вважаючи себе представником радянської влади у тимчасово окупованому Вавилоні, виношу смертний вирок громадянину Голому Явтухію Оникійовичу, моєму колишньому другу і побратиму, без права поховання його на цвинтарі. Нехай його тіло з'їдять вавилонські собаки, а кістки його нехай тліють під небом, доки не перетворяться у прах і тлін».
— Все? — запитав Танас, підтримуваний Килиною. Сили його вичерпувались, іржаве одоробло у руці тремтіло. То був «сміт» з часів Кримської війни, лише дужий матрос міг би совладати з тим одороблом.
— Щось маєш сказати, Явтуше? — запитав суддя у окулярах.
Явтушок хотів сказати, що зрадником себе не вважає, однак останні слова вироку так пройняли його (слова про кістки), що Явтушок не зміг вимовити й слова на свій захист, і якщо його мозок надавався до чогось, то хіба що до того, що він сам (мозок) поза волею Явтушка прийняв рішенець про втечу. Ноги відтерпли, і великий палець у правому чоботі, контужений на війні, заворушився. Явтушок ожив, посміхнувся до суддів:
— Ходімо з'їмо півника, а тоді вже розстріляєте мене, коли я такий ворог… Пріся зарізала півника на сніданок… Для вас зарізала…
