Вир - Тютюнник Григорий Михайлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Зграйка золотих рибинок пропливала тихо, як у казковому царстві, і хтось невидимий заманював їх у чорну глибочінь і не повертав назад. Щось спалахнуло там голубими іскрами і згасало, щось ворушилося і випиналося, як гаддя, жахало Орисю холодом і слиззю.
Раптом з чорного днища стало проступати світло, і Орися побачила, що вода вже не голуба, а зовсім прозора і дно вгнуте, як миска, і вислане блискучим піском. Орисі зробилося по-дитячому радісно, бо вона зрозуміла, що то сонце просвітило воду і заграло в ній світлими тонами, і вже не рибки пливли у воді, а вербові листочки, яких несло крученою течією від берегів; голубий спалах — це піднята з дна раковинка, пнуче гаддя — вербове коріння, і підводний світ уже не жахав, а радував її.
Орися усміхнулася, прорубала ополонку і заходилася виполіскувати шмаття. Із обмерзлих чобіт з лускотом обсипався льодок. Під кожухом ходить жар, щоки горять, морозне повітря зліплює ніздрі, а сонце розводить на льоду олійні плями.
«Човги-човги, човги-човги, — каже Орисин чобі-гок, — литочки червоні, як шипшиною натерті. Хоч і без панчох, а гарячі, аж пощипує».
Коса розплелась і полізла за шию теплим клубком.
— Оце допралась, — посміхається Орися. — Ну, й поправляти не буду. Хто тут мене бачить? А он дуби стоять. Нелині. Листячко й досі тримається. А сорока як вистрибує. Іч, що виробляє?
Орися взяла шматочок льоду і пошпурила на сороку. Пташка знялася і полетіла. Здалека вона була схожа на веретено.
« А он на тому місці ми з Лукеркою за патли одна одну цупили. Ну й дурні! Я б їй зараз усе пробачила».
На Ташані, за дзеркальним плесом, хтось бив сокирою лід. «Юх-юх», — витьохкувало десь угорі, і здавалося, що хтось лата небо голубою бляхою, щоб не сипався сніг на землю.
Гнеться очерет і промітає китичками сніжок на льоду. Вітер дме в очеретину — на сопілочку грає. В очах у Орисі голубе тепло.
— Я б і свекрові простила, він уже старенький. Орися складає на санки обмерзле рядниння, руки з кожушка як дві редиски. Раптом закусує губи і присідає на санки. Але те, що почалося, робить своє діло, хоч вона і гризе зубами кислий кожух, щоб не закричати.
Латочка, який ішов на Пісочкове трусити ятери, знайшов Орисю на стежці. Вона вже йти не могла, сиділа, обхопивши вербу руками, і озвірілими від болю очима благально дивилася на свого рятівника.
— Доходилася, чортова дурепа, — вилаявся він і потяг на руках до Вихорового подвір'я. — Ну й викручує вашого брата, як ряднину після дощу!
Біля хворостяних ворітець Орися вхопилася руками за кілля, лизнула з тину сніжок.
— Ідіть, я тепер сама.
Уляна, зачувши голоси, вийшла на поріг, ахнула, обережно завела Орисю в хату і, роздягши її до сорочки, поклала на ліжко. Йонька посунувся було за тютюном, але Уляна виштовхнула його в сіни.
— Їдь за повитухою, — коротко наказала вона і пішла розтоплювати піч, щоб нагріти води. Йонька очманіло топтався біля дверей:
— Корова заболіла, чи що?
Із хати почувся стогін. Уляна із загадковим, урочистим виглядом на обличчі наливала воду в чавун.
— Догралися, — пробурмотів Йонька і став збиратися в дорогу.
Але збирався він, як за смертю: довго шукав рукавиці, батіг, хурчав загаслою люлькою, нипаючи по всіх закапелках. Нарешті погрюкав чобітьми надвір, а невдовзі повернувся:
— Черезсідельник десь пропав. Ти не бачила? Уляна швиргонула з-під лави відсиріле шкураття. Йонька пошкрьобав з хати. За хвилину знову повернувся :
— А за ким же їхати? Я до того кажу, що як за Вівдею, то не виплатиться. Вона за таке діло мішок пшениці потребує.
Уляна мовчала. З хвилину Йонька стояв у тяжкій задумі, тоді зашворкував шапку, заткнув за пояс рукавиці і аж тепер вийшов з хати.
Коли виїхав з двору, Уляна закрила на засув двері і повісила в сінях дубову гіллячку з торішнім листям і віночок з хмелю: щоб дитина народилася здорова, як дуб, і кучерява, як хміль.
Орися лежала у світлиці, принишкла і насторожена.
«Боже, що ж це зі мною буде?» — шепотіла, тривожно прислухаючись. Вона бачила, що мати одяглася в нову кофтину і нову спідницю і ходила по хаті загадкова і шепотіла сама до себе. Навіть усміхалася. І те, щр сувора свекруха усміхається, бентежило Орисю. «Вона щось таке зна. Щось зна, а мені не каже», — в розпачі думала Орися.
А день був такий світлий, такий чистий. В заморожені вікна лилося стільки сонця, що кришталеві квітки на шибках миготіли і видзвонювали.
«Боже, як гарно надворі, а мені так боляче...»
Орися відвернулася лицем до стіни, але й на стіні, на червоному рядняному килимчику, теж гніздилося сонце, і Орися чула, як воно важкими злитками бубнявіє їй у грудях і наливає тривогою чекання.
Уляна гуркала чавунами, плюскотіла водою.
Орися замотала головою, відчуваючи, як іздалеку накочується на неї біль.
«От починається, а вона грюкає чавунами. Нікому я не потрібна, нещасна», — і їй так зробилося себе жаль, що вона втопила голову в косах і заплакала.
Уляна глянула на неї, усміхнулася.
— Нічого, потерпи, голубочко! — погладила шкарубкою долонею, що пахла дубом, хмелем і любистком.
«Добре казати — «потерпи!..»
Орися знову повернулася до вікна і стала дивитися на кришталеві квітки. Раптом вони закрутилися, замиготіли, змішалися, і все. Навколишнє доходило до Орисі через чорні блискавки. Вона покликала матір, торкнула губами руки. Губи її шорсткі, як рашпіль:
— Матусю, помру я... Мучить мене... Всередині палить...
— Господь з тобою, дитино. Що ти говориш, донечко?.. Потерпи ще трішки. Вже скоро...
Уляна пішла в хатину, внесла ночви з теплою водою.
«Боже, ніхто мене не жаліє, і всі хотять, щоб я померла», — кривиться від болю Орися і відвертає голову до стіни.
Уляна тривожно позирала у вікно. Йоньки не чути і не видно. Тоді вона накинула на плечі шаль і побігла до Гречаних по Явдоху.
«Вона нічого не тямить у сьому ділі, та хоч пособ-ляти буде».
Явдоха перехрестилась, ватяну фуфайку на плечі — і з хати.
— Я хоч сама, сусідко, не родила, та бачила, як інші родять, то вже щось пособлю, — гомоніла вона дорогою.
Уляна мовчала. Прийшовши, вони гарно, з милом, кілька разів вимили руки в гарячій воді і взялися за діла. Коли все було зроблено і породілля заснула, вони перехрестили дитину, спелюшкували її і поклали біля матері. Ввійшли в хатину, раді і схвильовані.
— Хай поспить! Їй тепер тільки того й треба, — сказала Явдоха. — Дай я тебе почоломкаю, сусідко. Уляна розгубилася:
— За що ж таку стару цілувати?
— Як же, ти хазяйка, двох онуків вигляділа, тепер маєш третього. Невістки, вони що? Молоді, дурні, їх треба вчити, як на світі жить. А хто ж ту науку дасть? — допитувалася захмеліла Явдоха, бо Уляна по такому випадку піднесла їй чарчину вишнівочки. — Свекруха. Вона й дитину догляне, вона й невісточку розуму навчить.
Так вони сиділи і шепотіли, розчулені, збентежено-радісні, і коли Уляна пішла у світлицю наглянути, що там робиться, то і Явдоха визирала з-за її плеча.
Сусідки знову присіли до столу і пустилися в спогади: як дівували, скільки кому приданого дали і, мабуть, ще б довго гомоніли, та надворі занокало, затупотіло, і в хату всунувся Йонька, весь обкиданий снігом, а з ним якийсь чоловік у башлику. Чоловік цей був такий високий, що в хаті відразу зробилося тісно й темно. Не гаючи ані хвилини, вони пороздягалися, і тоді Уляна ахнула: перед нею, оброслий по очі бородою, стояв Шкурупій — знаменитий на всі хутори бикоріз і холостальщик жеребців. Від нього так і перло карболкою і оцтовим смородом кінського поту.
Уляна злякано витріщилась на нього. Йонька за-жебонів їй на вухо:
— Домовився з ним за коробку пшона. А цього чоловіка хвалять на хуторах. Кажуть, де телятко приймав, усюди виживало. А що дитина, що теля — однаково.
Шкурупій витяг із торбини телячі щипці, поклацав ними і попросив склянку самогону:
— Всіда перед цим ділом впотрібляю... Уляна налила, він випив, розгладив бороду.
