Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗
— Справді, любі друзі, — озвався Іван, — багато найпротилежніших думок висловлюється на полі наукового пошуку. Тут нема чогось дивного: ми ж заглиблюємося, як у тій казці, у правічні ліси галактичних світів. Нас очікують такі таємничі хащі, що треба збирати всі ресурси мислення та інтуїції. Прямолінійні рішення вже не допоможуть. Проте спроби «обезлюднити» космос, спроби, які набирають силу останнім часом, мені здаються своєрідним поверненням до прадавньої попівської казочки про виняткове творення Землі й людини. Той же релігійний жупел, але переказаний на науковий лад. Якщо життя виникло і вже мільярди літ існує, розвивається, еволюціонує, досягло мислячого рівня, то для цього в космосі є достатня причина, основа. Таке загальне міркування, на яке опирався Ціолковський. Проте правомірні п інші думки, і треба шукати відповідь на запитання, чому ми не бачимо високорозвинутих братів по розуму? Чому галактичне поле здається пустельним, мертвим? Знову ж таки — це озивається наш химерний антропоцентризм. Спробуємо розглянути проблему життя у всесвіті, проблему «вищих» еволюцій порівняно з відомими фактами буденної реальності. Хай це буде, як символічна притча. Наприклад, візьмемо засіяне озиме поле. Воно здається покинутим, захололим, пустим. Чорна рілля, замерзлі грудки, вітри й сніги. Якби незнаючийрозум глянув на таке поле, що б він вирішив? — Це — мертва площина. А насправді знаючий господар скаже: а) в поля є сіяч, котрий восени вкинув у землю теплі зерна пашниці; б) «порожні» проміжки ниви, де не видно будь-якого господаря, не свідчать про «покинутість», про нежиттєвість, а лише про те, що взимку там нічого робити; в) поле жде весни, тобто певного ритму проростання й визрівання; г) коли час проб’є — все рішуче зміниться, бо засяє сонце, побіжать весняні ручаї, пробудиться паруюча земля, з’являться в полі творящіістоти — господарі; д) заколоситься поле, дозріють хліба, настане день радісних свят. Ось яка перспектива для холодного, «мертвого» озимого поля, мої юні друзі. Хай цей символ підкаже вам, як можна мислити про життя в космосі. Можливо, наша епоха — є своєрідна озима епоха всесвіту, період визрівання розуму, творчих потенцій у парниках планет. А надійде вселенська весна — вийдуть на ниву радісні господарі, садівники, женці… І ми — люди — теж будемо в тому щасливому вінку творчості, учасниками свята космічного врожаю. Основне — зробити все залежне від нас, щоб не занедбати зерен життя, доручених нам природою, доглянути їх, виплекати. Не для пожирання, не для насичення, а для радості всього сущого. Ви — діти землі — стоїте біля колиски таких можливостей.
…Пізнього вечора голова проводжав Гармашівну додому. Він тримав її за руку, мов дитину, і відчував, як протікає струм молодечого серця крізь долоню, бентежить чуття, збурює кров. Мовчав, скоса поглядаючи на тонкий профіль дівчини, що неясно малювався в сірих сутінках. Рвучкий вітер пролітав над ними, звихрював квітчасту хустку дівчини, грався її довгою косою. Іванові хотілося зупинитися, щось сказати Вірі ніжне й потаємне, хотілося вилити з грудей пекучу рідину самотності, нагромаджену за довгі роки, але колюча сувора воля виставляла навстріч шпичаки перестороги, тісним зашморгом триножила баского коня почуттів.
— Іване Васильовичу, — почувся тихий голос Віри.
— Я слухаю…
— Я все думаю про наші бесіди, про мрії, про міркування з приводу проблем космосу, життя… і всього іншого. Та чи не приходить до вас, бодай інколи, думка про те, що все наше мислення — якесь надто урочисте, святкове, ніби на трибуні…
— Ти так відчула? — здивувався Іван, сторожко прислухаючись до її інтонацій. — І давно це з тобою?
— Не знаю. Просто я відзначаю, що такі думки пропливають у моїй свідомості. Не відаю — правильні вони чи ні. Просто — вони виникають. Можна, я скажу ще?..
— Говори, говори, Вірусю.
— Я оце недавно вночі милувалася зоряним небом. Дух захоплює від такої величі, спокою. І раптом відчула несподіване. Мені здалося, що космос з міріадами своїх зірок та галактик якийсь байдужий, надто спокійний, надто картинний. І все наше ліричне замилування зорями та місяченьком — то наша людяність, наша чуттєвість, приписана холодному зодіаку, котрому до нас — ані найменшого діла. Вас не дивує таке несучасне мислення?
— Кажи, дівчинко, кажи. Це дуже важливо. Я потім скажу своє. Кажи все відверто, Вірусю.
— І здалося мені, що та мерехтлива безодня, ота зоряна дивина якось обкрадає нас. Чуєте — обкрадає! В мене чітко спалахнула така думка, коли я прочитала вірш Лесі Українки… знаєте його чи ні? «Бранка вітає тебе, царице». Цитую не дослівно. Поетеса відчула, що вона — земна, любляча жінка, все життя формувала відчужену володарку, музу, богиню, виснажувала силу для творення урочистого образу, якому байдужа доля бранки, тієї робочої сили, котра стала гноєм, реактивом, підґрунтям, а сама звідала тільки втому та відчай безнадійного чекання. Цей Лесин образ має прямісіньку дотичну до того, що я хотіла сказати. Все, що надто урочисте, має в в своїй основі напру жену працю, неймовірні зусилля, мовчазне терпіння, і все це — для феєричного проблиску, для «салюту», котрий маревом спалахне понад нашими головами! Навіть учителі орієнтують нас на такі «святкові» почуття, запевняючи, що в ім’я таких виплесків триває наша тяжка еволюція. Мабуть, я кажу не зовсім ясно?
— Ні, я розумію.
— Тоді ще кілька слів. Коли я слухала вашу розмову про землю, коли ви називали її попелюшкою-золушкою, краси котрої не бачать сліпі й глухі діти, що зневажливо одвертаються від рідної матері, я подумала так: а може, Попелюшці більше подобається своя щоденна подоба? Може, то казкарі навмисне підготували для юних душ диверсію…
— Яку диверсію, Вірусю? Про що ти?
— Заждіть. Я хочу, щоб ви тонко відчули те, що зріє в мені. Диверсія ця в тому, що слухачі казок повинні прагнути до стану винятковості. Ось ти попелюшка, бабляєшся в золі, в бридоті, в гнояці. Але вір: з’явиться принц або добра фея — і тобі примірять чарівну кришталеву туфельку, і вже назавжди пропаде в минулому твоя попелюшчина біда. А як же інші? Як тисячі інших попелюшок? Де взяти для них принців і фей? А коли ввійдуть вони в палац, то хто має творити для них бали, бенкети, дорогоцінні вбрання? Інші попелюшки?
— Цікавий поворот думки. Я починаю розуміти тебе, Вірусю.
— Тоді я докажу те, з чого почала. Такі «казкові» мрії є і в науці, і в соціальних прогнозах, і в творчості. Окремі щасливчики мислення, творення, діяння або пошуку. А всі інші? Чи не узаконюємо ми вічного бар’єра між живою людиною та її мрією? Звідки ця блискуча історична мрія про святкове завершення пошуків? Мрія, котра не здійснюється. А може, вона марна і чужа людині? Може, ми давно маємо реальне щастя, але ігноруємо його? Як гарно казав Сковорода: «Все, що нам потрібне, легке». А ми нещасні від того, що прагнемо охопити всесвіт, зоряну безмежність, а вона при підході до неї відсувається далі й далі, ніби марево в пустелі. Чи не ставить наука перед собою примарні завдання, прагнучи оволодіти химерою? Може, ми пішли не туди, жадаючи одягти хітони принців та принцес, а щастя наше десь тут, під ногами, у щоденній радості простого буття. Іване Васильовичу, чи не розгублюємо ми, люди, у безмежному зоряному полі те, що так тяжко визбируємо на земних нивах? Я знаю, що наді мною сміятимуться… У вас такі славетні брати, Юрій Васильович літає тепер в космосі. Отже, для нього є велика необхідність, потреба. Я — лише проста дівчина, мислення моє ще не розвинуте. Проте маю я право висловити те, що в мене на душі?
Підходили до кладовища. В сутінках зачорніли похилені хрести. Іван подумав про те, що сама реальність ілюструє дивну слушність нетрадиційних думок дівчини. Але звідки, як у ній виникли такі міркування, котрі притаманні тільки старшим мислителям? Справді, ось тут лежать цілі пласти наших попередників, що готували для нас шляхи, тіла, будівлі, мову, ідеї, їжу, традиції, мрії. Ми підхоплюємо їхню естафету, радіємо урочистостями або гніваємося від невдач, але що отрималивони від своїх зусиль і старань? Чи відшкодована достойно та каторжна історична праця нашими осягненнями й творчими відкриттями? Чи примириться наше сумління тим, що ми інколи звідаємо щастя й любов, парості котрих зійшли над трупами попередників, які знали тільки злигодні?
