Під куполом - Кінг Стівен (книги онлайн полные версии бесплатно .txt) 📗

— О Господи, — промимрив Рендолф. — Доді. А хто-небудь дзвонив Енді, повідомляв йому?

— Не знаю, сер.

— Твій батько мусив би, точно?

— Він надзвичайно заклопотаний.

Це було правдою. Великий Джим сидів удома, в кабінеті, і писав план своєї промови на міських зборах увечері в четвер. Тієї, що він її оголосить якраз перед голосуванням мешканців міста за надання надзвичайних повноважень раді виборних на час, поки триватиме криза.

— Мабуть, я сам йому подзвоню, — сказав Рендолф. — Хоча, мабуть, краще мені спершу про це помолитися. Хочеш стати навколішки разом зі мною, синку?

Джуніор радше сам собі в штани налив би бензину і підпалив власні яйця, але натомість промовив:

— Говоріть з Богом сам на сам, і ви ясніше почуєте Його відповіді. Так завжди каже мій тато.

— Добре, синку. Це слушна порада.

Не чекаючи, поки Рендолф устигне ще щось сказати, Джуніор випорснув спершу з кабінету, а потім і з поліцейської дільниці. Він пішов додому, занурений у думки, зажурений втратою своїх подружок, гадаючи, чи не вдасться йому знайти когось іншого. А ще краще кілька.

Під Куполом будь-що можливе.

Піт Рендолф чесно намагався молитися, але занадто багато всякого різного збурювало йому мозок. Крім того, Господь допомагає тим, хто допомагає собі сам. У Біблії цього нема, гадав він, але все ж таки так воно й є. Він подзвонив Енді Сендерсу на мобільний, знайшовши його номер на стіні, у списку, пришпиленому до дошки оголошень. Сподівався, що йому ніхто не відповість, але той відгукнувся вже на перший гудок — хіба воно не завжди так бува?

— Привіт, Енді. Це шеф Рендолф. Маю доволі неприємні новини для вас, мій друже. Мабуть, вам краще сісти.

Важка то була розмова. Гидотна, по правді. Коли вона нарешті скінчилася, Рендолф залишився сидіти, барабанячи пальцями по столу. Він подумав (укотре), що не дуже шкодував би, якби за цим столом зараз сидів Дюк Перкінс. Може, і взагалі б не шкодував. Ця робота виявилася набагато важчою і бруднішою, ніж він собі уявляв. Особистий кабінет не вартий був такого напруження. Навіть зелена машина шефа поліції не була цього варта; кожного разу, сідаючи за її кермо, коли його зад провалювався у ще раніше продавлені важчими сідницями Дюка угини, в голову йому спливала одна й та сама думка: «Ти не годишся для цього».

Сендерс скоро буде тут. Хоче подивитися в очі Барбарі. Рендолф намагався його відмовити, але посередині його тиради про те, що краще б Енді зараз уклякнути навколішках, молитися за душі дочки і дружини — не кажучи вже про силу, щоб нести свій хрест, — Енді перервав зв'язок.

Рендолф зітхнув і набрав інший номер. Після двох гудків у вухо йому гаркнув роздратований голос Великого Джима:

— Що? Що?

— Це я, Джиме. Я розумію, ви працюєте, і мені неприємно вас відволікати, але чи не могли б ви приїхати сюди? Мені потрібна допомога.

Троє дітей стояли під якимсь позбавленим світлої глибини небом, котре тепер мало явний жовтавий відтінок, і дивилися на мертвого ведмедя біля підніжжя телефонного стовпа. Стовп стирчав криво і був надламаний. На висоті чотирьох футів від основи його просякнутий креозотом стовбур було потрощено і заляпано кров'ю. І ще дечим. Чимось білим, що, як вважав Джо, скидалося на фрагменти кісток. А також сіруватою, борошнистою масою, котра, либонь, була моз…

Він відвернувся, намагаючись стримати спазм у горлі. Йому це майже вдалося, але тут першим вирвав Бенні — з гучним звуком юуурп, — а за ним і Норрі. Джо здався і теж приєднався до клубу ригачів.

Коли вони себе врешті опанували, Джо поліз у рюкзак і, діставши звідти «Снепл», роздав кожному по пляшці. Першим ділом він прополоскав собі рот і виплюнув. Так само вчинили Норрі й Бенні. І лише потім вони почали пити. Солодкий чай був теплим, та все одно Джо відчував райську насолоду в горлі.

Норрі зробила два обережні кроки до чорної, обсидженої гудучими мухами кучугури біля підніжжя стовпа.

— Він — як ті олені, — сказала вона. — Перед бідним ведмедиком не було річки, в яку він міг би кинутися, тож він розбив собі голову об телефонний стовп.

— Може, в нього був сказ, — зауважив Бенні тоненьким голосом.

Джо розсудив, що технічно така ймовірність існує, але він у це не вірив.

— Я думав про версію самогубства, — йому ненависне було тремтіння у власному голосі, але, попри все, він ніяк не міг йому зарадити. — Це роблять і кити, і дельфіни — викидаються на берег. Я бачив по телевізору. А тато мені казав, що й осьминоги таке роблять.

— Що за гутірка, — застерегла його Норрі. — Восьминоги.

— Та яка різниця. Тато казав, що, коли їхнє середовище стає геть забрудненим, вони відгризають самі собі мацаки.

— Чувак, ти хочеш, щоби я знову виригав? — спитав Бенні. Голос У нього звучав жалісливо і втомлено.

— Отже, саме це зараз тут, забруднення середовища? — запитала Норрі. — Тобто довкілля?

Джо скинув оком на жовтувате небо. Потім показав на південний захід, де залишився висіти після заподіяної ракетним обстрілом пожежі чорний осад, позбавляючи кольору небо. Цей мазок виглядав на футів триста заввишки і тягнувся десь на милю вшир. Може, й більше.

— Авжеж, — погодилась вона. — Але є й щось інше. Хіба ні?

Джо знизав плечима.

— Якщо на нас очікує раптовий порив до самогубства, то, може, нам краще просто зараз повернути назад? — промовив Бенні. — Я маю дещо, заради чого варто ще пожити. Я поки ще не почав перемагати в «Бойовому молоті» [300].

— Перевір лічильник на ведмеді, — сказала Норрі.

Джо потягнувся сенсорною трубкою до ведмежого трупа. Стрілка не опустилася, але й не піднялася.

Норрі показала на схід. Прямо перед ними дорога виходила з густо порослої чорним дубом [301] смуги, від котрої вона колись і дістала свою назву. Вибравшись із цієї діброви, подумав Джо, вони зможуть побачити на вершечку пагорба яблуневий сад.

— Давайте проїдемо далі, поки принаймні не виїдемо з-під дерев, — сказав він. — Заміряємо звідти, і, якщо рівень дедалі вищає, відразу повернемося до міста і розповімо про все це доктору Еверету, або цьому хлопцеві, Барбі, або їм обом. Хай вирішують, що далі.

Бенні подивився з сумнівом в очах.

— Ну, я не знаю…

— Якщо відчуємо щось зле, зразу ж розвертаємось і назад, — сказав Джо.

— Якщо ми здатні допомогти, ми мусимо це зробити, — сказала Норрі. — Я волію вибратися з Мілла раніше, ніж цілком тут здурію від клаустрофобії.

Вона посміхнулася, показуючи, що це лише жарт, але голос у неї звучав далебі не жартівливо, і Джо поставився до її слів серйозно. Багато хто любив насміхатися з Мілла, який він крихітний — можливо, саме тому тут була такою популярною та пісня Джеймса Макмертрі — і містечко дійсно, у формальному сенсі, було маленьке. І в демографічному. Він зміг пригадати в них лише одну американку азійського походження — Памелу Чен, котра іноді допомагала Ліссі Джеймісон у бібліотеці. А чорних мешканців, після того як родина Леверті переїхала до Оберна, у них нема зовсім. У місті не було «Маконладса», не кажучи вже про «Старбакс» [302], і місцевий кінотеатр давно закрито. Але дотепер Мілл завжди здавався йому географічно великим, багатим на ще не відвідані місцини. Дивно, як місто раптом змаліло в його уяві, щойно він усвідомив, що вони з мамою і татом не можуть більше сісти в машину і просто поїхати собі в бік Люїстона, купити в Йодера смажених устриць і морозива. Авжеж, ресурсів у них повно, але ж вони не вічні.

— Правильно, плач!

Голос долітав звідкілясь здалеку, Барбі намагався пробитися в той бік, але важко було розплющити палаючі очі.

— Багато про що ще ти маєш поплакати!

Голос, що оголошував цю заяву, звучав так, ніби його хазяїн і сам плаче. Знайомий звідкись голос. Барбі намагався роздивитися, але важкі, розпухлі повіки його не слухалися. Очі під ними пульсували в такт з серцебиттям. Носові пазухи були забиті так, що кожний ковток віддавався йому пострілом у вухах.