Під куполом - Кінг Стівен (книги онлайн полные версии бесплатно .txt) 📗
— Ані руш! Стійте! — закричала Джекі Веттінгтон. — Заарештований, припиніть зараз же! Останнє попередження!
Барбі відчув, як йому між лопаток уперлося маленьке кружальце. Бачити він не міг, але й без того зрозумів, що Джекі взяла його на ствол. «Якщо вона в мене вистрелить, саме туди ввійде куля. А вона може стрелити, бо в маленькому містечку, де велика пригода завжди дивина, навіть професіонали стають аматорами».
Він випустив з руки шкарпетку. Вона глухо брязнула, вдарившись об лінолеум тим, що було в неї вкладено. Він підняв руки.
— Мем, я вже кинув цю штуку! — гукнув він. — Мем, я беззбройний, опустіть, будь ласка, ваш пістолет!
Мелвін змахнув набік собі з лоба ослаблену пов'язку. Вона розмоталася, повиснувши в нього на спині, немов хвіст тюрбана якогось свамі. Він двічі ударив Барбі: спершу в черевне сплетіння, а потім «під ложечку». Цього разу Барбі не підготувався і повітря вибухнуло з його легенів із хриплим звуком ПАХ. Він зігнувся, а потім і опустився на коліна. Мел вгатив кулаком йому по зашийку — а може, то був Фредді; наскільки розумів Барбі, це міг бути й сам Безстрашний Вождь особисто — і він розпластався долі, світ стоншився ледь не до цілковитого зникнення. Окрім того місця, де було збито шматок лінолеуму. Його Барбі бачив дуже добре. Фактично, з захоплюючою дух чіткістю, а чом би й ні? Вибоїнка була за якийсь дюйм від його очей.
— Стоп, стоп, припиніть його бити! — голос долітав з величезної відстані, але Барбі не мав сумнівів, що належить він дружині Расті. — Він же лежить, він уже безпечний, хіба вам не ясно?
Навкруг нього в якомусь хитромудрому танку човгали підошви. Хтось наступив йому на гузно, перечепився, скрикнув: «Ой, бля!», а потім його копнули в стегно. Все це відбувалося дуже далеко. Пізніше буде боляче, але саме зараз усе було не так вже й погано.
Чиїсь руки вчепилися в нього, підсмикнули вгору. Барбі намагався підвести голову, втім, легше було просто дозволити їй висіти. Його потягли по коридору до останньої камери, зелений лінолеум сунувся йому між ніг. Що там Дентон казав нагорі? «Апартаменти чекають?»
«А втім, я сумніваюся, щоби там подавали м'ятні подушечки або практикували регулярну зміну постільної білизни», — подумав Барбі. Та це його не обходило. Він усього лише бажав залишитися на самоті й почати зализувати свої рани.
Перед самою камерою хтось уперся йому в зад черевиком, щоби додати прискорення. Він полетів уперед, задерши праву руку, щоб уберегти обличчя перед зіткненням з зеленою шлакоблочною стіною. Намагався також підняти й ліву, але вона так і залишалася безвільною від ліктя й нижче. Голову, проте, він примудрився захистити, отже, вже непогано. Його відкинуло від стіни, він похитнувся і знову впав на коліна, цього разу біля тапчана, немов перед тим, як на нього завалитися, хотів сотворити молитву. За спиною грюкнули, замикаючись, двері камери.
Барбі зчепив руки на тапчані — ліва вже потроху почала діяти — й підважився. Обернувшись, він устиг побачити Рендолфа, котрий вирушив геть бійцівською ходою — кулаки стиснуті, голова нахилена. Трохи подалі Дентон відмотував з голови Ширлза залишки пов'язки, тоді яка сам Ширлз люто вдивлявся (потужність цього розлюченого погляду якимсь чином навіть посилювали темні окуляри, котрі тепер сиділи криво в нього на носі). Віддалік, за чоловіками, біля підніжжя сходів стояли жінки-офіцери. Обидві мали однаково стривожений, приголомшений вигляд. Лінда Еверет зблідла на лиці більше, ніж зазвичай, і Барбі здалося, що він помітив зблиск сліз між її вій.
Барбі зібрав всю свою волю і погукав:
— Офіцере Еверет!
Вона аж здригнулась, сполошена. Хіба хоч хтось називав її коли-небудь раніше «офіцером Еверет»? Либонь, лише школярики, коли вона виконувала свої обв'язки, контролюючи пішохідні переходи, що й було, мабуть, найсерйознішими з завдань, які покладалися на неї, як на копа на півставки. До цього тижня, тобто.
— Офіцере Еверет! Мем! Прошу вас!
— Заткнися! — гаркнув Фредді Дентон.
Барбі до нього було байдуже. Він відчував, що ось-ось може зомліти або щонайменше йому потьмариться в очах, але поки що він тримався.
— Скажіть вашому чоловікові, щоби оглянув трупи! Особливо місіс Перкінс! Мем, він мусить провести експертизу тіл! Їх не привозили до шпиталю. Ренні цього не дозво…
Пітер Рендолф стрімко рушив назад. Барбі помітив, яку річ він відчепив з пояса у Фредді Дентона, і хотів було прикрити руками собі обличчя, але руки в нього були надто важкими.
— Ти напросився, синку, — мовив Рендолф, просовуючи крізь ґрати газовий диспенсер, і натиснув кнопку.
Норрі зупинила свій велосипед на Чорній Гряді посередині поїденого іржею мосту і стояла, вдивляючись у дальній кінець просіки.
— Їдьмо краще далі, — сказав Джо. — Треба, поки є час, скористатися денним світлом.
— Так-так, але поглянь-но, — відповіла Норрі, показуючи пальцем.
На протилежному березі, під крутим урвищем, розпластані в мулі там, де перед появою Купола, котрий уповільнив Престіл, ще недавно бурхливо текла річкова вода, лежали трупи кількох оленів: самець, дві самиці й пара річнячків. Усі доволі великого розміру; літо в Міллі було славним, тож і їм вистачало харчів. Джо бачив хмарки мух, що роїлися над трупами, чув навіть їхнє дрімливе гудіння. Звук, який у звичайний день було б заглушено шумом стрімкої річки.
— Що з ними могло трапитись? — спитав Бенні. — Як гадаєте, чи нема чогось спільного між ними і тим, що ми шукаємо?
— Якщо ти кажеш про радіацію, мені здається, вона не діє аж так швидко, — відповів Джо.
— Якщо це не дуже потужна радіація, — додала Норрі нервово.
Джо показав на стрілку лічильника Ґайґера.
— Мабуть, так, але зараз вона ще не така вже й потужна. Навіть якби стрілка зашкалювала цілком на червоне, я не думаю, щоб за якихось три дні вона вбила таких великих тварин, як олені.
Бенні показав рукою:
— У самця поламана нога, навіть звідси видно.
— А я певна, що в одної з самиць поламані аж дві, — сказала Норрі, котра стояла, прикриваючи собі очі долонею. — Передні. Бачите, як вони зігнуті?
Джо подумав, що олениця виглядає так, немов перед загибеллю вона намагалася виконати якусь карколомну гімнастичну вправу.
— Гадаю, вони стрибали, — сказала Норрі. — Стрибали з берега, як оті пацюки, що кидаються з круч.
— Лемони, — підказав Бенні.
— Ле-мінги, курячий ум, — виправив його Джо.
— Хотіли від чогось втекти? — запитала Норрі. — І тому стрибали?
Обидва хлопці промовчали. Обидва виглядали молодшими, ніж іще тиждень тому, і були схожі на дітей, котрі змушені слухати біля багаття якусь занадто страхітливу оповідку. Вони, всі троє, застигли біля своїх великів, дивилися на мертвих оленів і слухали дрімотливе гудіння мух.
— Поїхали? — спитав Джо.
— Гадаю, ми мусимо, — сказала Норрі. Вона перекинула ногу через раму і випрямилася.
— Правильно, — кивнув Джо й осідлав свою веломашину.
— Господи, — промурмотів Бенні. — Маю чергову заморочку, і знову ти мене в неї втягнув.
— Га?
— Не зважай, катай, мій сердечний братику, катай.
На протилежному боці мосту вони побачили, що ноги зламані у всіх оленів. Одне з теляток-річняків мало також розколотий череп, мабуть, коли падало, вдарилось об великий валун, що в нормальний час ховався під поверхнею води.
— Перевір лічильник, — сказав Джо.
Норрі ввімкнула апарат. Стрілка затанцювала, лиш трішечки не сягаючи +75.
Піт Рендолф докопався в одній з шухляд столу Дюка Перкінса до старого касетного магнітофона, видобув його на світ і перевірив: батарейки виявилися все ще придатними. Коли зайшов Джуніор, Рендолф натиснув ЗАПИС і поклав маленький «Sony» на кут столу так, щоб юнак міг його бачити.
Недавній напад мігрені вщух, залишивши по собі лише тупе мурмотіння у лівій скроні, тож Джуніор почувався доволі спокійно; вони з батьком це вже репетирували, і Джуніор знав, що йому казати.
