Вежа блазнів - Сапковский Анджей (книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Попри принесену чудесним порятунком полегкість, дикий страх і далі піднімав дибки волосся і сутулив плечі. Він усвідомлював, що це ще не кінець. Поставний домініканець з розумними очима, густими бровами і чітко окресленою щелепою аж ніяк не був, як могло здаватися, Гжесєм Гейнче, фігляруватим компаньйоном з празьких шинків і борделів. Це був — вирази обличчя та поклони ченців і катів, коли ті виходили з кімнати, не залишали в цьому жодних сумнівів — начальник, пріор. Страшний інквізитор Святої Курії, defensor et candor fidei catholicae, його превелебність inquisitor a Sede Apostolica на всю вроцлавську дієцезію. Про це не можна було забувати. Страхітливий чобіт, який смердів іржею і кров'ю, лежав за два кроки — там, де його покинув кат. Кат у будь-який момент міг бути викликаний, а чобіт — одягнений на ногу. Стосовно цього Рейневан не мав жодних ілюзій.

— Але немає лиха, — перервав коротке мовчання Гжегож Гейнче, — без добра. Я не планував застосовувати до тебе тортури, друже. Тому коли ти повернувся б у Вежу, на тобі не було б жодних слідів або знаків. А так ти повернешся кульгавим, боляче скривджений страшною Інквізицією. І не викликатимеш підозр. А підозр, дорогий мій, ти викликати не повинен.

Рейневан мовчав. З усієї промови він більш-менш зрозумів тільки те, що він повернеться. Інші слова доходили до нього з запізненням. І будили приспаний на якийсь час жах.

— Я зараз матиму трапезу. А ти часом не голодний? З'їси оселедця?

— Ні… За оселедця… дякую…

— Нічого іншого не пропоную. Зараз піст, а я на своїй посаді повинен подавати приклад.

Гжегож Гейнче ляснув у долоні, віддав розпорядження. Піст постом, приклад прикладом, але рибини, які йому принесли, були набагато жирніші та принаймні удвічі більші, ніж ті, що їх видавали пансіонерам Вежі блазнів. Інквізитор пробурмотів коротке Benedic Domine і, не зволікаючи, взявся обгризати оселедця, заїдаючи солону рибу грубо нарізаним житнім хлібом.

— Отже, перейдімо до справи, — почав він, не перериваючи їжі. — У тебе неприємності, друже. Серйозні неприємності. Розслідування у справі про твою нібито чаклунську олесницьку робітню я, щоправда, прикрив, врешті-решт, я тебе знаю, розвиток медицини підтримую, а Дух Божий витає, де хоче, ніщо, у тому числі й розвиток медицини, не відбувається без Його волі. Провина adulterium [538] мені, щоправда, огидна, але я не займаюся переслідуванням. Що стосується інших твоїх так званих світських злочинів, то я дозволяю собі в них не вірити. Усе-таки я тебе знаю.

Рейневан глибоко зітхнув. Передчасно.

— Однак, Рейнмаре, залишається causa fidei. Питання католицької релігії і віри. Отож я не впевнений, чи ти не поділяєш поглядів свого покійного брата. Стосовно, поясню, питання Unam Sanctam, верховенства і непогрішності папи, таїнств і транссубстанціації [539]. Причастя sub utraque specie. А також стосовно Біблії для мас, вушної сповіді, існування чистилища. І так далі.

Рейневан розкрив рота, але інквізитор зупинив його жестом.

— Не знаю, — говорив далі він, виплюнувши кісточку, — чи ти, як твій брат, читаєш Оккама, Вальдхаузена, Вікліфа, Гуса й Ієроніма, чи ти, як твій брат, поширюєш твори вищезгаданих єретиків по Шльонську, Мархії і Великопольщі. Не знаю, чи даєш ти, за прикладом брата, притулок гуситським емісарам і шпигунам. Коротше кажучи: чи ти і сам єретик. Думаю — а я трохи вивчив питання, — що ні. Що ти безвинний. Гадаю, що в цю аферу тебе вплутав просто-напросто випадок, якщо, природно, це відповідне визначення для пари великих блакитних очей Аделі де Стерча. І твоєї відомої мені слабкості до таких великих очей.

— Гжегоже… — Рейневан насилу протиснув слова крізь стиснуте горло. — Тобто, вибачте… Велебний отче… Запевняю, що я не маю нічого спільного з єрессю. Також і мій брат, ручаюся, жертва злочину…

— З порукою за брата обережніше, — перебив його Гжегож Гейнче. — Ти здивувався би, якби дізнався, скільки було на нього доносів, і небезпідставних. Він постав би перед трибуналом. І видав би спільників. Вірю, що тебе серед них не було б.

Гжегож відкинув хребет оселедця, облизав пальці.

— Однак кінець нерозумній діяльності Петера де Беляу, — продовжив він, беручись за другу рибину, — поклало не правосуддя, не кримінальний процес, не poenitentia [540], а злочин. Злочин, винних у якому я був би радий побачити покараними. Ти теж, правда? Бачу, що теж. Тож знай, що вони будуть покарані, причому незабаром. Знання цього мусить допомогти тобі прийняти рішення.

— Яке… — Рейневан ковтнув слину. — Яке рішення?

Гейнче якийсь час мовчав, кришив шматочок хліба. З глибокої задуми його вивів крик, що долетів звідкись зсередини будинку, — дикий, жахливий зойк людини, якій завдають болю. Дуже дошкульного болю.

— Брат Арнульф, — вказав рухом голови інквізитор, — як я чую, недовго молився, швидко закінчив і повернувся до занять. Ревний це чоловік, ревний. Аж занадто. Але він нагадує, що й у мене є обов'язки. Так що переходимо до висновків.

Рейневан зіщулився. І правильно зробив.

— Тебе, дорогий Рейневане, вплутали в неабияку аферу. Тебе перетворили на знаряддя. Співчуваю. Але раз уже ти став знаряддям, то гріх було би тобою не скористатися, а надто для доброї справи і до слави Божої, ad maiorem Dei gloriam. Отже, ти вийдеш на волю. Я витягну тебе з Вежі, захищу й обороню від тих, хто на тебе чигає, а таких намножилося, намножилося чимало. Твоєї смерті прагнуть, наскільки мені відомо, Стерчі, князь Ян Зембицький, коханка Яна Аделя Стерчева, раубрітер Буко фон Кроссіг, а також — із причин, які я ще повинен з'ясувати, — шляхетний Ян фон Біберштайн… Гм, воістину, є причини побоюватися за життя. Але, як було сказано, я візьму тебе під свій захист. Не задарма, ясна річ. Послуга за послугу. Do ut des [541]. А радше: ut facias.

— Я організую, — інквізитор заговорив швидше, немов декламував заздалегідь вивчений текст, — все так, щоб у Чехії, куди ти вирушиш, це не викликало нічиїх підозр. У Чехії ти встановиш контакти з гуситами, з людьми, яких я тобі вкажу. Тобі не буде важко встановити контакти. Ти ж брат Петера з Беляви, який має заслуги перед гуситами, праведного християнина, мученика за справу, замордованого проклятими папістами.

— Я маю стати… — вичавив із себе Рейневан. — Я маю стати шпигуном?

— Ad maiorem, — знизав плечима Гейнче, — Dei gloriam. Кожен повинен служити, як може.

— Я непридатний… Ні, ні. Гжегоже, тільки не це. Я не погоджуюся. Ні.

— Альтернатива, — інквізитор подивився йому в очі, — тобі відома.

Катований у глибині будинку завив, і відразу після цього заревів, захлинувся ревом. Рейневан і без того здогадувався, якою є альтернатива…

— Ти не повіриш, — підтвердив його здогад Гейнче, — які речі з'ясовуються під час болісних конфесат [542]. Які таємниці зраджуються. Навіть таємниці алькову. Під час розслідування, яке проводить хтось настільки ж ревний, як брат Арнульф, злочинець, коли вже зізнається і розкаже про себе все, починає давати свідчення про інших… Часом аж ніяково буває вислуховувати такі свідчення… Дізнаватися хто, з ким, коли, як… А часом ідеться про духовних осіб. Про черниць. Про дружин, які вважаються вірними. Про дівчат на виданні, які вважаються незайманими. Ради Бога, кожен, гадаю, має такі секрети. Мабуть, страшенно принизливо, коли біль змушує їх виказувати. Такому собі братові Арнульфу. У присутності катів. Га, Рейнмаре? У тебе немає таких секретів?

— Не треба до мене так, Гжегоже, — Рейневан зціпив зуби. — Я все зрозумів.

— Я дуже радий. Справді.

Катований заревів.

— А кого це, — злість допомогла Рейневану подолати страх, — там катують? За твоїм наказом? Кого з тих, із ким я сидів у вежі?