Вежа блазнів - Сапковский Анджей (книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Рейневан пам'ятав про обидві, але від цього йому зовсім не було легше.

Може, через вираз його обличчя, а може, через якийсь необачний рух здоровані підскочили до нього. Один схопив його за комір. І тут-таки відпустив, згорбившись, лаючись і стискаючи лікоть.

— Без ґвалту, — з притиском зробив зауваження брат Транквілій, опускаючи палицю. — Без насилля. Це, як би воно там не було і не виглядало, шпиталь. Зрозуміло?

Слуги щось забурчали, киваючи головами. Божогробець кийком вказав Рейневанові на сходи.

Свіже і холодне повітря ледве не звалило його з ніг, коли він набрав його в легені, захитався, заточився, сп'янівши, немов від ковтка оковитої на порожній шлунок. Він був би упав, але досвідчені слуги підхопили його під пахви. У такий спосіб провалився його відчайдушний план утечі. Або смерті в боротьбі. Тепер, коли його тягли, він міг тільки переставляти ноги.

Госпіс він бачив уперше. Вежа, з якої його вивели, замикала мури у глухому куті. З протилежного боку, біля брами, до мурів тулилися будинки, імовірно, там були шпиталь і медицинарій. А також, судячи з запаху, кухня. Під навісом біля муру було повно коней, які переступали ногами серед калюж сечі. Усюди крутилися збройні люди. «Інквізитор, — здогадався Рейневан, — прибув з численним ескортом».

З медицинарію, до якого вони прямували, долинали високі розпачливі зойки. Рейневанові здалося, що він упізнає голос Бонавентури. Транквілій перехопив його погляд і, приклавши палець до губів, наказав мовчати.

Усередині будинку, у світлій кімнаті, він опинився, немов уві сні. Сон був перерваний ударом, болем у колінах. Його кинули на коліна перед столом, за яким сиділи троє ченців у рясах — божогробець і два домініканці. Він закліпав, потрусив головою. Домініканець, який сидів посередині, худий з поцяткованою коричневими плямами лисиною над вузьким вінчиком тонзури, заговорив. Голос у нього був неприємний. Слизький.

— Рейнмаре з Беляви. Змов «Отче наш» і «Аве Марія».

Він змовив. Тихим і дещо тремтячим голосом. Домініканець тим часом колупався у носі, а увага його, здавалося, зосереджувалася виключно на тому, що він виколупав.

— Рейнмаре з Беляви. Світська влади має на тебе серйозні доноси й обвинувачення. Ти будеш переданий світській владі для слідства й суду. Але спочатку треба з'ясувати causa fidei [536] та ухвалити відповідний вирок. Ти обвинувачуєшся в чарівництві та єресі. У тому, що сповідуєш і поширюєш ідеї, які суперечать тим, що їх сповідує і яким навчає Свята Церква. Чи визнаєш ти свою вину?

— Не визна… — Рейневан ковтнув слину. — Не визнаю. Я невинний. І я — добрий християнин.

— Звичайно, — домініканець зневажливо скривився. — Таким ти вважаєш себе, коли нас вважаєш поганими і нещирими. Запитую тебе: чи ти сповідуєш або чи ти коли-небудь сповідував як істинну віру, відмінну від тієї, в яку наказує вірити і якої навчає Римська Церква? Визнай правду.

— Я кажу правду. Я вірю в те, чому навчає Рим.

— Тому що, напевно, твоя єретична секта має в Римі своє представництво.

— Я не єретик. Можу заприсягтися!

— Чим? Моїм хрестом і вірою, з яких ти глузуєш? Знаю я ваші єретицькі штучки! Зізнайся: коли ти пристав до гуситів? Хто втягнув тебе в секту? Хто ознайомив з писаннями Гуса і Вікліфа? Коли і де ти приймав причастя sub utraque?

— Ніколи не…

— Мовчи! Бога ображає твоя брехня! Ти навчався в Празі? У тебе є знайомі серед чехів?

— Так, але…

— Отже, ти зізнаєшся?

— Так, але не в…

— Мовчи! Запишіть: заявив, що зізнається.

— Я не зізнаюся!

— Відмовляється від зізнання, — губи домініканця скривила гримаса жорстока й водночас радісна. — Плутається в брехні й викручується. Більшого мені не треба. Вношу пропозицію про застосування тортур, інакше ми не дізнаємося істини.

— Отець Гжегож, — невпевнено відкашлявся божогробець, — велів утриматися. Він хоче допитати його сам.

— Марнування часу! — фиркнув худий. — Зрештою, якщо зробити його трохи м'якшим, він стане охочішим до розмов.

— Зараз, — втрутився інший домініканець, — мабуть, немає жодного вільного місця… І обидва майстри зайняті…

— Тут поруч є чобіт, а гвинти крутити — ніяка не філософія, зуміє і помічник. А треба буде, я й сам зумію. Гей, там! Ану сюди! Беріть його!

Ледь живий від страху Рейневан опинився у твердих, ніби відлитих із бронзи, лапах прислужників. Його виволокли, заштовхнули до кімнатки поруч. Він ще не встиг осягнути серйозність і небезпечність ситуації, як уже сидів на дубовому стільці, з шиєю і руками в залізних обоймах, а поголений на лисо кат у шкіряному фартуху монтував на його лівій нозі якийсь жахливий пристрій. Пристрій нагадував ковану скриньку, був великий, важкий, смердів залізом і іржею. А також старою кров'ю і гнилим м'ясом. Від нього відгонило смородом, який виділяють відпрацьовані пеньки різників.

— Я невинний! — завив він. — Неви-и-и-и-инни-и-и-и-ий!

— Далі, — кивнув кату худий домініканець. — Робіть свою справу.

Кат нахилився, щось залізно клацнуло, щось заскрипіло. Рейневан заревів від болю, відчуваючи, як обкуті металом дошки стискають і чавлять йому ногу. Він раптом згадав Інститора і перестав йому дивуватися. Він і сам був за волосок від того, щоб наробити в штани.

— Коли ти пристав до гуситів? Хто дав тобі писання Вікліфа? Де і від кого ти приймав єретицьке причастя?

Гвинти скрипіли, кат кректав. Рейневан ревів.

— Хто твій спільник? З ким із Чехії ти контактуєш? Де ви зустрічаєтеся? Де переховуєте єретичні книги, писання і постили [537]? Де ховаєте зброю?

— Я неви-и-и-и-инни-и-и-и-ий!

— Підкрутити!

— Брате, — промовив божогробець, — змилуйся, це ж шляхтич…

— Щось ви, — худий домініканець зміряв його злим поглядом, — берете надто близько до серця роль адвоката. Вам належало, нагадую, сидіти тихо і не втручатися. Підкрутити!

Рейневан ледве не вдавився від крику.

І тут, зовсім як у казці, хтось почув його крик і відреагував на нього.

— Я ж просив, — сказав цей хтось, який став у дверях і виявився струнким домініканцем років близько тридцяти. — Я ж просив цього не робити. Ти грішиш надлишком ретельності, брате Арнульфе. І, що гірше, браком послуху.

— Я… Велебний… Вибачте…

— Ідіть. У каплицю. Помоліться, перечекайте смиренно — а раптом на вас зійде благодать одкровення. Гей, ви, звільніть в'язня, швидко. І далі, далі, виходьте. Усі!

— Велебний отче…..

— Я сказав: усі!

Інквізитор сів за стіл, на місце, звільнене братом Арнульфом, відсунув трохи убік розп'яття, яке йому заважало.

Мовчки вказав на лаву. Рейневан устав, застогнав, дошкутильгав, сів. Домініканець засунув руки в рукави білої ряси, довго дивився на нього з-під густих брів, які грізно зрослися.

— Ти в сорочці народився, — сказав він нарешті, — Рейнмаре з Беляви.

Рейневан кивком підтвердив, що знає. Сперечатися було годі.

— Тобі пощастило, — повторив інквізитор, — що я саме проходив. Ще би тільки зо два-три повороти цього гвинта… І знаєш, що було би?

— Можу собі уявити…

— Ні. Не можеш, запевняю тебе. Ех, Рейневане, Рейневане, і де ж це нам випало зустрітися… У камері тортур! Хоч, Богом і правдою клянуся, це можна було передбачати вже тоді, на навчанні. Вільнодумство, пристрасть до гулянок і трунків, не кажучи вже про легкодоступних жінок… До лиха, уже там, у Празі, коли я бачив тебе «Під драконом» на Целетній, я пророкував, що ти потрапиш у руки ката. Що ця нерозважливість стане для тебе згубною.

Рейневан мовчав, хоча сам, Богом і правдою, так самісінько пророкував тоді, там, у Празі, в Старому Місті, «Під драконом» на Целетній, «У Барбари» на Зброярській, в облюбованих студентами борделях у завулках за костелами Святих Миколая і Валентина, де Гжегож Гейнче, студент, а невдовзі після того магістр на факультеті теології Карлового університету, бував дуже частим і дуже веселим відвідувачем. Рейневан ніколи в житті не припустив би, що ласий на втіху Гжегож Гейнче витримає в священицькій рясі. Але, видно, витримав. «І справді, на моє щастя», — подумав Рейневан, розтираючи ступню й литку, які, якби не втручання Гейнче, чобіт з гвинтами вже, напевне, встиг би перетворити на криваве місиво.