Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі (книги бесплатно без онлайн .txt) 📗
Вона схопила Річарда за руку.
— Магістр Рал… Будь ласка; віднесіть мене до Реджі.
— До Реджі?
— Бурундук… будь ласка, віднесіть мене, щоб я могла його погодувати. Це той, у якого немає кінчика хвоста. У Річарда розривалося серце, але він посміхнувся їй.
— Це честь для мене.
Він узяв її на руки. Її тіло було майже невагомим.
Слабкою рукою Раїна обняла його за шию і опустила голову йому на плече.
Річард поніс її через зали палацу.
Бердіна йшла поруч, тримаючи іншу руку Раїни. Келен йшла з іншого боку.
Докас і Іган — позаду.
Солдати, які зустрічалися їм на шляху, схиляли голови і притискали до серця кулак.
Вони салютували Раїні.
У дворі Річард сів на камінь, тримаючи Раїну на колінах. Бердіна опустилася поруч навпочіпки. Келен влаштувалася з іншого боку. Докас з Іганом стояли трохи позаду. Річард відмітив блиск сльозинок, що скотилися по їх кам'яних лицях.
— Там, — сказав Річард Келен і показав підборіддям. — Дай мені ту коробку.
Коробка із зерном стояла під кам'яною лавою. Келен взяла її, відкрила і подала Річарду.
Він зачерпнув жменю зерна і кинув на землю. Другу жменю він висипав Раїні в долоню.
На галявину вибігли два бурундуки. Річард годував їх досить довго, щоб вони запам'ятали: людина — це їжа. Відштовхуючи одне одного, вони прийнялись набивати зерном защічні мішки.
Раїна дивилася на них, але очі її були напівзакриті.
Її ейдж звисав на ланцюжку із зап'ястя руки, яку тримала Бердіна.
Бурундуки, набивши повні щоки, помчали в нори ховати здобич.
Раїна розкрила долоню і поклала руку на камінь. Вона часто дихала, і подих її було хриплим.
Бердіна ніжно погладила лоб Раїни.
З-під кущів вискочив третій бурундук. Він на мить зупинився перевірити, чи немає небезпеки, — потім жваво потрусив до людей. У нього не було кінчика хвоста.
— Реджі, — прошелестіла Раїна.
Реджі забрався їй на долоню і всівся там, чіпляючись за її пальці. Раїна посміхнулася. Реджі ще раз оглянувся і почав збирати зерна з її долоні.
Раїна тихо хихикнула.
Бердіна поцілувала її в лоб.
— Я люблю тебе, Раїна, — прошепотіла вона.
— Я люблю тебе, Бердіна.
Річард відчув, як обм'якло її тіло. Раїна померла у нього на руках, а Реджі сидів і збирав зерна з її мертвої долоні.
55
Річард сидів у себе в кабінеті. За його спиною сиділа Келен і, обнявши його і поклавши голову йому на плече, тихо плакала.
Річард катав в пальцях ейдж Раїни. Бердіна сказала, що Раїна просила віддати її ейдж йому.
Бердіна пішла в замок, щоб повідомити Карі про смерть Раїни. Ще вона збиралася чергувати біля Сильфіди за неї, тому що Кара останні три дні не виходила звідти.
Річард сказав їй, що вона може робити все, що їй хочеться, і якщо їй потрібно, щоб він чергував за неї в її зміну чи сидів би разом з нею біля сильфіди, то він готовий. Бердін відповіла, що їй хотілося б деякий час побути одній.
— Чому храм досі не послав повідомлення? — Келен погладила його по волоссю.
— Не знаю.
— Що ж робити? — Запитав Річард. Втім, він і не чекав відповіді на це питання. — Я просто не знаю, як бути.
Келен перестала плакати і непомітно для Річарда витерла очі.
— Може бути, ми знайдемо відповідь у судовому звіті?
— Вона може бути в будь-якому рядку, хоч в самої останньому. — Річард повільно похитав головою. — А ми всі помремо набагато раніше, ніж я переведу його до кінця.
— Він повісив ейдж Раїни на один ланцюжок з амулетом і нарешті порушив тяжке мовчання:
— Джеган, схоже, все-таки переможе.
Келен припала до нього головою.
— Не говори так. Будь ласка, не говори так. — Річард змусив себе посміхнутися.
— Ти права. Ми його поб'ємо.
У двері постукали. На запитання Річарда «Хто там?» Докас просунув у кімнату голову.
— Магістр Рал, генерал Керсон хотів би знати, чи може він поговорити з вами.
Келен погладила Річарда по плечу.
— Я піду повідомлю Дрефану і Надін про Раїну. Річард разом з нею вийшов за двері. Генерал Керсон чекав, тримаючи в руках стос рапортів.
— Я наздожену тебе через пару хвилин, — сказав Річард Келен.
Вона пішла по коридору. Її супроводжував Іган, і Келен відчувала себе незвично без Морд-Сіт.
— Мати-сповідниця, — сказав Іган, — якісь люди тільки що прибули до палацу і вимагають зустрічі з вами і Магістром Ралом. Я сказав їм, що ви обидва зайняті. Я не хотів турбувати Магістра Рала.
— У Залі Прохачів багато охочих поділитися з нами своїми бідами.
— Вони не в Залі Прохачів. Стража зупинила їх, оскільки вони увійшли в зал для аудієнцій. Вони не настільки зарозумілі, як деякі з дипломатів, але вельми наполегливі.
Келен насупилася.
— Вони сказали, хто вони такі?
— Вони сказали, що вони андоліани.
Келен зупинилася і схопила Ігана за руку.
— Андоліани! І вартові впустили їх? Впустили андоліан у палац?
Іган теж спохмурнів.
— Я не знаю, як вони увійшли. Знаю тільки, що вони тут. Виправити цю помилку, Мати-сповідниця? Його рука була вже на ефесі меча.
— Ні… Мабуть, ні. Просто… — Добрі духи, як пояснити, що таке андоліани? Вона замислилась, підбираючи слова. — Вони не зовсім люди.
— Що це означає?
— У Серединних Землях мешкають різні істоти, наділені магією. Не тільки люди, хоча часом буває важко провести чітку межу між людьми і не людьми. До таких істот відносяться і андоліани.
— Магія? — Перепитав Іган з явною відразою. — Вони небезпечні?
Келен зітхнула й повернула в напрямку зали для аудієнцій.
— Не зовсім. Принаймні в звичайному розумінні. Якщо знаєш, як з ними поводитися, вони не заподіють шкоди. Втім, про них дуже мало відомо.
Андоліани живуть відособлено. Люди їх недолюблюють. Андоліани крадуть речі. Не з метою збагачення, а просто тому, що вони люблять речі. Блискучі предмети в основному. Осколок скла, шматочок золота, кнопки — це їм все одно. Люди не люблять їх, тому що андоліани дуже схожі на людей, тому всім здається, що вони повинні і поводитися як люди, але вони не люди. Зазвичай вони приходять до людей з цікавості. Ми не пускаємо їх у палац, тому що за ними постійно треба стежити. Простіше їх не пустити. Враховуючи магію, якою вони наділені, вони можуть заподіяти багато клопоту.
— Я можу сказати солдатам, щоб вони гнали їх геть.
— Ні. Це буде дуже неприємно. Маючи з ними справу, треба дотримуватися особливих правил. На щастя, вони мені відомі. Я сама їх виставлю.
— Як?
Андоліани обожнюють передавати послання. Вони люблять це навіть більше, ніж блискучі предмети. Я припускаю, що в них є дещо людське, і їм подобається відчувати себе учасниками людського життя. У деяких країнах андоліан навіть беруть на службу в якості гінців. Андоліанин буде берегти послання краще за будь-якого кур'єра. Вони готові робити це заради начищеного гудзика.
Навіть взагалі без винагороди. Вони живуть, щоб передавати послання. Я пошлю їх абикуди з повідомленням, і вони будуть раді вирушити в дорогу. Це найлегший спосіб позбутися від андоліан.
— Позбутися від усіх них? — Запитав Іган, почухавши потилицю.
— Від усіх? Добрі духи, тільки не кажи мені, що їх більше двох!
— Сім. Шість жінок, однакових як краплі води, і один чоловік.
Келен збилася з кроку.
— Просто не віриться. Це, мабуть, легат Ріші і його шість дружин, всі сестри. Ці шість сестер з одного… посліду…
Андоліани вважали, що тільки шість жінок з одного посліду гідні бути дружинами легата. Голова Келен йшла обертом. Вона відчайдушно намагалася придумати, куди послати цих андоліан і яке повідомлення їм всучити.
Може, послати їх з попередженням про чуму? Абикуди в степ. В степах до андоліан краще ставляться…
Стражники, наїжачені зброєю, заповнили всі коридори, що вели до залу аудієнцій. Два солдати з піками розчинили подвійні двері з червоного дерева, і Келен в супроводі Ігана увійшла всередину.
