Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
“Удивляется весь миръ сицевому послЂдованію. Бог с небеси зрящи на се месть и казни за таковую нещирость готовит. УтЂшится язычество с сицевых нещырых поступков меж государствами христіанскими!”.
Сенаторы вказують, що за таким порушеннєм договору ті права на московську корону “и приступу к государству московскому”, котрих свого часу вирікся був Володислав, відновляються знову-“вливается на особу е. корол. в л., и слушне ceгo доходити и упоминатися может”. Остерігають бояр перед відповідальністю, яка спаде на них, коли вони не відведуть свого государя від війни, котру він розпочинає. Обіцяють їм з свого боку всякі старання для відновлення договору, і просять негайно відписати, що вони і вся дума царська про се думає 3).
В дорозі сього післанця затримано (між ин. вяземському воєводі було з Москви наказано, нібито припадком зробити підчас його переїзду військову муштру, щоб заімпонувати великими силами й бойовою готовістю). Прийнято вже після того як цар виїхав на фронт, 29 н. с. травня, і потверджено, що війна буде 4).
В актах посольства заховалося дві чернетки грамот без дати, що мали служити відповіддю на сей відклик сенаторів. Перша писана від імени царя і заховалася в цілости, друга дефектна-держана іменем бояр. Викладові сенаторів противставляється добре звісний уже нам аспект московський-приблизно той сам, що в соборній ухвалі. В царській грамоті історія дипльоматичних зносин викладається більш сумарно, в боярській з більшим накладом імен, фактів і всяких подробиць. Фінал царської грамоти, після викладу образ нанесених царській чести на переговорах з великими послами: “Та ще ви, брат наш, не памятаючи вічного договору і хрестного цілування-як не годилось би христіянським государям супроти христіянських государів, замишляючи злі замисли на наше Московське государство, зсилалися й договори чинили з спільним неприятелем християн-з кримським ханом. З-часта змовлялися з ним всякими способами воювати і розоряти наше Московське государство. А сього року минаючи нас прислали до наших бояр і думних людей нібито від своїх панів-рад, а не від себе гінця Станислава Пузилевича, безчестячи тим нас, наше цар. вел. Бо того ніколи не бувало, щоб пани-рада минаючи нас зсилалися з нашими боярами, і се безчестє порушує вічний договір. Наші бояре ухвалили того гінця скарати на смерть, але ми його пожалували, веліли смертю не карати, тільки затримати до якогось часу. Але нарушеннє вічного договору з вашої сторони з тих усіх пунктів стало явне, і ми видівши так від вас, брата нашого, явні грубости і неправду-що ви чинили нестерпимі безчестя і догани батькові і дідові нашому, і нам- всеї Великої і Малої Росії самодержцеві, многі недодержання і нарушення вічного договору, а також не стерпівши невинного гонення над православними християнами- не хотячи допустити їх до підданства бісурменам, спільним неприятелям християнським, веліли їх, як людей від присяги вашому к. в. вільних і від підданства свобідних, прийняти під нашу високу руку, з великими князівствами Київським і Чернигівським і всею Малою Руссю. А за ваші многі неправди і досади, за злі безчестя і порушення вічного договору, попросивши у бога милости, покликавши в поміч пресв. богородиці і святих російських чудотворців і оборонюючи себе силою хрестною, хочемо на вас стояти і за неправди ваші мстися скільки милосердний бог нам поможе. Се вашому кор. вел. знати. А ми свідчимося перед богом і всіми християнськими вел. государями, що з нашої сторони вічного договору додержувано кріпко, а нарушено його з вашої сторони, брата нашого многими неправдами і злими досадами” 5).
До білоруської людности видано славну відозву: “В Польське королівство і Литовське князівство, синам матери нашої-Грецької церкви: православним грецького закону архієреям, єреям, всьому священству й чернечому чинові і всім православним християнам всякого чину, літ і стану, в містах, місточках і селах! Здавна благано нас від св. Східньої Церкви і всих православних християн Малої Росії, аби ми помогли їм, як годиться щоб вірні вірним помагали. І ми змилувалися: Малу Росію- православних християн постановили прийняти, під державу єдиного пастиря словесних овець-Христа бога нашого. А тепер оповіщаємо, що наше величество, зібравшися з множеством війська, зброїмося на кривдників і нищителів Східньої Церкви-Поляків. Аби господь змилосердився над всіми нами, православними християнами і через нас-св. Церква від гоненія визволилася і грецькими старими законами красувалася... Отже скільки вас, православних християн, Господь на те добре діло напутить, ви ще перед приходом нашим царським відділіться від Поляків як у вірі так і в вигляді: хохли, що маєте на головах-пострижіть, і кождий нехай озброїться против неприятелів божих 6). Ми ж про всіх котрі добровільно перед приходом нашим до нас відозвуться і вірні нам будуть, дамо війську твердий наказ, щоб їх доми і достатки були охоронені від військового нищення 7).
Се був, як бачимо не тільки відклик до православної солідарности-але й укрита погроза, що всі хто не піде за сим покликом підпаде військовому розоренню!
Збираючи на полудневій границі доволі значну частину свого війська для оборони України від Татар і Поляків, московський уряд жадав собі компенсації з козацької армії на смоленськім фронті. Чи тільки з мотивів компенсації, чи і з політичних-рахуючи, що присутність козацького війська полекшить окупацію Білоруси,- підтримає потяг православної Білоруси до Москви, прикладом України? Чи вважали користним і безпечнішим, аби в заміну московського війська, що мало вести операції на українській території, було українське військо при московськім, як свого роду застав? Сі мотиви також здаються мені можливими і навіть правдоподібними.
Ми вже знаємо, що відправляючи козацьке посольство на великодніх святах, цар наказав гетьману вибрати з задніпрянських лівобічних полків 18 тисяч козаків і бути їм готовими, під проводом ніжинського полковника Івана Золотаренка і переяславського Павла Тетері, для операцій на білоруськім театрі війни, коли прийде царській наказ 8). Сей наказ був висланий в першій половині травня з Тимофієм Спасителевим: йому очевидно було доручено допильнувати, щоб гетьман виконав се дорученнє, і випровадити сей помічний корпус на театр війни: до Вязьми, або Дорогобужа (під Смоленськ) 9). Гетьман не отягався-бо ж ми знаємо, що Золотаренко й так поривався звести боротьбу з литовськими військами за новоздобуту козацьку територію-Стародубівщину. Але Тетерю посилати туди не схотіли: може бути тому, що Золотаренко хотів сам вести сі операції. Бо причини, подані на те від Хмельницького в грамоті до царя не дуже переконують:
“З наказу в. цар. вел. давно вже ми веліли Іванові Никифоровичу (Золотаренкові) рушитися і до боку в. ц. в. йти, і з ним, згідно з волею в. цар. вел. іде 18 тисяч. Велілисьмо йому скоро поспішати з усім полком Ніжинським. Але дуже в. ц. в. перепрошуємо- не гнівайся на нас і на Тимофія Спасителева, що Переяславського полку з Павлом Тетерею не посилаємо. Бо почувши про неприятелів наших Ляхів, що вони на нас готуються, веліли ми полкові Переяславському й иншим полкам спішно перейти на сей бік Дніпра, й иншим полкам збиратись. Бо вість нам прийшла, що ті Ляхи перші на нас хочуть ударити: казав Окунь (взятий в полон підчас нападу) що вони затягнули 10) на нас і хочуть ударити сюди на Умань і Білу Церкву. Тому ми неодмінно пробуваєм в поготові й на обережности, і просимо тому також в. ц. в. прислати нам до Київа спішно Шереметева з військом, для одсічи Ляхам” 11).
Замість полковника переяславського гетьман визначив в похід чернигівського і зараз же вислав Спасителева, щоб він з Золотаренком ішов на Стародуб 12).
Золотаренко зараз же почав ладитися в похід, і 21 н. с. червня 13) доносив цареві з Новгороду Сіверського, що він з 20 тисячами козаків і арматою іде на Гомель і поволі посуваючися буде шукати де краще війти в звязок з царською армією. Він сподівався, що його ближчим товаришом в сих оперціях буде кн. Трубецкой з своїм військом, але царський штаб роздумав инакше і постановив післати його на полудне замість Шереметьева, що перед тим, після трівожних вістей про великодний польський наступ на Поділлі дістав був царський наказ іти до Київа 14). Шереметьев стояв на поготові під Путивлем, але остаточного наказу не дістав, очевидно з огляду що наступ на Поділлю припинився, і тепер як гетьман просив приспішити його марш на Україну, йому (Шереметьеву)-дано було наказ лишитися далі на “черті” (на лінії полудневих московських укріплень), для охорони від татарського нападу-з огляду на трівожні вісти привезені від гетьмана Перфирьевим 15). Підтримувати його мали з своїми полками: з Яблонова кн. Ромодановский (вперше він тут виступає в плянах воєнних операцій на Україні), з Путивля Зюзин, з Козлова Пушкин. На випадок коли б хан з великою Ордою продерся через полудневу лінію укріплень, вони мали йти за Ордою “укрепясь обозом” аж під Москву, щоб тут дати йому бій 16). На Україну ж замість Шереметьева мав іти Трубецкой з Брянська. Але видимо московський уряд трохи побоювався, чи гетьман не буде незадоволений такою зміною. Тому до нього вислано 4 (14) червня піддячого Григорія Старкова з царською грамотою і устними поясненнями, чим викликана ся переміна-аби гетьман нею “не оскорблявся”.
