Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович (читать книги без регистрации txt) 📗
Минав день. Берег був пустельний. Жанна знемагала від дум. Перед заходом сонця дала знак морякам наблизитись до берега. Повернулася до шхуни мовчазна й відлюдна. Вночі майже не спала.
На світанку, ще до сходу сонця, знову була в схованці біля скель. Готувалася до безнадійного чатування. Та не минуло й години, як перед нею раптово виникла його постать.
Вона затремтіла, відчувши дивну слабість у всьому тілі. Знала, що Космоандр з’явився не випадково, що він якось побачив її.
— Дивна, — озвався він, обнімаючи її невидючим поглядом, сповненим аквамариновим полум’ям, — ти прилетіла до мене?
— Так, мій друже, — прошепотіла вона, — я не могла жити без тебе.
— Я теж думав про тебе. Думав і ждав. Ти ввійшла в моє серце, в моє сонце.
— Ти відчув, що я тут?
— Відчув, — просто сказав юнак. — Але першою відчула тебе Квіточка, моя подруга.
— Як? — жахнулася Жанна. — Вона знає, що я хочу забрати тебе?
— Знає, — спокійно-зосереджено підтвердив Космоандр, ступаючи їй назустріч. — І гуру теж знає.
— Чому ж він дозволив тобі прийти сюди? — помертвілими вустами запитала Жанна.
— Він сказав, що ти мовила правду.
— Учитель так сказав?
— Так. Він повідомив нас, що настає пора ураганів. Що птахи мають випробувати свої крила. І Зорептах, тобто я, має вистояти супроти бурі перший.
— Що означає — вистояти супроти бурі?
— Хто скаже? — задумливо мовив юнак. — Це результат зустрічі птаха й негоди.
— Невже моя поява і є така негода?
— Він казав, що негода — радість для сміливого птаха. Чому тебе це бентежить? Я завжди любив грім грози над океаном. Ти збудила в мені громовицю — тривожну й радісну!
— Ти підеш зі мною? Довіришся мені?
— Переконай мене, Дивна. Підхопи мене на вихор нового пошуку, щоб крила мої відчули рідну стихію.
— Як переконати тебе, Космоандре?
— Знайди в собі таку силу, як її раніше знаходив у собі учитель.
— Я вже казала тобі про мимовільний обман, до якого вдався гуру, щоб дати вам інше щастя, поза щастям бачення, котре недоступне сліпим.
— Дивна, учитель відкрив нам суть того, що ти повідомила. Ти казала правду і разом з тим неправду.
— Як це можливо?
— Дуже просто. У птахів життєвого потоку є безліч чуттів. Одні чуття є в одних, інші — в інших. Хіба щастя в тому, щоб захопити всі можливі чуття собі? Головне — виявити в повноті те, що в тебе є, що в тебе розкривається. Ти казала про неповноцінність. Це химерне поняття — визнання власної слабості. Неповноцінний той, хто мириться з умовним ступенем буття. Той, хто спить. А хто пробудився, тому відкрито шляхи до повноти осягнення радості. Учитель казав, що більшість людей, маючи око, маючи те, що ти називаєш баченням, насправді сліпі, вони дивляться не видячи. А можна бачити, навіть втративши орган, котрий передавав цю можливість. Чи правильно пояснив нам учитель? Відповідай щиро і правдиво, Дивна?
Вона з мукою дивилася на його променисте обличчя, збентежена такою граничною відвертістю. Готувалася до авантюрного вчинку, а тепер стала перед фактом чесної духовної гри. Учитель пропонує їй протиставити його шляху, його намірам — свої можливості, власну певність і силу, віру в правду переконань. Як їй знайти необхідні слова? Та хіба в самих словах суть того, що просить Космоандр? Хіба логіка тут допоможе, де діють сили таємничих чуттів?
Юнак чекав, прислухаючись до її схвильованого подиху, і тихий вітерець грався з його синьо-чорним волоссям. Вона стрімко наблизилася до нього, охопила гарячими долонями руку Космоандра.
— Що я можу сказати тобі в словах, мій друже? Ти володієш іншим розумінням достовірності, котре поза мовою. Я знову повторю лиш одне: птах радості не втратить свого щастя, коли йому відкриється ще один шлях пізнання. І цей шлях — бачення світла й кольорів — такий принадний, широкий і неосяжний, що ради нього можна звідати найжорстокіші бурі. Дарма шукати визначень для переконливості, ти збагнеш це лише тоді, коли відкриється око! Чуєш? Моя любов хай переконає тебе, що я кажу правду. Учитель твій щирий, але моя щирість не менша. Може, ми разом з ним творимо для тебе спільний шлях. І від обопільних зусиль він стане ще прекрасніший.
— Любов, — повторив Космоандр, ніби пробуючи слово на слух. — Любов… Ти любиш мене?
— Більше від життя, — щиро шепнула Жанна. — Поза тобою світ мені здається порожнім і марним.
— Це теж слово — любов?
— Це ураган. Це — вихор чуття. Мука й радість!
— Мука? — здивувався Космоандр. — Тяжке слово. Тривожне. Радість — крилата, громова, а мука — щось потаємне, нестійке, ненадійне. Невже я викликав до дії таке відчуття?
— Ти не збагнеш, доки не відчуєш. Любов — це бажання такої цілості, коли зникає світ і є лише він і вона! І в одній миті — безмежжя радості. Не муч мене, не вимагай передати в марних словах те, що приховане в інших виявах.
Вона не стримала себе і припала до його грудей, ніби прорвавши якесь коло остороги. Космоандр похитнувся від її несподіваного пориву, але жадібно обняв жіночий стан сильними руками. Кожна клітина його вибухла полум’яними протуберанцями, охопила все тіло багаттям. Почуття нап’ялися, мов тятива бойового лука. Він радісно закричав у захваті, не в силі вмістити таємничий сплеск емоцій, і той крик прокотився над пустельними пісками, мов поклик птаха, визволеного з клітки.
— Дивна, — задихаючись, мовив юнак, і голос його вібрував, ніби звуки співучої сопілки. — Дивна, я йду до спільного польоту з тобою. Я відчув поклик, що переважає все інше, відчуте до сього дня. Роби зі мною те, що хочеш, відкрий мені стежку до нового чуття.
У грудях Жанни прокотився холодок гордощів за свою перемогу. І почувся застережливий шепіт тривоги. Не поспішати! Не злякати ніжного птаха кохання! Вона підвела обличчя від його грудей, глянула знизу вгору в тривожні, розгублені очі юнака.
— Ти остаточно зважився?
— Так!
— Твоє рішення завдасть болю друзям, Квіточці, учителю…
— Вони не дали мені звідати такого шаленства бурі, як ти. В тобі — вражаюча сила, Дивна. Одним доторком ти пробудила мене до небувалої радості. Я хочу знати той світ і принести друзям тайну нової стежки.
— Як дати їм знати, що ти відбуваєш зі мною?
— Вони вже знають. Ти навіть не уявляєш їхньої чутливості. Всі наші птахи в тривозі. Але я маю звідати тайну ще одного народження. Я готовий, Дивна.
І тоді Жанна, вже не вагаючись, дістала з кишені мікрорацію, передавши умовний сигнал на шхуну.
Минуло два місяці.
Позаду лишилися вихори шалених днів і ночей. Повернувшись до Пондишері, Жанна одразу приступила до підготовки генургійної операції. Всебічні обстеження показали, що Космоандр наділений ідеальним здоров’ям, а структура зорового органа позбавлена будь-яких патологічних деформацій. Секрет сліпоти, очевидно, приховано в сплетінні нейроконтактів: десь там залишилися незамкненими комунікації нервової тканини. Їх мала регенерувати, відтворити генургійна активізація першозиготи. Багато фахівців не визнавали парадоксальної теорії мадам Мішо, вважаючи, що зигота повністю зникає, давши першоімпульс формуванню ембріона. Проте тонкі дослідження динаміки геноглибин підтвердили, що першозигота залишається незмінною впродовж всього життя людини, ніби консервуючи в недоторканості ідеальний першообраз генетичного коду індивіда. Центр локалізації зиготи мадам Мішо тримала в секреті, вважаючи, що злочинні маніпуляції з первісним кодом можуть завдати великого лиха людям.
Пробудження в першозиготі регенеруючого імпульсу для відродження того чи іншого органу, ущербного від народження, давало разючі результати. Клініка мадам Мішо не могла відбитися від напливу бажаючих «омолодитися, регенеруватися, зцілитися, трансформуватися». Проте Жанна бралася лише за виняткові завдання, де людині було нічого втрачати. З одного боку — клініка отримувала переконливі результати, а з іншого — радість людей, повернутих з безодні відчаю та приреченості до світу нормального, повноцінного життя.
