Леопард - Несбьо Ю (читать книги полные TXT) 📗
За спиною у них стояв Тоні. Кая відчула його руку на своїй талії.
— ...Чи береш ти за свого чоловіка того, хто стоїть поряд із тобою, чи обіцяєш любити, шанувати й поважати його у багатстві й у бідності, у хворобі та здоров’ї... — шепотів він.
Він пояснив їм, що це зовсім не жорстокість. Просто так зручно. Після них не залишиться жодного сліду. Ніхто навіть не питатиме. У Конго люди щодня зникають.
— Нарікаю вас чоловіком та жоною...
Кая щось бубоніла. Може, молитву. Допоки не почула слова:
— ...тому, що я і та, котру я кохаю, ніколи не будемо разом...
Слова з прощального листа Евена.
Вони почули, як загуркотів двигун на слабких обертах, і побачили, як фари обмацують небеса. З протилежного боку кратера випірнув «ренджровер».
— А ось і гості, що забарилися, — мовив Тоні. — Ну ж бо, помахайте їм на прощання, дівчатка.
Повертаючи на плато у бік кратера, Харрі гадки не мав, що на нього чекає. Кінзонзі сказав, що окрім дівчат при Тоні був лише водій. Але і в нього, і в містера Тоні є гвинтівки.
Не діставшись вершини, Харрі запропонував Солу висадити його, та чоловік відмовився:
— У мене більше немає родини, Харрі. Може, ти й справді на боці добрих сил. Та й заплатив ти за цілий день.
Автівку трохи занесло, коли вони пригальмовували.
Фари висвітлювали протилежний бік кратера: трьох людей, що стояли на самісінькому краєчку. Потім вони розчинилися у хмарині, але Харрі встиг побачити: за спинами трійці стояв чоловік із короткоцівковою гвинтівкою. А поруч стояв «ренджровер». І усвідомив: час збіг. Потім хмарина відпливла, й Харрі побачив, що Тоні та інший чоловік, затуливши долонею очі, дивляться на автівку, ніби чекають на когось.
— Заглуши двигун, — скомандував Харрі й поклав дуло «Меркліна» на спинку переднього сидіння. — Але фари не вимикай.
Сол послухався.
Чоловік у камуфляжній формі, опустившись на одне коліно, поклав гвинтівку на плече й прицілився.
— Мигни фарами двічі, — мовив Харрі, припавши до оптичного прицілу.
Харрі заплющив ліве око. Побачив бліді обличчя, Каю, яка стояла поряд з ними у прицілі, Лене із роздутими щоками й чорними від болю очима. Відігнав думку про те, що це найважливіші секунди. Він не згадував бірюзові очі, що дивилися на нього, коли він промовляв: «Присягаюсь». Він знехтував постріл, котрий означав, що вони ждали другого сигналу, кулю, що дзенькнула об кузов автівки, а за нею ще один постріл. Відкинув усе, що не мало стосунку до мерехтіння світла у лобовому склі, тремтіння повітря над кратером, того, що куля, ймовірно, ухилиться праворуч, туди ж, куди відносить хмари пари. Він знав, що зараз стоїть на ногах лише завдяки адреналіну. Нетривке сп’яніння, яке може минути будь-коли, у будь-яку секунду. Але допоки серце жене кров до мозку, йому достатньо однієї секунди. Адже мозок — дивовижний комп’ютер. Голова Лене трохи закривала голову Тоні, утім, він усе-таки був трішки вищим за неї.
Харрі прицілився у гострі зубки Каї. Потім перевів приціл на блискучу кульку у роті Лене. Знову трохи змістив приціл. Не налаштований. Випадковості. Робіть ставки, панове, це останній забіг.
З лівого боку пливла хмарина пари.
Невдовзі вона огорне їх, і Харрі, ніби на мить прозрівши, усвідомив, що коли хмара промине їх, там нікого вже не буде. Харрі натиснув на гачок. Помітив, як Кая кліпнула просто над хрестиком у прицілі.
Присягаюсь.
Він загинув. Нарешті.
Здавалося, ніби від гуркоту салон автівки зараз вибухне, здавалося, що відбоєм вибило плече. На лобовому склі з’явився морозяно-білий отвір. Криваво-червоною хмарою огорнуло протилежний бік кратера. Харрі, тремтячи, зітхнув і став чекати.
Розділ 90. Марлон Брандо
Харрі плив, лежачи голічерева. Кудись відпливав. Тонув. Тонув у озері Ківу, а його кров, укупі з кров’ю решти, змішувалася з кров’ю озера, розчиняючись у величному сні всесвіту, а зірки над ним танули у чорній крижаній воді. Світ у проваллі, тиші, порожнечі. Допоки його не викинуло на поверхню у метановій бульбашці — чорно-синє тіло, що кишить гвінейськими червами. Але він мусив виборсатися з озера Ківу, щоб жити далі. Щоб чекати.
Харрі розплющив очі. Побачив над собою готельний балкон. Повернувшись на бік, доплив до берега. Виліз із води.
Незабаром світанок. Скоро він сидітиме у літаку, що летітиме додому, в Осло. Невдовзі він постане у кабінеті Гуннара Хагена й повідомить, що все скінчилося. Вони зникли, навіки зникли. Все було марно. А потім знову спробує щезнути.
Харрі, тремтячи, закутався у білий готельний рушник і попрямував угору сходами, у номер.
Коли хмарина пропливла, на краю кратера не було нікого.
Харрі машинально почав шукати стрільця через оптичний приціл. Знайшов і мало не натиснув на гачок. Але зауважив його спину й те, що він крокує у бік машини. Відразу по тому «ренджровер» завівся, проминув їх і зник.
Він змістив оптичний приціл туди, де стояли Кая, Тоні та Лене. Налаштував приціл. Побачив підошви. Три пари.
Потім відкинув гвинтівку вбік, вискочив з машини й побіг навколо кратера, тримаючи у простягнутій руці службовий пістолет. Біжучи, молився. Упав навколішки поряд із ними. І, навіть ще не глянувши на них, збагнув, що програв.
Харрі відімкнув двері свого номера. Пройшовши у ванну, стягнув з голови просякнуту кров’ю пов’язку й замотав голову новим бинтом, який дав йому адміністратор готелю. Тимчасово накладені шви не дозволяли щоці розійтися, а от зі щелепою було гірше. Біля ліжка стояли вже спаковані речі. Одяг, який він мав зодягти в дорогу, лежав на спинці стільця. Він добув пачку цигарок із кишені, вийшов на балкон, сів на один із пластикових стільців. Холодом трохи погамувало біль у щелепі та щоці. Харрі поглянув на озеро, що виблискувало сріблом, котре він уже ніколи не побачить.
Вона померла. Свинцева куля півтора сантиметра у діаметрі прошила її праве око, знісши праву частину голови, вгативши великі білі зуби Тоні у його власний череп, зробивши у потилиці цілу вирву й розкидавши мізки по вулканічній лаві у радіусі близько ста метрів.
Тоді Харрі, зігнувшись, виблював просто на них якоюсь зеленою масою. Позадкував.
А зараз витягнув з пачки дві цигарки. Встромив до рота й відчув, як вони танцюють на зубах, бо зуби клацали. Літак за чотири години. Він домовився з Солом, щоб той одвіз його в аеропорт. Харрі був такий знесилений, що ледве стримувався, щоб не стуляти очі, утім, спати він не міг, та й не хотів. Першої ночі привидам приходити заборонено.
— ...Марлон Брандо, — мовила вона.
— Що? — спитав Харрі, прикуривши цигарки й простягнувши одну їй.
— Той актор-мачо, якого я довго не могла згадати. Він має найбільш жіночний голос. І рот. До речі, чи ти зауважив, що він шепелявив? Невиразно, ніби обертоном, який вухо не ухоплює, зате мозок помічає.
— Розумію, що ти маєш на увазі, — мовив він, затягуючись і дивлячись на неї.
Вона була вся забризкана кров’ю, у скалках кісток, шматках плоті, бризках мізків. Довелось витратити чимало часу, перерізаючи пластикові мотузки, якими були зв’язані її руки, бо пальці його геть не слухалися. Нарешті, звільнившись, вона підвелася, а він так і стояв навкарачки.
Він не став їй на заваді, коли вона, схопивши Тоні за комірець куртки та ремінь, підтягла його до краю кратера й зіштовхнула вниз. Харрі не чув ані звуку, лише подих вітру. Він бачив, як вона дивилася у кратер, стоячи на самісінькому краю, а тоді обернулася до нього. Він кивнув. Їй не треба нічого пояснювати. Саме так треба було вчинити.
Вона кивнула підборіддям на тіло Лене Галтунг. Але Харрі захитав головою. Він усе зважив. І практичний, і моральний бік. Дипломатичні наслідки на одних шальках терезів, а могилу, до якої мала б змогу навідуватись мати, — на інших. Правду — і брехню, завдяки якій, можливо, життя буде стерпнішим. Потому він підвівся, підняв Лене Галтунг, мало не зламавшись під вагою цієї тендітної дівчини. Підійшовши до краю прірви, заплющився, відчув смуток, постояв хвильку, хитаючись. А потім відпустив її. Розплющившись, поглянув услід. Вона вже обернулась на цятку вдалині. А тоді й ця цятка розчинилася у вулкановім диму.
