Леопард - Несбьо Ю (читать книги полные TXT) 📗
Вони прибули на місце. Кая визирнула у вікно. Розсипище вогнів під ними — це Гома. Вдалині виднілося світло від бурової вишки на озері Ківу. У зелено-чорній воді відбивався місяць. Останній відтинок шляху — стежина, що звивалася навколо вершини, фари освітлювали чорний голий місячний ландшафт. Коли вони виїхали на найвище плато, цілком пласку кам’яну тарілку завбільшки кількасот метрів у діаметрі, водій поїхав в інший бік плато, крізь хмари білого пливкого диму, що біля самісінького кратера Ньїрагонго забарвлювався червоним.
Водій заглушив двигун.
— Чи можна тебе щось спитати? — мовив Тоні. — Є дещо, що вже кілька тижнів мене цікавить. Як воно — відчувати, що ти скоро помреш? Я не про той страх, коли тобі загрожує небезпека, я й сам таке переживав кілька разів. Але про те, коли напевне усвідомлюєш, що просто тут і зараз твоє життя завершиться. Чи ти здатна... передати це відчуття? — Він трішки нахилився уперед, щоб бачити її очі. — Не квапся, знайди потрібні слова.
Кая глянула на нього. Вона гадала, що за мить почнеться паніка. Але нічого не починалось. Кая обернулася на камінь. Достоту як ті, що оточують їх зараз.
— Я нічого не відчуваю, — мовила вона байдуже.
— Ну ж бо, — заохочував він. — Решта так лякалася, що нездатні були відповісти, бурмотіли щось нерозбірливе. Шарлотті Лолле, просто заціпило, й вона витріщалася на мене. Еліасу Скугу відібрало мову. Батько плакав. А що у твоїй голові? Хаос чи хоч би якась рефлексія? Ти журишся? Каєшся? Чи відчуваєш полегшення, бо більше не треба чинити спротив? От, приміром, поглянь на Лене: вона змирилася, йде покірно, як вівця на заклання, ладна на все. А як щодо тебе, Кає? Скільки часу потрібно тобі, щоб поступитися контролем над собою?
Кая зауважила у його погляді жагучу, не вдавану цікавість.
— Радше скажи ти мені, Тоні, скільки потрібно тобі, щоб віднайти над собою контроль? — мовила вона, обмацуючи у роті язиком, сподіваючись вологи. — Коли невідома людина, скеровуючи тебе, змушувала убивати людей одну за одною, а сама виявилася хлопчаком, якому ти колись відтяв язика? Чи ти спроможний мені пояснити?
Тоні подивився у порожнечу, повільно похитав головою, ніби відповідаючи на друге питання.
— Мені це навіть на думку не спадало, поки я не прочитав, що старий добрий Скай заарештував мого односельця — Уле-ботаніка. Але хто б повірив, що йому стане сміливості?
— Йому стане ненависті, ти хочеш сказати?
Тоні добув з кишені куртки пістолет. Глянув на годинник.
— Щось Харрі забарився.
— Він приїде.
Тоні розреготався:
— Він, на твій жаль, уже безживний. До речі, мені подобався Харрі. Кумедно було з ним бавитись. Я йому телефонував з Устаусета, адже він особисто дав мені свій номер. Автовідповідач повідомив, що він кілька днів буде поза зоною досяжності. Мене це навіть розсмішило. Певна річ, він був у Ховасхютті, хитрий лис. — Узявши пістолет, Тоні почав іншою рукою гладити лискучу чорну сталь. — Коли я був в Управлінні поліції, я все збагнув. Він такий самий, як і я.
— Сумніваюся.
— Е, він не в тім’я битий. Крутий. Людина, яка робить необхідне, щоб отримати бажане. Він піде по трупах, якщо знадобиться, хіба ні?
Кая змовчала. Тоні знову глянув на годинник.
— Боюся, доведеться починати без нього.
«Він приїде, — думала Кая. — Треба лише потягнути час».
— Отже, ти втік, — мовила вона. — З батьковим паспортом та брекетами?
Тоні глянув на неї.
Вона зрозуміла, що він розкусив її задум. Але йому це навіть до вподоби. Розповідати. Як він обкрутив їх усіх круг пальця. Такі це полюбляють.
— А знаєш, Кає, що я скажу? Я б волів, щоб батько зараз був тут і бачив мене. Просто тут, на вершині моєї гори. Побачив і збагнув. Перш ніж я його вбив би. Як Лене збагнула, що має померти. Як і ти, сподіваюся, теж розумієш це, Кає.
От тепер вона відчула. Страх. Радше як фізичний біль, ніж як паніку, яка позбавляє здатності раціонально міркувати. Вона ясно бачила, чула й міркувала насправді ясніше, ніж будь-коли.
— Ти почав убивати, щоб приховати зраду, — вела вона далі трохи захриплим голосом. — Щоб забезпечити собі мільйони родини Галтунгів. А що ж до тих мільйонів, які ти висмоктав з Лене зараз, хіба їх недостатньо, щоб урятувати проект?
— Не знаю, — усміхнувся Тоні, а тоді схопив руків’я пістолета. — Подивимось. Виходь.
— А чи він вартує того? Чи він вартий усіх тих життів?
Кая задихнулась від болю, коли він тицьнув дулом пістолета їй під ребра. Голос Тоні прохрипів їй на вухо:
— Роззирнися, Кає. Ми у колисці людства. Поглянь, чого вартує людське життя. Хтось помирає, але ще більше народжується у єдиних запеклих перегонах, коло за колом, одне має не більше сенсу, ніж інше. Лише гра наділяє сенсом. Пристрасть, усеохопна жага. Ігроманія, як кажуть деякі телепні. У цьому — все. Це як Ньїрагонго. Він нищить усе, пожирає все, але він також і першоджерело всього живого. Якби там, усередині, не було пристрасті, сенсу, киплячої лави, все тут стало б мертвим, закляклим, змерзлим. А чи у тобі, Кає, є у тобі пристрасть? Чи ти — мертвий вулкан, людська піщинка, поминальна промова завдовжки всього в три рядки?
Кая сіпнулася, Тоні розреготався.
— Чи ти готова до учти, Кає? Готова розтанути?
Вона відчула запах сірки. Водій розчинив дверцята, кинувши на Каю байдужим оком, тицьнув у неї гвинтівкою з обрізаним дулом. Навіть тут, у машині, за десять метрів від кратера, Кая відчувала пекельний жар. Вона не ворушилася. Чорношкірий чоловік заліз до авто, схопив її за руку. Вона далася витягнути себе, не пручаючись, намагаючись лиш повиснути на ньому усім тілом, щоб зрушити його центр тяжіння, а коли вона раптово скочила, він відсахнувся. Чоловік був страшенно худий і, мабуть, нижчий за неї. Кая вдарила ліктем. Знала, що так дієвіше, ніж кулаком. Що найліпше бити у горлянку, скроню, ніс. Вона кудись поцілила ліктем, щось хруснуло, чоловік упав, випустив зброю. Кая підняла ногу. Її навчали, що найдієвіше — знешкодити людину, що лежить долі, якщо натиснути на стегно. Якщо натиснути зверху усім тілом, то укупі із спротивом землі це неминуче спричинить крововилив у великих стегнових м’язах, і супротивник уже не зможе зіп’ястися на ноги й погнатися слідом. Альтернативний варіант — наступити на груди та горло з можливим летальним кінцем. Вона дивилася на його голе горло, обличчя чоловіка осяяло місячним світлом. На якусь малесеньку частку секунди вона завагалася. Він не старший за Евена.
Раптом вона відчула, як хтось схопив її ззаду за стегна, притиснувши її руки до боків, заледве не вичавивши усе повітря з легенів. Її відірвали від землі, вона безпорадно задриґала ногами. Біля вуха пролунав веселий голос Тоні:
— Чудово, Кає! Пристрасть. Жага до життя. Я подбаю, щоб йому вирахували із зарплатні. Обіцяю.
Хлопець, що лежав перед нею, нарешті зіп’явся на ноги й схопив зброю. Де й поділася байдужість, натомість очі палали люттю.
Тоні закрутив їй руки за спину, вона відчула, як зап’ястки стягуються тонкою пластиковою мотузкою.
— Отже, — мовив Тоні. — Чи дозволите запросити вас, фрекен Сульнес, бути дружкою на нашому з Лене весіллі?
Ось тепер вона почалась. Паніка. Спустошила мозок, зробила все порожнім, голим, жаским. Простим. Кая закричала.
Розділ 89. Весілля
Кая стояла скраю і дивилась униз. Розжарене повітря, здіймаючись нагору, ошпарювало гарячими подихами. Через ядучий дим паморочилося у голові, а може, то тремтливе повітря розмивало обриси предметів, а там, унизу, у прірві вигравала всіма барвами червоного та жовтого лава, ніби тремтіла за його запоною. На очі їй впало пасмо волосся, але руки було зв’язано за спиною пластиковою мотузкою. Вони з Лене Галтунг стояли пліч-о-пліч, але дівчину, як видавалось Каї, наче чимось накачали, бо вона дивилася вперед як сновида. Виряджений у біле живий труп — усередині, окрім крижаного холоду й порожнечі, нічого не лишилось. Манекен у весільному вбранні у вікні в мотузяній майстерні.
