Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Ральф скорчив кислу міну.
— Та бачив. Ти стала більш цинічною і гострою на язик, Фіоно.
— Так, справді. Скажу навіть більше — мені це подобається. Всі ці роки я мовчала, стуливши писок, і не наважувалася й слово мовити! Я навіть гадки не мала, як багато втрачала. — Вона всміхнулася. — Меґі в Джилі, але має незабаром повернутися.
Крізь вікна увійшли Джастина з Дейном.
— Бабуню, а можна нам з’їздити верхи до свердловини?
— Ви знаєте правила. Ніякої верхової їзди, доки мати сама не дасть вам дозвіл. А де ваші гарні манери? Ідіть сюди, і я відрекомендую вас нашому гостю.
— А я вже з ними познайомився.
— О!
— Взагалі-то я гадав, що ти в інтернаті, — сказав Ральф Дейну і всміхнувся.
— Тільки не в грудні, ваше преосвященство. Нас відпустили на два місяці — тепер літні канікули.
І справді, багато років спливло: він вже забув, що в південній півкулі дітлахи втішаються тривалими канікулами в грудні та січні.
— А ви надовго до нас завітали, ваше преосвященство? — поцікавився Дейн і досі, мов заворожений, дивлячись на кардинала.
— Його преосвященство залишатиметься з нами стільки, скільки зможе, Дейне, — відповіла його бабуся, — але мені здається, що йому не сподобається, якщо ти весь час звертатимешся до нього «ваше преосвященство». Як буде краще? «Дядьку Ральфе»?
— Дядьку? — скрикнула Джастина. — Ти ж знаєш, що «дядько» — це супроти наших сімейних правил, бабуню! Наші дядьки — це Боб, Джек, Г’юї, Джимс та Петсі. Це означає, що ми зватимемо кардинала просто Ральф.
— Чому ти така нечемна, Джастино! Куди поділися твої гарні манери, хотіла б я знати?! — гримнула на неї Фіона.
— Та все нормально, Фіоно. Я й справді волів би, щоб усі називали мене просто Ральфом, — швидко погодився кардинал. Чому ж вона так його не любить, ця мала миша?
— Я не можу! — аж охнув Дейн. — Я не можу звати вас просто Ральф!
Кардинал Ральф перетнув кімнату, взяв хлопчика за голі плечі, усміхнувся йому ясними й добрими очима, що немов світилися у сутінках кімнати.
— Звісно, що можеш, Дейне. Це не є гріхом.
— Ходімо, Дейне, повернімося до хатинки! — наказала Джастина.
Кардинал Ральф та його син обернулися до Фіони і разом поглянули на неї.
— Допоможи нам, Господи! — зітхнула Фіона. — Іди собі, Дейне, пограйся, добре? — Вона сплеснула руками. — Поквапся, кому сказала!
Хлопчик чимдуж кинувся навтьоки, а Фіона зиркнула на свої гросбухи. Кардинал Ральф, не бажаючи заважати їй, заявив, що піде до кухонного будиночка. Як мало змінилася ця споруда! Та ще й досі лампою освітлюється, електричного струму тут немає. Повсюди — вази з трояндами і той самий запах бджолиного воску.
Він довго розмовляв із місіс Сміт і служницями. За роки його відсутності жінки постаріли, але чомусь старість личила їм більше, аніж Фіоні. І вони були щасливі. Так-так. По-справжньому і майже абсолютно щасливі. Бідолашна ж Фіона щастя на має. Йому страшенно захотілося побачити Меґі — чи щаслива вона?
Та коли кардинал Ральф вийшов із кухонного будиночку, Меґі й досі не повернулася, і щоб згаяти час, він вирішив прогулятися територією ферми до струмка. На цвинтарі було тихо та спокійно; на стіні гробниці виднілося шість бронзових плит, як і тоді, коли він був тут востаннє. Треба подбати про те, щоб і його тут поховали, треба не забути дати розпорядження, коли він повернеться до Рима. Біля гробниці Ральф помітив дві нові могили — старого Тома, садівника-чорнороба, та дружини одного зі скотарів, який працював на Дрогеді з 1946 року. Напевне, це свого роду рекорд. Місіс Сміт гадала, що він і досі в них працює, якщо його дружина похована тут. Спадкова парасолька кухаря-китайця геть вицвіла за роки під нещадним сонцем, зблякла від розкішно-червоного з відтінками, які він пам’ятав, до блідо-рожевого, майже попелясто-трояндового. Меґі, Меґі. Ти після мене повернулася до нього і народила йому сина.
Було жарко; раптом налетів легенький вітерець і колихнув плакучі верби вздовж струмка, задзеленчав дзвіночками на китайській парасольці, й ті заспівали свою сумну й брязкітливу мелодію: Хі-Сін, Хі-Сін, Хі-Сін! «Чарлі з водокачки — він був гарним хлопцем». Цей напис теж зблякнув і майже не читався. Так, все це було цілком природно. Цвинтарі мають вгрузати в лоно матері-землі, повертаючись до неї, втрачаючи людський вантаж у потоці часу, аж поки повністю не щезне. І лише повітря, зітхаючи, пам’ятатиме тих, хто пішов. Йому не хотілося, щоб його поховали у ватиканському склепі серед йому подібних. Він бажав спочивати тут, посеред людей, які справді жили.
Ральф обернувся — і наштовхнувся на бляклий погляд мармурового янгола. Кардинал підняв руку, вітаючи його, і подивився через трави на великий будинок. А звідти йшла Меґі. Струнка, золотоволоса, в бриджах та білій чоловічій сорочці, точнісінько такій, як і у нього, сірому чоловічому повстяному капелюсі та коричневих черевиках. Схожа на хлопця, на свого сина, який мав би бути його сином.
Він був чоловіком, але коли його поховають отут, на цьому цвинтарі, то не залишиться про цей факт жодної живої згадки, жодного нащадка.
Вона підійшла, переступила через білий парканчик і стала так близько, що він бачив лише її очі, ці сірі ясні очі, які не втратили своєї краси і своєї влади над його серцем. Її руки оповили йому шию — і знову його доля поруч, ось вона, її можна торкнутися. Здавалося, він ніколи не покидав її; цей рухливий рот, що притиснувся до його вуст, — це не сон, він так довго жадав його, так довго… Це зовсім інше таїнство, темне, мов земля, воно не має нічого спільного з небесами.
— Меґі, Меґі, — повторював він, зануривши обличчя їй у волосся і міцно обнімаючи; її капелюх впав у траву.
— Здавалося б, яка різниця, еге ж? Ніщо й ніколи не змінюється, — мовила вона із заплющеними очима.
— Так, ніщо не зміняється, — підтвердив він, сам вірячи у свої слова.
— Це Дрогеда, Ральфе. Я колись попереджала тебе, що на Дрогеді ти мій, а не Божий.
— Знаю. Не заперечую. І я приїхав. — Ральф похилив її до трави, і вони лягли. — Чому, Меґі?
— Чому що? — перепитала вона, гладячи йому волосся, вже біліше, аніж у Фіони, але й досі густе, досі прекрасне.
— Чому ти повернулася до Люка. І народила від нього сина? — спитав він ревниво.
Визирнувши зі своїх прозорих сірих вікон, її душа вмить запнула цупкими шторами від нього свої думки.
— Він змусив мене, — люб’язно й заспокійливо відповіла вона. — І то було лише раз. Але я народила Дейна і не жалкую. Дейн вартий того, через що я пройшла, щоби його народити.
— Вибач, я не мав права питати. Бо це ж я підштовхнув тебе до Люка, еге ж?
— Та отож, ти й підштовхнув.
— Дейн — прекрасний хлопець. Він на Люка схожий?
Вона таємничо всміхнулася, зірвала травинку і просунувши руку крізь сорочку, поклала йому на груди.
— Та ні, не дуже. Ніхто з моїх дітей майже не схожий ані на мене, ані на Люка.
— Я люблю їх, бо вони твої.
— Ти як завжди сентиментальний, Ральфе. А тобі личить твій вік, я знала, що личитиме і сподівалася, що матиму можливість побачити це на власні очі. Я знаю тебе тридцять років! А здається, наче тридцять днів.
— Тридцять років? Невже так багато?
— Мені сорок один — так воно і є. — Меґі підвелася на ноги. — Мене офіційно відрядили, щоб я покликала тебе до будинку. Місіс Сміт накриває чудовий чайний стіл на твою честь, а згодом, коли спаде спека, має бути смажена свинина з хрусткою скоринкою.
Він повільно пішов поруч із нею.
— У твого сина сміх точнісінько, як твій, Меґі. І саме його сміх був першим людським звуком, який я почув, коли сьогодні приїхав. Мені здалося, що то ти; я пішов подивитися — але натомість знайшов його.
— Отже, Дейн був першою людиною, яку ти зустрів у Дрогеді.
— Та, мабуть, так.
— Ну, як він тобі, Ральфе? Що можеш про нього сказати? — спитала вона зі жвавою цікавістю.
— Він мені сподобався. Як же Дейн мені не сподобається, коли він — твій син? Але він привабив мене надзвичайно, більше за твою доньку. Я їй теж не сподобався.
