Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Кардинал почув сміх Меґі й непорушно закляк від страху, але таки змусив себе рушити туди, де звучав сміх, що перейшов у мелодійне, схоже на пташину трель, хихотіння. Точнісінько так само вона сміялася, коли була маленькою дівчинкою. Он звідкіля долинає сміх — із великої купи рожево-сірих троянд біля перцевого дерева! Голова паморочилася від духмяного запаху і від отого сміху. Ральф де Брикасар простягнув руку і відсунув квіти убік.
Але Меґі там не побачив — лише хлопчика, який, присівши навпочіпки в соковитій траві, дражнив маленьке рожеве поросятко, а те шалено кидалося туди-сюди, то підскакуючи до нього, то відскакуючи. Не усвідомлюючи, що за ним спостерігають, хлопчик закинув голову з блискучим чорним волоссям і засміявся. Сміх Меґі, але виривався він із незнайомих вуст. Кардинал Ральф мимовільно відпустив відхилену гілку троянди і, не звертаючи уваги на колючки, пройшов крізь кущ. Хлопчик років дванадцяти-чотирнадцяти — саме пубертатного віку, спантеличено поглянув на нього знизу вгору; поросятко кувікнуло і, підібгавши хвостика, чкурнуло навтьоки.
Вдягнений лише у шорти хакі, босоногий, він мав шовковисту золотисто-брунатну шкіру, його струнке, хлоп’яче тіло вже подавало ознаки майбутньої сили у широких плечах, добре розвинених м’язах стегон та литок, підтягнутому животі та струнких ногах. Його трохи задовге волосся спадало вільними кучерями кольору вигорілої на сонці дрогедської трави, крізь надміру густі чорні вії дивилися яскраво-блакитні очі. Хлопець скидався на втеклого з раю молодого янгола.
— Привіт, — сказав хлопець, усміхаючись.
— Привіт, — відповів кардинал Ральф, визнавши за неможливе протистояти чарівливості тієї усмішки. — Хто ти?
— Я — Дейн О’Ніл, — відповів хлопчина. — А ви хто?
— Мене звуть Ральф де Брикасар.
Дейн О’Ніл. То він — син Меґі. Виходить, вона не кинула Люка О’Ніла, а повернулася до нього, народила йому прекрасного хлопця, який міг би бути його сином, якби він не оженився спершу на Церкві. Скільки ж йому було років, коли він оженився на Церкві? Він був не набагато старшим за цього хлопчика, не набагато дорослішим. Якби він почекав, то це міг бути його син. Яка дурниця, кардинале де Брикасар! Якби ти не оженився на Церкві, то залишився б в Ірландії коней розводити, твоя доля склалася б інакше, і ти ніколи б не опинився на Дрогеді й не взнав би Меґі Клірі.
— Може, вам чимось допомогти? — чемно спитав хлопець, підводячись із трави з гнучкою грацією, яку кардинал Ральф упізнав і приписав Меґі.
— А твій батько тут, Дейне?
— Мій батько? — Темні, елегантно виточені брови нахмурилися і витягнулися в ниточку. — Ні, його тут немає. І ніколи не було.
— Ага, зрозуміло. А мати твоя тут?
— Вона в Джилі, але невдовзі повернеться. Втім, вдома є бабуся. Чи не хочете з нею побачитися? Я можу вас провести. — Сині, як волошки, очі, раптом уважно вдивилися в нього і примружилися. — Ральф де Брикасар… Я чув про вас. О! Кардинал де Брикасар! Ваше преосвященство, вибачте! Вибачте мене за нечемність!
Хоча він і скинув церковні регалії, надавши перевагу чоботям, бриджам та білій сорочці, рубіновий перстень і досі був на його пальці — він мусив залишатися там завжди, до скону. Дейн О’Ніл став навколішки, взяв своїми тендітними руками тендітну руку кардинала Ральфа і побожно поцілував перстень.
— Все гаразд, Дейне. Я приїхав сюди не як кардинал де Брикасар, а як приятель твоєї матері й твоєї бабусі.
— Вибачте, ваше преосвященство, мені слід було розпізнати ваше прізвище тієї ж миті, щойно я почув його. Тут воно звучить досить часто. Тільки ви вимовляєте його трохи інакше, а ваше ім’я збило мене з пантелику, бо я його чув нечасто.
— Дейне, Дейне, ти де? — почувся нетерплячий голос, глибокий і чарівливо хрипкуватий.
Звисаючі віти перцевого дерева розсунулися, і з-за них випірнула, відразу ж випрямившись, дівчинка років п’ятнадцяти. Він миттю упізнав, хто перед ним, по вражаючих очах — донька Меґі. Вкрита ластовинням, гостролиця, з дрібними рисами, невтішно несхожа на Меґі.
— Ой, привіт, вибачте. Я не відразу здогадалася, що у нас — гість. Мене звуть Джастина О’Ніл.
— Джассі, це кардинал де Брикасар! — мовив Дейн гучним шепотом. — Мерщій поцілуй його перстень, нумо!
Білуваті очі зневажливо спалахнули.
— Ти очманів від релігії, Дейне, — відказала дівчина, і не думаючи стишувати голос. — Цілувати перстень — негігієнічно, і я цього не робитиму. До того ж звідки ми знаємо, що перед нами справді кардинал де Брикасар? Як на мене, то він більше схожий на старомодного тваринника. На кшталт пана Гордона.
— Та це справді кардинал, кажу тобі! — наполягав Дейн. — Благаю, Джассі, будь другом! Поводься чемно заради мене!
— Я поводитимусь чемно, але тільки заради тебе. Однак персня цілувати не буду. Це жахливо. Й огидно. Звідки ти знаєш, хто востаннє його цілував? Може, у тих людей був грип або застуда.
— Тобі не треба цілувати мого персня, Джастино. Я приїхав до вас на вихідні; тому тут я не кардинал.
— Це добре, бо, скажу вам чесно, я атеїстка, — серйозно заявила донька Меґі Клірі. — Після чотирьох років у «Кінкоппалі» я дійшла висновку, що все це суцільна туфта.
— Це ваш привілей — мати власну думку, — сказав кардинал Ральф, відчайдушно намагаючись бути так само статечним та серйозним, як і Джастина. — А чи можна мені поговорити з вашою бабусею?
— Звісно. Ми вам потрібні? — спитала Джастина.
— Ні, дякую. Я знаю, куди йти.
— Добре. — Вона обернулася до брата, який і досі ошелешено споглядав гостя з роззявленим ротом. — Нумо, Дейне, ходімо! Ходімо, кажу тобі!
Та хоча Джастина боляче смикнула його за руку, Дейн стояв непорушно і дивився, як висока струнка постать кардинала Ральфа зникає за трояндами.
— Ти таки отупів від релігії, Дейне. Що в ньому такого особливого?
— Він кардинал! — відповів Дейн. — Лишень уяви собі! Справжнісінький живий кардинал на Дрогеді!
— Кардинали, Дейне, є володарями Церкви. Можливо, ти й маєш рацію, він і справді досить незвичайний. Але мені він не подобається.
Де ж іще могла бути Фіона, як не за своїм робочим столом? Він відсунув сітку і пройшов у високе вікно до вітальні. Напевне, вона почула його, але не відволіклася, працювала, зігнувши спину, а її колись красиве й золотисте, а тепер посивіле волосся звисало над столом. Кардинал насилу підрахував, що їй, напевне, вже сімдесят два.
— Привіт, Фіоно, — сказав він.
Коли вона підняла до нього обличчя, Ральф де Брикасар помітив переміну, що в ній відбулася, але не зміг точно визначити її природу. Так, байдужість як була, так і лишилася, але до неї додалися ще кілька особливостей. Вона немов пом’якшала і водночас посуворішала, стала більш людяною, але людяною в стилі Мері Карсон. Господи, от уже ці дрогедські матріархальні володарки! Невже й Меґі такою стане, коли буде її черга?
— Привіт, Ральфе, — відповіла вона так, наче він щодня заходив у вікно до вітальні. — Надзвичайно приємно тебе бачити.
— І мені теж.
— Я не знала, що ти в Австралії.
— Цього не знає ніхто. Я маю кількатижневу відпустку.
— Сподіваюся, ти залишишся у нас?
— А де ж іще? — він оглянув кімнату, і зупинив погляд на прекрасному розкішному портреті Мері Карсон. — Знаєш, Фіоно, ти маєш бездоганний і безпомилковий смак. Ця кімната може посперечатися з будь-якою у Ватикані. Оті чорні еліпсоподібні конфігурації з трояндами — це взагалі геніальна знахідка.
— Та невже! Дякую. Стараємось у міру наших скромних сил. Особисто я віддаю перевагу їдальні; відтоді, як ти тут був востаннє, я ще раз переробила її. У рожевих, білих та зелених тонах. Начебто жахливо, як послухати, але не поспішай із висновками, доки не побачиш. Не знаю, навіщо я стараюся… Це твій будинок, еге ж?
— Ні, не мій, допоки живий хоч один із Клірі, Фіоно, — тихо заперечив він.
— Як зворушливо і як заспокійливо. Що ж, ти й справді вибився в люди відтоді, як покинув Джилі, чи не так? Ти бачив оту статтю в «Геральді» про твоє підвищення?
