Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗
— Я зрозумів ваш план, — сухо відповів учитель. — Він заслуговує похвали і добрих слів з огляду на ваш благородний задум. Проте ви анітрохи не збагнули, про що я розповідав. І це не дивно. У вас просто інший вектор мислення, а отже — діяння. Наші шляхи не можуть доповнити один одного. Ми йдемо в різні космоси, мадам. Вас ще цікавить люциферіанський світ «райдуги», мерехтіння барв, затиснутих у вузьку щілину «видимості». Поза оком для вас — океан пітьми, котрою у всі віки лякали єретиків та дітей. Для моїх вихованців у тій безвидній безодні розкрилися нові континенти та острови. Діти стануть їхніми деміургами. А ви жалієте їх, волієте стягнути з неба радості на землю кривавої історії.
— Це ж їхня материнська планета…
— То й що? Хіба правдиві шукачі мають триматися за материнське сарі? Дивоколо зоресвіту відкриває перед розумом і почуттям надмірну домівку, а ми боїмося відірватися від споглядання камінчиків на дитячому майданчику розваг. Те, про що ви мені розповіли, чудово й похвально. Ви справді зможете повертати людям радість і можливість нормального життєдіяння в земній сфері. Більше того, ви зможете формувати нові, пластичні, динамічні тіла, виявляючи приховану потенцію генетичних глибин. Ви навіть здатні виростити універсальну істоту для життя на інших планетах, для перебування в неземних атмосферах тощо. Все це я розумію. Проте наша стежка — інша. Ми маємо намір розірвати обмеження форми і вийти на рівень вічної мінливості. Я не самотній у своєму задумі, є багато шукачів, котрі суверенно досягають в цьому напрямі вражаючих результатів. Але про це — мовчання. Можливо, ми об’єднаємо наші зусилля в недалекому майбутньому. Пробачте, мадам Мішо, за різку одповідь, прийміть мою вдячність за людяну пропозицію. Проте на цьому покінчимо. За кілька днів ви відбудете звідси. Ми попрощаємося і вже ніколи не зустрінемося. Хіба що у позаформності, коли наші стежки зіллються в синтезі. Та поки що це лише слова, риторика. Довіряю вашій коректності, мадам, нагадуючи, що жодна людина ва межами острова не повинна знати про наш експеримент.
— Учителю, про це можна й не нагадувати.
— Прекрасно. Дякую. А тепер — спочивайте, думайте. І до грядущої щасливої зустрічі…
***
Цілий день, а потім і безсонну ніч Жанна була під враженням почутого. Розумом вона визнавала титанічність задуму учителя, але жіноче серце протестувало, бунтувало, обурювалося раціональним планом вихователя — насильно подарувати групі дітей світ, цілком відмінний від світу їхніх батьків. Саме раціональний план — не зважаючи на його трансцендентність неймовірність, небувалість. Істина теж може бути деспотична, і тоді вона стає власним антиподом. Чи дозволяє так чинити право?Не людське право — умовне, відносне, історично обмежене, а — глибинне, духовне, одвічне, еволюційне? Якщо душа самостійно не обрала власного напрямку польоту, чи буде вона щаслива павіть при успішному завершенні експерименту? Навряд! Збагнувши пізніше, гно райська країна відкрилася їм по волі наставника, а не в результаті вільного виберу суверенної душі, чи полюблять той новий Едем зоряні птахи? Чи подякують учителям за таку «гуманну» сваволю? Душа може бути щаслива навіть в умовах тривожних, буряних, катастрофічних, якщо вона відчуває повну тотожність між своїм вибором і тим, що відбувається на дорозі пошуку. Навряд чи це відчують тутешні вихованці. Вони виростають у міфічному паршнеу, у екзотичній духовній оранжереї.
Так міркуючи, Жанна надвечір другого дня прогулювалася берегом, де недавно Космоандр чудоподібно врятував її від смерті. І тут зненацька зустрілася з ним.
Юнак з’явився перед нею несподівано, ніби виник з повітря поміж двома скелями. Жінка навіть оторопіла, побачивши його, і відчула тривожний холодок поза спиною. Потроху заспокоїлася, рушила назустріч. Космоандрові очі були втоплені десь у простір, але обличчя, все тіло очікувало її, — вона це ясно бачила. Він мовчав, прислухаючись до її подиху, до шелесту кроків. Потім, відчувши, що жінка зупинилася, тихо сказав:
— Дивна, я хотів тебе чути, відчувати.
— Я теж шукала тебе, — прошепотіла вона.
— Шукала? — здивувався юнак. — Хіба ти мене загубила? Ми ж знайшли одне одного і тепер полетимо разом у Зоряну Домівку.
У неї перехопило подих від хвилювання й солодкого болю в грудях. Він покохав її, він любить, цей бідний юнак з легенди божевільного вчителя, котрий одняв у сліпих дітей цілу цивілізацію батьків, подарувавши натомість міфічну химеру, безнадійну мрію про політ у нікуди. Пекучий жаль пронизав серце Жанни, шаленство обурення сколихнуло почуття. Треба щось робити, щось придумати. Треба відкрити для нещасної істоти двері лабіринту, з якого сам він ніколи не вибереться.
— Космоандре… Космоандре, — ніжно промовляла вона, торкаючись його руки. І не знала, як сказати йому страшну правду, що придумати для рятунку.
— Твоє сонечко хвилюється, — турботливо мовив юнак, зосереджено прислухаючись до її стану. — Мелодія спокою порушена. Що з тобою відбулося?
— Завтра я прощаюся з тобою, Космоандре.
— Прощаєшся? Що таке — прощатися?
— Я повертаюся до свого світу. А ти лишаєшся тут.
— Чому? Хіба ти не бажаєш летіти зі мною? Хіба ми знайшли одне одного не навіки?
Така ніжність і розгубленість звучали в голосі юнака, що сльози виступили на очах Жанни. Вона рішуче сказала, ніби кидаючись у холодну воду:
— Космоандре, тебе і всіх вас одурено.
— Одурено? — перепитав юнак. — Дивна, ти вживаєш слова, у яких відсутній смисл. Що означає — одурити?
— Приховати правду, Космоандре.
— Як це можливо — приховати правду, Дивна? Правда ж не річ, котру можна присипати піском або втопити у воді. Але й річ можна знайти, якщо гостро зосередитися на ній. А правда завжди сяє, вона, як сонце… вона і є сонце… сонце нашої дії, мислі, чуття.
Жанна подивувалася його аргументацією, зрозумівши, що недооцінила монолітності виховання цих дітей. Учитель, безумовно, передбачив можливість сумнівів і духовних конфліктів, давши для таких випадків ббДай міфічну, але все-таки зброю. Вона трохи розгублено промовила:
— Космоандре, я спробую тобі пояснити. Річ у тім, що на цій планеті… на цій Землі, де всі ми живемо…
— Ти кажеш про Гніздо Радості?
— Ні, ні, я кажу про всю планету…
— Про зоряну домівку?
— Ні, Космоандре. Бачиш, ти навіть не знаєш, що твоє Гніздо Радості — лише малесенький острів на… як би тобі пояснити?.. на великій, дуже великій кулі, котра плаває у зоряній домівці, як ти гарно говориш. А на цій кулі… на цій великій планеті є багато таких островів, як цей, де ми тепер, як це ваше Гніздо Радості.
— Ти так уявляєш? — здивувався юнак, тривожно зсунувши брови докупи в зусиллі збагнути те, що почув.
— Я не уявляю. Я знаю.
— Знати й уявляти — одне й те ж, — заперечив юнак. — Ти справді дивна. Хто ж нас обдурив, поясни? І як це можливо? Якщо на морі буря і мені радісно слухати її пісні, а моя подруга Квіточка тривожиться від цієї мелодії і бажає тиші та спокою, — хіба я обдурюю її, твердячи, що мені приємно й радісно?
Жанна зрозуміла, що учитель сформував психічний стрій своїх учнів, як цільний, багатомірний духовний калейдоскоп, всі візерунки якого правомірні, позбавлені протиріч, антагонізмів, тому й поняття обману для такого розуму позбавлене глузду. Воно просто химера, абстракція, котру навіть неможливо втиснути у моноліт цільної мови.
— Якщо ти навіть відчуваєш, — вів далі задумливо юнак, — що, окрім нашого Гнізда Радості, є ще багато таких гнізд і всі вони сплетені у одне гніздо, котре ти назвала планетою, а вона плаває у зоряному потопі, куди нам треба летіти, то хіба від цього щось міняється? Хіба ти не зможеш полетіти зі мною у сферу великої радості? Крила твої ще не викохані, але я поможу тобі… Учитель допоможе…
— Ти не дослухав, Космоандре, — зітхнула Жанна, розгублено дивлячись на буййобарвність заходу, ніби шукала в тих райдужних переливах аргументів для пояснення. — Події не можна пояснювати, як кому захочеться. Є події однозначні. Наприклад, якби ти не врятував мене, я б втонула у морі. Навіки зникла, померла…
