Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Жодне суспільство не може жити, не міняючись, а будь-які зміни, що заслуговують цієї назви, носять характер стрибків і струсів, навіть якщо розтягнуті на довгі роки й іменуються еволюційними. Що вже казати про той кидок з однієї «суспільно-історичної формації» (за висловом марксистів) до іншої, котрий робимо ми! Це вже криза неминуча!
Якими б назрілими й перезрілими не були зміни, вони завжди підвищують внутрішню конфликтність суспільства, сприяють росту антисоціальних настроїв. Суспільства перехідного типу, як наше, і без того більш конфліктні, нерідко небезпечно конфліктні, це їхня відмінна риса, запитайте соціологів. У мас виникає почуття, начебто хтось зловмисно змінює законні і споконвічні правила гри. Безліч людей виявляються вибитими із звичних ніш, і поки вони не знайдуть собі нового місця в соціальних оновлених структурах, їх стан іменується неприємним словом «маргінальний».
Якщо вже маргінализація (як і зустрічний процес — демаргінализація) є неминучою ознакою перехідного стану суспільства, розумна влада намагається пом’якшувати наслідки процесу. Правда, саме в такі періоди вона, на превеликий жаль, рідко має у своєму розпорядженні необхідні кошти. І все-таки будь-яка грошова допомога по безробіттю, пільги підприємцям, що створюють нові робочі місця, заохочення перепідготовки робочої сили і Інші такі ж заходи допомагають людям пристосуватися до відновленого життя.
Люди, упевнені, що їм нема чого втрачати, можуть ставати силою зла. Згадаймо, як у 1968 році американські маргінали спалили значну частину столиці США, міста Вашінгтона, цілі квартали Детройта й інших американських міст. Таке могло трапитися лише з однієї причини: ті, що вважають себе (справедливо чи ні) кинутими напризволяще, починають ненавидіти існуюче суспільство, владу і порядки настільки, що готові зламати їх навіть ціною руйнації своєї країни. На якийсь час вони стають байдужими до її цінностей і святинь — якщо не були байдужі до них завжди. На людей спускається якесь осліплення, це типова революційна ситуація. Святе завдання влади — впливати на ситуацію так, щоб не допускати цього.
Будь-яка прискорена модернізація неминуче змінює й усталене розшарування суспільства, перемішуючи його шари. Безглуздо думати, начебто в радянський час розшарування було відсутнє, воно було дуже значним, хоча його і намагалися незграбно маскувати. Але то було звичне розшарування, яке склалося за 70 років. Нове розшарування довго ще буде найсильнішим соціальним подразником.
Підвищена конфліктність суспільства, яке оновлюється, іде на спад, як тільки люди починають відчувати блага цих змін. На початку XX століття з небезпечно великою швидкістю модернізувалися відразу кілька країн. У Росії (до якої тоді входила й Україна) ситуацію різко загострила війна. Число вибитих з колії людей різко виросло, вдесятеро збільшилася злочинність. Учорашнім селянам і робітникам, звиклим до крові, стало здаватися, що втрачати їм нема чого, хай воно все згорить, виправити несправедливий світ може тільки гвинтівка. Події розвивалися різно, але і там, і там незабаром відбувся тоталітарний зрив.
Але загострити ситуацію і навіть пустити країну під укіс, так бувало в історії, можуть також амбіції і безвідповідальність політиків, суспільних діячів, преси. У наші дні майбутнє і України, і Росії не тільки в руках парламентів, урядів, партій, воно багато в чому в руках ЗМІ. Чи під силу їм тягар відповідальності перш за все перед тими мільйонами людей, яких у наших країнах називають «протестним електоратом»? Чи не стали джерелом підвищеної небезпеки автори примхливі, самовдоволені, істеричні, легковажні?
Третя в історії спроба створення незалежної української держави починалася в умовах небувалої суспільної єдності. Напевно, у підручниках про це будуть говорити так: «Новітня історія незалежної України відкривається моментом унікальної загальнонаціональної згоди». Цю згоду відбив всеукраїнський референдум 1991 року. Коли в грудні 2001 року ми разом з Л. М. Кравчуком оглядали Національний музей історії України і торкнулися в розмові теми цього референдуму десятилітньої давнини, мені особливо запам’яталися слова Леоніда Макаровича, що «якби не було референдуму 1 грудня 1991 року, то не було б і незалежності України, тому що цей референдум скасував результати референдуму про збереження СРСР, проведеного в березні 1991 року. Тільки після 1 грудня 1991 року Україну визнав світ».
І дійсно, у тім стані революційного підйому, в якому ми прожили осінь 1991 року, ми постійно забували, що світ спостерігає за тим, що відбувається, без нашої наснаги і навіть з деяким скепсисом: мовляв, якщо цей народ у березні в переважній більшості хотів зберегти СРСР, навряд він рішуче змінить свою думку через вісім з половиною місяців. Звичайно, спостерігачам з боку не було видно, що для нас іноді тиждень дорівнює року, але хід їхніх думок був, узагалі, не позбавлений логіки. Іноді і нас, депутатів, опановував сумнів, особливо коли ми чули: проголосили ж незалежність інші радянські республіки і не стали призначати референдуми, дійшли висновку, що парламентського рішення достатньо, а вам що, більше всіх треба? Не дай Боже, голоси розділяться практично нарівно або більшість виявиться незначною, що тоді?! Не знаю, як у кого, але в мене подібні сумніви були дуже скороминущими. Переконаність, що тільки сам народ має право вирішити свою долю, кожного разу перемагала. 90,32% голосів за незалежність і небувало висока явка — це був результат, якого не чекав майже ніхто. Навіть більшістю найпалкіших прихильників незалежності була вимріяна менша цифра. Я радий, що українським політикам вистачило мужності винести питання про незалежність на референдум. Тепер ніхто і ніколи не зможе заперечити того факту, що вибір зробив сам народ.
Чи хотів би я, щоб жителі України були такі ж одностайні завжди і в усьому? Звичайно, ні. Для демократичного суспільства така згуртованість можлива (і характерна) лише в умовах доленосного вибору, на зразок того, який стояв перед нами 1 грудня 1991 року. Практично по будь-якому іншому питанню в країні існують, що зовсім нормально, різні думки. Але будь-яка крайність небезпечна. Небезпечний і розкол за світоглядом, що незабаром розділив Україну на табори, які не можуть, та й, якщо придивитися, не хочуть знайти спільної мови, вважаючи за краще обмінюватися люб’язностями типу «яничари», «галицькі фашисти», «імперські лакеї», «гауляйтери МВФ» і так далі, не хочеться продовжувати. З якоїсь причини їм комфортніше ворогувати, ніж шукати об’єднуючий момент. Такі речі не проходять без наслідків. Що таке чергова бійка у Верховній Раді? Це не просто маленька рукопашна кількох спітнілих депутатів, вона символізує собою бездарну анігиляцію духовних сил суспільства. Подібні видовища підривають віру простих людей у майбутнє країни, підсилюють соціальний і політичний песимізм. Чи треба дивуватися болісній долі кожного важливого законопроекту, якщо депутати дивляться, у першу чергу, не на якість, а хто його вніс? Чи треба дивуватися низькій інвестиційній (та й будь-якій іншій) привабливості України в очах зовнішнього світу? Як наслідок, наш рух уперед відбувається немов у грузлому киселі, він набагато повільніший, ніж міг і повинен бути. Мимоволі знову і знову із заздрістю згадуєш єдність десятилітньої давнини. Ми тоді думали, що за «оксамитовим» одержанням державності в Україні підуть такі ж оксамитні кроки до нової економіки і нового життя.
Хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Я не малюю собі ідеал прохолодної політичної сцени, на якій панує поблажлива і млява неупередженість. Таке можливо лише в суспільстві, яке поступово занурюється в байдуже всепрощення. Американський політолог Фукуяма не так вже і давно оголошував «кінець історії». Упевнений, що найближчі сто років нам це не загрожує. Мова про інше. Я говорю про політиків, які навіть не намагаються переконати своїх опонентів, їх докази звернені до заздалегідь з ними згодних однодумців, вони хизуються собою, вони намагаються «врізати» опоненту хоча б на словах. Рівень демократії (а не тільки культури) у суспільстві визначається людським ставленням до політичних супротивників. Без цього неможлива повага до політичного процесу, неможливі компроміси і суспільна згода.
