Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Але, можливо, Україна має історичні борги перед Росією (або перед кимось ще) по якихось інших статтях? Скажімо, відомо, що в боях за звільнення української землі поклали голови й одержали поранення 3,5 мільйона воїнів Червоної Армії і зрозуміло, що більшість з них були росіяни. Я схиляю голову перед пам’яттю всіх полеглих, Україна ніколи не забуде цих велетенських жертв.
СРСР зазнав колосальних втрат у Великій Вітчизняній війні, і розподілилися ці втрати між республіками Союзу нерівномірно. Таджикістан чи Вірменія, наприклад, зазнали людських втрат, але їхня земля, слава Боїу, не ставала в роки війни полем боїв. Інша справа Україна. Вона, як і ще шість республік, була окупована повністю. Україна разом з Білорусією стали головними жертвами Великої Вітчизняної війни. Підраховано, що усього під фашистську окупацію, хоча б на короткий час, потрапило приблизно 75 мільйонів жителів СРСР, з них майже 40 млн — в Україні, 9 млн — у Білорусії, 6 млн — у Прибалтиці, 2,7 млн — у Молдавії, 0,5 млн — у Карело-Фінській РСР, 17 млн (15,6% населення) — у РРФСР.
Із загальної втрати цивільного населення СРСР від тяжких умов окупації на долю України припало більше половини (1,5 мільйона осіб). Те ж саме відноситься і до прямих жертв окупаційного режиму (2,5 мільйона осіб). Нарешті, з України більше всього погнали до Німеччини молоді (за деякими підрахунками, до 3 мільйонів осіб). Війна двічі прокотилася по Україні — спершу з заходу на схід, а потім зі сходу на захід. Було зруйновано біля половини її житлового фонду, знищені електростанції (зокрема, окупанти підірвали греблю Дніпрогесу), металургійні, машинобудівні і цукрові заводи, затоплені шахти, поголів’я худоби скоротилося в кілька разів. До того ж деякі свої підприємства Україна втратила тому, що вони були евакуйовані в 1941 році на схід і залишилися на нових місцях.
Україна в роки Великої Вітчизняної війни дала Червоній армії сім мільйонів воїнів. Це небувалий в історії випадок. Вважається, що нація здатна виставити в роки війни кожного десятого. В Україні на 22 червня 1941 року було неповних 42 мільйона населення, виходить, ми виставили кожного шостого. Але навіть ця пропорція потребує уточнення. Західні області були окуповані так швидко, що мобілізація в них проведена не була. З урахуванням цієї обставини історики говорять, що під рушницю в нас був покликаний кожен п’ятий. І це без партизанів.
У травні 2000 року, коли ми святкували 55 річницю Перемоги, учасники урочистого засідання в Національному палаці «Україна» змогли побачити Прапор Перемоги. Він був доставлений з Москви до Києва за домовленістю між президентами України і Росії і внесений до зали як символ нашої спільної і нероздільної перемоги. У мене в цей момент на очах навернулися сльози. Приблизно три мільйона з тих семи, котрих Україна дала в роки війни Червоній армії, не повернулися додому. Серед них був мій батько. Він воював під Новгородом і похований на березі ріки Мста — на стародавньому шляху наших предків з варяг у хазари. Хто порахує могили таких, як він, від Москви до Берліна? Я не даремно кажу «приблизно три мільйона людей» — назвати точну цифру дотепер не може ніхто. Кількість сиріт, що залишилися в Україні в результаті війни, дорівнює населенню середньої європейської країни.
Я вже не раз повертався в цій книзі до того, яке могутнє людське підживлення давала Україна Росії протягом трьох з половиною століть. Одного цього фактора цілком достатньо, щоб визнати: Росія — наша боржниця. Не в якомусь юридичному сенсі, але в моральному. Зрештою, це те, що прив’язує нас один до одного, а не роз’єднує. І все-таки це борг, нікуди не дінешся. Мені здається, усвідомлення цього боргу не містить в собі нічого образливого для Росії. Визнання цього боргу, навпаки, підніме Росію. Справедливість і великодушність ніколи і нікого не принизили.
Уже після війни українці переселялися до Калінінградської і Мурманської областей, на Сахалін і Камчатку, у Кузбас і на Далеку Північ, брали участь в освоєнні російських (поряд з казахськими) цілинних земель, в освоєнні і розробці тюменських нафтогазових родовищ, будівництві БАМа і грандіозних сибірських електростанцій. Всесоюзний перепис населення 1989 року показав, що частка українців у населенні Чукотки дорівнює 16,8%, Ямало-Ненецького округу — 17,2%, Магаданської області — 15,4%. Для кожного, хто в курсі української проблематики, ці цифри дуже зрозумілі. За ними — люди, що переселилися по оргнабору на будівництва і підприємства в 50 — 80-і роки, спокушені колись легендою про «довгий карбованець», та так і осіли в цих мало схожих на Україну місцях. Коли б ці люди потрапили туди в більш ранні часи, вони б уже «перетворилися» на росіян, як ми бачимо це на прикладі Краснодарського краю, де той же перепис виявив всього 3,9% українців.
Аж до 1991 року Україна підживлювала весь СРСР у своїй знаменитій якості «кадрового резерву». Головним чином, це було підживлення Росії. Йшов, звичайно, і обмін — частково керований, частково стихійний обмін випускниками вузів, але завжди не на нашу користь. Про випускників же шкіл і розмови нема. Прикро велика частина нашої молоді десятиліття за десятиліттям вступала до російських вузів, але по їх закінченні двоє з трьох не поверталися додому. Ми продовжуємо підживлювати Росію навіть сьогодні: там працюють десятки тисяч громадян незалежної України, головним чином будівельників, туди нерідко продовжують їхати наші випускники.
Починаючи з 1991 року загальносоюзний тягар Чорнобиля, а це мільярди доларів, був цілком перекладений на Україну.
Питання про те, чи залишилися за Україною якісь «історичні борги», на цьому можна було б і закрити. Для повноти картини згадаю лише про безумовні зустрічні заборгованості.
Ми погодилися на «нульовий варіант» практично по всіх статтях. Ми смиренно порахували, що така наша плата за мирну і безкровну незалежність. Лише в деяких пунктах, де «нульовий варіант» означає «нуль» тільки для України, ми намагаємося знайти більш гнучке і справедливе рішення. Зокрема, у питанні про закордонну власність колишнього СРСР. Часи середньовічного майорату, коли старший син успадковував все, минули. До того ж, не існувало старшого і молодшого синів. Це був просто поетичний образ — на зразок «спільної колиски» або «радянської людини». Від Російської імперії, а потім від СРСР за рубежем залишилася величезна кількість нерухомості, частина її використовується погано або зовсім не використовується, просто нищиться. За нашими розрахунками, коефіцієнт використання цієї власності дорівнює 50 відсоткам. Деяке взаєморозуміння з Росією в цьому питанні спочатку було. Наші уряди підписали рішення про передачу українській стороні 36 об’єктів закордонної власності, за узгодженням. На жаль, це рішення поки що не виконується. Але немає і причин думати, що воно не буде виконане. Життя — це процес.
Не можна прикласти «нульовий варіант» і до питання про повернення культурних цінностей. Це питання настільки складне — і юридично, і історично, — що я не стану зараз у нього заглиблюватися. Відзначу лише, що добра воля і бажання працювати з нами з російської сторони є. Не маю сумніву, що повернення Україні в 2001 році фресок Михайлівського Золотоверхого собору, вивезених у 30-і роки до Ленінграду — це тільки початок процесу. Європейський і світовий досвід учить, щоправда, що процеси такого роду займають навіть не роки, а десятиліття. Але, як кажуть китайці, навіть дорога в десять тисяч лі починається з першого кроку.
На жаль, актуальніша для нас сьогодні проблема вкладів населення України, 83,4 мільярди радянських карбованців, що зберігалися в Ощадбанку СРСР до 31 грудня 1991 року, тобто до умовної дати кінця юридичного існування СРСР. У процесі ліквідації інститутів союзної держави депозити Ощадбанку УРСР були перераховані в 1992 році на рахунки Ощадного банку СРСР. Неясність механізмів «державного розлучення» привела до такого злого жарту. Багато в чому провина за це лягає на тодішній непрофесіоналізм української сторони. Я дотепер уражений, як можна було не підписати спільного рішення, не розподілити відповідальність. За станом на 21 листопада 1996 року українська держава визнала заборгованість перед власниками цих внесків як свою, визначивши її в розмірі 131 мільярда 960 мільйонів гривень. З цієї фантастичної суми протягом 1997 — 2000 років удалося виплатити всього 260 мільйонів гривень або 0,2%. Ясно, що нам самим цей борг не погасити. У зв’язку з цим одне з доручень, що лежать на нашому уряді — це продовження переговорів з урядом Російської Федерації по врегулюванню проблеми заощадження громадян України до 1992 року.
