Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (электронные книги бесплатно .TXT) 📗
— Так, дякую вам. А чому ви кинули мене в озеро?
Чоловік запустив пальці в густе волосся:
— Тому що гончі серця ніколи не йдуть у воду. Це було найбезпечніше місце.
Фрідріх стримав зітхання, дивлячись на темні трупи собак:
— Не знаю, як вам і дякувати. Ви врятували мені життя.
— Ну, я теж не люблю цих собак. Їм вдалося подарувати мені в інший час кілька відмітин.
Фрідріх побоявся запитати, де ж незнайомцю довелося зустрітися з такими страшними створіннями.
— Ми помітили, що вони переслідують вас, — новий голос належав жінці. — І коли собаки напали, ми злякалися, що не встигнемо добігти.
Фрідріх перевів погляд на фігуру, яка сиділа посередині, і тільки тепер роздивився її довге волосся.
— Але… що це за гончі серця? — Погляд трьох пар очей зупинився на ньому.
— А ось це найважливіше питання, — вимовив нарешті перший незнайомець тихим, спокійним, але владним голосом. — І чому вони взагалі тут з'явилися. Ви можете припустити, чому вони переслідували вас?
— Ні, пане. Я таких чудовиськ ніколи не бачив.
— З тих пір як я бачив їх востаннє, теж немало часу пройшло, — стурбовано вимовив чоловік.
Фрідріх був майже впевнений, що він збирається розповісти йому про собак, але той запитав:
— Як вас звуть?
— Фрідріх-позолотник, пане. Єдине, що я можу зробити, — дякувати вам усе своє життя. Мене давно так не лякали. А може, й ніколи.
Він вдивлявся в обличчя співрозмовників, але в темряві розгледіти їх риси було практично неможливо.
Перший незнайомець поклав руку на плече жінки, що сиділа посередині, і пошепки запитав, чи все в порядку. Та у відповідь легенько ляснула його по плечу. Цей жест показав Фрідріху, що між ними близькі стосунки. Третій незнайомець мовчки кивнув першому.
Це було занадто не схоже на солдатів Імперського Ордена. Тим не менш, на цій дивній землі завжди була присутня небезпека.
— Можна запитати, як вас звуть, пане?
— Річард.
Фрідріх обережно ступив уперед. Але, дивлячись на мовчазну трійцю, що спостерігає за ним, він побоявся вийти з води і підійти ближче.
Річард розсік мечем водну гладь, споліскуючи лезо. Витерши насухо обидві сторони об штани, він вклав клинок у піхви. У неяскравому світлі Фрідріх розгледів їх, блискучі, оброблені золотом і сріблом, що висіли на перев'язі, перекинутій через праве плече Річарда. Фрідріх точно пам'ятав, що десь бачив ці піхви і перев'язь. Він займався ремеслом все своє життя, і до того ж помітив витончений знак Благодаті з чимось на зразок пелюсток.
Щоб володіти мечем з такою майстерністю, потрібна величезна спритність. В руках Річарда він здавався продовженням його тіла. Фрідріх дуже добре запам'ятав меч, який був у руках людини в той день. Буде дивно, якщо меч незнайомця виявиться тою ж самою зброєю…
Річард ногою піддівав трупи собак, щось розшукуючи. Нарешті він нагнувся і підняв вишкірену голову. Фрідріх побачив, що у чудовиська щось затиснуте в зубах. Річард смикав за предмет, але мертві зуби міцно тримали його. Поки він возився з щелепами собаки, Фрідріх зрозумів, що це була його книга. Собака витягнула її з заплічного мішка.
— Вибачте, з книгою… все в порядку?
Річард відкинув собачу голову, вона з глухим стуком впала на землю і покотилася по траві. Чоловік вдивлявся в обкладинку, на яку падав неяскравий місячне світло.
Рука з книгою повільно опустилася, і він перевів погляд на Фрідріха, який все ще стояв по пояс у воді.
— Я думаю, вам доведеться розповісти мені, хто ви і чому тут опинилися, — вимовив Річард.
Жінка піднялася, вловивши в його голосі похмурі інтонації.
Фрідріх відкашлявся і, придушивши занепокоєння, сказав:
— Як я вже говорив, я — Фрідріх-позолотник. — Він вирішив використовувати натяки. — Я шукаю людину, знайому з одним старим, якого, як мені відомо, звуть Натан.
Річард на мить завмер:
— Натан? Високий такий? З сивим волоссям до плечей? І багато про себе уявляє? — Його голос звучав вже легковажно.
Остання фраза змусила Фрідріха з полегшенням посміхнутися. Узи послужили йому гарну службу. Він зігнувся, як тільки можна було зігнутися, стоячи по пояс у воді.
— Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наш порятунок. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі…
Лорд Рал почекав, поки Фрідріх, нарешті, розпрямиться і простяг до нього руку.
— Вилазьте з води, майстер позолотник, — м'яко сказав він.
Фрідріх був трохи збентежений тим, що лорд Рал простягає йому руку допомоги, але вчепився на неї і вийшов з води. І тут же, зігнувшись, впав на коліна:
— Лорд Рал, моє життя належить вам.
— Спасибі, майстер позолотник. Я поважаю твою щирість, але твоє життя належить тільки тобі, і більше нікому, включаючи і мене.
Фрідріх здивовано втупився в нього. Він ніколи не чув, щоб хто-небудь говорив настільки неймовірні і дивовижні слова, як лорд Рал.
— Пане, будь ласка, ви не могли б називати мене Фрідріхом?
Лорд Рал розсміявся. Настільки легкого і приємного сміху Фрідріху не доводилося чути. При цих звуках усе всередині починало посміхатися разом з ним.
— Якщо ти будеш називати мене Річардом…
— Вибачте, лорд Рал… Боюся, у мене не вийде. Все своє життя я провів при лорді Ралі і я вже занадто старий, щоб змінитися.
Лорд Рал заклав палець за широкий ремінь:
— Розумію, Фрідріх, але зараз ми знаходимося далеко в Старому світі. Якщо ти скажеш тут «лорд Рал» і хтось тебе почує, у нас з'явиться маса неприємностей. Тому я буду дуже вдячний, якщо ти будеш називати мене Річардом.
— Я постараюся, лорд Рал.
Лорд Рал простягнув руку в бік жінки:
— А це Мати-сповідниця, Келен, моя дружина. Фрідріх знову впав на коліна, опустивши голову:
— Мати-сповідниця…
Він толком не знав, як годиться вітати таку жінку.
— Запам'ятай, Фрідріх, цей титул теж може накликати біду на всіх нас, — вимовила Мати-сповідниця так само сердито, як і лорд Рал, але її голос належав жінці люб'язній і сердечній.
Більш приємного голосу Фрідріху чути ніколи не доводилося: цей чистий звук зачаровував усе його єство. Одного разу він бачив її в палаці, і цей голос відмінно запам'ятав.
Фрідріх кивнув:
— Так, пані.
Він подумав, що ще може навчитися називати Річардом лорда Рала, але навряд чи зуміє називати цю жінку інакше, ніж Мати-сповідниця. Просте ім'я — Келен — здавалося йому привілеєм, якого він недостойний.
Лорд Рал представив і третього незнайомця:
— А це наш друг Кара. Не дозволяй їй лякати себе, а то вона розсердиться. Вона — не тільки наш друг, але й прекрасний захисник, який перш за все дбає про нашу безпеку. — Річард дивився кудись крізь неї. — Хоча деколи від неї буває більше проблем, ніж допомоги.
— Лорд Рал, — сказала Кара. — Я ж казала, що це була не моя помилка. Я нічого не могла зробити.
— Але саме ти доторкнулася.
— Так… Але звідки ж мені було знати?
— Я попереджав, однак тобі знадобилося помацати.
— А як я могла залишити це? Як?
Фрідріх не зрозумів жодного слова з цієї перепалки. Але навіть в майже повній темряві він побачив, як Матір-сповідниця посміхається і поплескує Кару по плечу.
— Все добре, Кара, — втішаюче шепотіла вона.
— Ми що-небудь придумаємо, Кара, — додав лорд Рал. — У нас ще є час.
Несподівано він став серйозним. Хід його думок був настільки ж швидкий, як і удари меча в бою. Він помахав книгою:
— Собаки прийшли за нею.
Фрідріх здивовано звів брови:
— Справді?
— Так. Але і ти міг не закінчити хорошу справу.
— Звідки ви знаєте?
— Гончі серця не нападають на книги. Вони повинні вирвати твоє серце. З іншою метою їх не посилають.
— Так ось чому їх називають гончі серця…
— Але це тільки одна версія. Відповідно до іншої, вони шукають свою жертву по звуку серця, що б'ється, ти тільки поглянь на ці великі круглі вуха. Коротше, я ніколи не чув, щоб собаки полювали за книгою, коли поруч б'ється серце.
