Кобиздохівські оповісті - Лапікура Валерій (читать книги онлайн без TXT) 📗
Мирко вважався на Кобиздохівщині найкращим виконавцем і «Коржів з маком», і «Гей, стій та не плач!» і навіть абсолютно неприпустимої для делікатного виховання: «Посіяли гречку на печі скраєчку». Всього і не пригадаю зараз, бо по-перше, чимало таки років минуло, а по-друге, мої освічені батьки-вчителі чомусь тримали мене якомога далі від цього цікавого нурту української народної пісенної творчості.
Зараз уже не те! Оце минулого року йдемо ми з Лапікурихою тихою вуличкою Кобиздохівки, коли - музика загула. Ясне діло - так голосно у нас тільки на весіллі грають. Ні, ми близько не підходили - бо побачать, покличуть, пити доведеться. А ми, між іншим, на автобус поспішали. Ну, хоч трохи музики здаля послухаємо. Оркестр, щоправда, вже не той, що колись - замість кларнета, гармошки і барабана з тарілками - електрогітари! І барабан якийсь ненормальний, бо тільки на один бік шкіри вистачило. Але не це головне, на чому грають, а що співають!
- Виконується пісня спеціально для молодого!
І що заграли-заспівали? Думаєте, «Ой, чий то кінь стоїть»? Чи «Ой, там Роман воли пасе…»? Аякже! Врізали в мажорі «Піду втоплюся у річці глибокій!»
Ні, до лисого-босого Андрія Миколайчука ми ніяких закидів не маємо, по-перше, він теж наш земляк і тато його у Кобиздохівській школі після війни викладав. Але… час змінюється і пісні змінюються. А шкода.
Та повернемося до Мирка. Познущався він з міліції, як хтів. Спочатку крім грошей запросив ще й могорича. Бо яке то, каже, хуліганство без випивки. Довелося скидатися ще й на пляшку. На щастя, в ті роки це були гроші невеликі. Ні, брехати не буду, і в наші часи за таку ціну можна півлітру купити. В кіоску чи з рук… от тільки де ви після тої «горілки» опинитеся? Мо’ в реанімації, а може й там, де всі лежать тихі, голі й босі. І з номерком на нозі. А от у ті роки горілку з тирси ще навіть не гнали.
Так ото ж, ледь-ледь умовили Мирка найнятися в офіційні хулігани. Потім добре впріли зі складом злочину. Бо ані в самому указі, ані в коментарях до нього не було вказівок, що таке дрібне хуліганство, а що таке вже не дрібне, а з «обтяжуючими обставинами». Наш земляк, отой Мишко Притула все підбивав, аби Мирко його тещі вікна побив. Чим уже вона йому не догодила? Не пам’ятаю. Але дуже просив. Навіть обіцяв Миркові преміальні поверх обумовленої такси і з власної кишені. Треба відзначити, що Мирко вперся рогом:
- Ані за які гроші! Я поб’ю вікна, а Михуїлова теща поб’є мені мордяку? Ви ж її знаєте! Красненько дякую, але як зятю припекло, то хай сам б’є. А я за свідка піду. Безплатно. У мене характеристика - хоч за кордон виїжджай. І соціальне походження на рівні. Щоб я за його тещу все стратив? А дулі з лампадним маслом.
Підпирали строки. Наближалися Жовтневі свята, а за ними і День радянської міліції. А рапортувати було поки що нічим. Мирко набивав ціну, райцентрівські хулігани на знак солідарності відмовлялися бути штрейкбрехерами.
Нарешті Притулу осінило.
- Тю на нас! Нехай Мирко на весіллі в перший день соромітницької заспіває. То ми його й оформимо!
Мирко обурився:
- У перший день? Знов за рибу гроші! Щоб мені в зуби і за двері без закусі? Ні, я на такий позор не наймався, шукайте собі іншого хулігана. Я краще піду до Нуся Фірінштейна (районний перукар - прим.авт.) і за свої гроші під Котовського пострижусь, без ваших п’ятнадцяти суток.
Вблагали! Щоправда, в остаточному рахунку не на весіллі, а в клубі, і не соромітницької співатиме, а просто народної. І під захистом міліції. Бо, не дай Боже, за справжнього хулігана хтось його прийме.
На моїй батьківщині службових таємниць не існує. Тому подивитись, як Мирко буде за гроші хуліганити, на танці прийшли навіть ті, хто вже ледь ногами дибав. Посеред «польки з вихилясами» Мирко зупинився, делікатно відсунув свою даму вбік, врізав підборами об дошки і вигукнув народний варіант популярної тоді пісні провідного українського радянського композитора: «Я колгоспний ланковий, звать мене Оникій. Хоч і ростом я малий, зате… великий!»
Тут його, лебедика, і замели.
Клубний оркестр на знак солідарності перервав грати польки і фокстроти і під звуки «Дембельського маршу» відпровадив Мирка аж до самої капезе.
Півмісяця минули швидко, Мирко від’ївся і відіспався. Ота скромна поетична декларація свого непересічного чоловічого достоїнства викликала певний інтерес до Мирка з боку кобиздохівської жіночої громадськості - і не тільки незаміжньої. Але Мирко, як людина все ж таки порядна, віддав руку і серце тій дамі, котра асистувала йому пам’ятного вечора четвертого листопада одна тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року. Якраз того дня, коли «Миркові дали п’ятнадцять суток».
Ледь не забув! Саме того дня запустили штучний супутник Землі номер два. Із псюкою на ім’я Лайка. Якби цю серйозну справу доручили кобиздохівцям, то бідолашна сучка повернулася б на Землю неушкодженою. А так довелося покласти своє собаче життя на вівтар радянської космонавтики.
Про справжнє ставлення кобиздохівців до всього живого, включно з рогатим - ще одна кобиздохівська оповість. А другим боком вона теж із міліцією пов’язана. Отож - „дама з собачкою” - кобиздохівський варіант. Не за А. П. Чеховим…
Згідно традиційної кобиздохівської хронології діялося це «за Хрущова». Микити Сергійовича. До жовтня тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року він вважався видатним діячем комуністичної партії і радянської держави, а після - став волюнтаристом та персональним пенсіонером. За «царя Микити» діялося чимало цікавого. Кажуть, це він придумав поєднати в квартирах туалет і ванну, за що споруджені в його правління будинки негайно одержали в народі назву «хрущоби». Він же намірявся догнати і перегнати Америку по виробництву м’яса, молока і масла на душу населення. А оскільки колгоспно-радгоспні корови вперто не бажали відгукуватися на цей заклик керівника партії та уряду високими надоями, то придумав Микита Сергійович хитру ініціативу. Мовляв, нічого бідному колгоспнику після важкої праці ще й власну корову в хліві порати. Нехай він її відведе на колгоспну ферму, а йому за це молока дадуть. На кожну душу сім’ї, включно з котом. І всім радість: корова в колективі, а селяни у вивільнений час піднімають свій загальний рівень, наприклад, шляхом гри на музичних інструментах і художнього випилювання лобзиком.
Недаремно кажуть, що страшніше дурня тільки дурень з ініціативою. Заревли корови від Карпат і до Курил, бо їх на налигач - і на колгоспні ферми. А там, знана річ: згори капає, знизу піддуває, гною по пузо, а в яслах порожньо. Колгосп, він і є колгосп. Хорошу справу таким нелюдським словом не назвуть.
У нашому районі на ту пору першим секретарем райкому партії був, якщо мене не зраджує пам’ять, товариш Утієвський. Заздалегідь приношу вибачення всім Утієвським - він не ваш родич і навіть не однофамілець. Він з тих, що бігають попереду паровоза.
- Хто, - каже товариш Утієвський, - корову в колгосп не віддасть, у тих садибу повідрізаю попід самі вікна!
Куди дінешся? Оті кілька соток присадибної ділянки селянина годували, напували і одягали. Згадайте кобиздохівську цибулю. Бо в колгоспі заробиш! Як не трясцю, то гилу (грижу по-науковому). Повели люди корів до колгоспу. «Добровільно-примусово» - був такий сумний жарт. Тижнів через два роздивилися мої кобиздохівці, що з їхніми корівками в колгоспному стаді робиться і засумували.
А потім почалася в моєму селі якась чортівня. Почали наче корів красти. Чому наче? Бо з одного боку брали не всіх, а тільки тих, що з «приватного сектору». А з іншого боку, скажіть мені, як можна корову вкрасти, щоб сліду не лишилося? Це ж село, колгосп, навколо земля, а не асфальт. А слідів немає. Людських слідів скільки завгодно, а коров’ячі зникають одразу за воротами. Не на плечах же оті злодюги корів виносили. Це ж вам не порося. Сам не підіймеш, та й не дуже дасться.
Начальник міліції від такої повної таємниці мало не плаче. Оті корови його на останнє місце в області загнали по рівню злочинності. Райком партії обіцяє погони знять, обком - комісію наслати. А тут іще підперли бурякові жнива і підполковника виганяють уповноваженим в колгосп «Непереможний». Наче він, міліціонер, у тій цукристості щось тямить.
