Кобиздохівські оповісті - Лапікура Валерій (читать книги онлайн без TXT) 📗
- Все, що ви можете зробити - так це поїхати у Кобиздохівку і там привселюдно…
Районне начальство вуха нашорошило, і вже ладне було машину викликати, як слідчий закінчив:
- Привселюдно поцілувати рахівника в дупу. У нього ж інвалідність по статті „три-бе”. Повна непідсудність! Тому - сушіть сухарі для себе. Для початку - за халатність, а там видно буде.
Ну, от і все. Я нарешті дістався ставка і вже чути з очеретів тужні нарікання дядька Полікара і на своє куце рибальське щастя, і взагалі - на суцільне, як казали у нас у Кобиздохівці, невезіння. І сон мій наближається до кінця.
Дядько Полікар невдовзі після тої риболовлі поховає свою тьотю Ксеню, яка згоріла від раку так же стрімко, як і жила: десь за півтора місяці. За якийсь час слідом за своєю дочкою одійшла його теща, Наталя Артемівна, моя бабуся. І у величезній хаті залишиться самотній зять Полікар.
Він ненадовго переживе свою принципову тещу. Перед смертю проситиме, аби нічого не казали швагрові Павлуші та його Марусі:
- Вони ж люди серйозні, зайняті! Нащо їх відволікати… Я вже якось сам помру.
Все! Закінчився сон, а з ним - мій непередбачений ностальгічний відступ.
Щодо внеску Кобиздохівки у реформу збройних сил
Заради об’єктивності слід зазначити, що і в мирний час на кобиздохівських вулицях не те що постріли - вибухи гриміли. І не тільки на обійсті дядька Пічкура. Траплялись у кобиздохівських хроніках випадки значно серйозніші.
Якогось літа, вже за Брежнєва, до Кобиздохівського лісу приїхали воєнні. Покрутилися, політали на вертольоті, переполохавши всіх курей, і зникли собі геть, залишивши, одначе, на лісовій дорозі смугастого шламбона, а коло нього великого намета з кількома солдатиками і молоденьким прапорщиком. Вони й завертали всіх кобиздохівців од лісу, оголосивши, що це тепер «запрєтна зона».
Всілякі там шламбони кобиздохівців не дуже лякали. Коли вже їхні баби без паспортів аж до Норвезького королівства дочалапали, то що вже їм дістатися рідного лісу. Спантеличила перспектива - чи не зробить армія чого-небудь з грибами. Бо гриби, щоб ви знали, були другою статтею кобиздохівського експорту після славетної цибулі.
Гриби є суто чоловіча справа. Кожної осені, коли кобиздохівські баби разом із полярними гусьми, завантажившись цибулею, летіли на північ, їхні чоловіки мандрували ближче до тепла. В Одесу, Ялту, навіть Адлер. Усі тамтешні шеф-кухарі мали у Кобиздохівці особистих заготівельників сушених грибів. Чемодан лісових дарів приносив навіть більше зиску, ніж два здоровенних лантухи цибулі. Ось чому кобиздохівські синочки і донечки, а також онуки приїздили з міста до батьків на Храм чи «на кабана» виключно у «Жигулях» останніх моделей.
Якби Штірліц народився у Кобиздохівці, то чорта лисого його б Мюллер на гарячому прилапав. І не довелося б Штірліцу вигадувати отієї дурної історії з чемоданами, а радистці Кет лазити з малими дітьми по каналізаціях. Одне слово - вже через кілька днів кмітливі селяни вивідали у воєнних найсуворішу таємницю тодішнього генштабу радянської армії: що буде в лісі, коли прилітатимуть літаки, коли відлітатимуть, що кидатимуть і як далеко від того, що кидатимуть, осколки полетять. Інформацію, для здобуття якої цееру запустило кілька супутників (що характерно - з нульовим результатом), баба Гилючка одержала за макітру вареників з вишнями.
Відтоді між воєнними і штатськими у кобиздохівському гарнізоні встановилися стосунки взаєморозуміння. Хлопці акуратно повідомляли колгоспникам, коли саме прилетять літаки, а селянство за це доповнювало скромне армійське меню стравами регіональної кухні. Прапорщик прописався на обійсті у Козорізової небоги і, здається, заходилося на серйозні наміри… А дядьки справно збирали гриби і сушили їх на горищах.
Закінчилася ця ідилія враз і з великим гуком. Одного дня з літака, як завжди, щось відірвалося, полетіло вниз, але чомусь не бабахнуло. Хвилин через двадцять з’явився вертоліт, сів на просіці, з його черева вискочило з десяток чужих воєнних в рябому, які почали нишпорити по кущах. Та нічого так і не знайшли, крім глибоких свіжих слідів від однокінного возика. Пошукова група помчала по них, як по рейках і незабаром вперлась у нові ворота, за якими стояв кращий кобиздохівський грибник дядько Гилюк і крутив цигарку. Я вже казав, що ці солдати були чужі і мусили берегти військову таємницю. Тому розмова з дядьком складалася з суцільних натяків. На додачу, старший чомусь говорив українською мовою, що остаточно спантеличило старого:
- Дядьку, ви оце в лісі були?
- Ну, був.
- І нічого не бачили?
- Не бачив.
- І нічого не знаходили?
- Нічого.
- А таке, ну… довге, кругле і головка червона?
- Мухомора? Та хто їх бере?
- Та не мухомора, а ось таке: металеве, на бомбу схоже, тільки не бомба, бо довга і з крильцями, - втрутився молодший за званням.
Старший стусонув молодшого колегу під ребро. Дядько далі гнув своє:
- Та багато гівна по лісі валяється після ваших літаків. Може, де й крильця виросли.
- А ви… водички дасте напитися? - змінили тактику прибулі.
- Зараз винесу, - погодився дядько Гилюк.
- Та нічого, ми самі…
- Мені не важко, хлопці. Стійте тут.
Невідомо, скільки б іще високі сторони вправлялись у взаємоввічливості, аж тут щось страшенно бабахнуло і на місці дядькової хати виріс стовп диму.
Коли військові і дядько повилізали з канави, куди їх змело вибухом, протерли очі і повиколупували землю з вух, то побачили замість хати велику вирву, на краю якої сидів, перелякано витріщившись, обсмалений дядьків кіт Євмен.
Старший, масуючи травмованого поперека, простогнав незрозумілу фразу: «Теплове наведення».
Все закінчилося благополучно. Воєнні поставили дядькові Гилюку нову хату і зникли так само швидко, як і з’явилися - разом із наметом, шламбоном і солдатиками. Найбільше вдоволення від халепи мав прапорщик, бо його стосунки з Козорізовою небогою зайшли в стадію, яка у класичній прозі називається двозначною. І вже ніхто більше не заважав дядькам збирати у Кобиздохівському лісі гриби.
Оте довге, з крильцями, дядько Гилюк таки в лісі знайшов і, як хазяйська людина, привіз додому та заховав на печі у кукурудзу. А дядина піч розпалила, поставила воду на борщ і побігла до Козорізихи. Начебто по сіль, а насправді попліткувати, як там у прапорщика з небогою амурні моменти розвиваються. Оте залізяччя і бабахнуло.
Вже в часи горбачовської перебудови я випадково почув по радіо виступ одного військового начальника, що радянська армія тепер теж вступила в гласність. І закортіло мені, дурню (Лапікуриха на роботу пішла, не було кому відрадити) дізнатися від компетентних товаришів, що саме дядько Гилюк у лісі знайшов.
Написав, куди слід. Відповіли, правда, швидко, чемно і через ім’я та по батькові. Попросили вісім довідок, три характеристики під копірку, чотири мої фотокартки улюбленого кобиздохівського розміру шість на дев’ять і виписку з загсу про ступінь спорідненості з дядьком Гилюком. Я швиденько і вислав. Потім до мене двічі дільничний міліціонер заходив, начебто сірники позичити, а якийсь у цивільному, сплутавши мою Лапікуриху з сусідкою, почав розпитувати, коли я додому повертаюсь і кого з собою приводжу. Той, у цивільному, ледь вирвався з побитою фізіономією, але й мені було непереливки. Морально. Ну, це, ймовірно, збіг обставин, бо міліціонер клявся й божився, прикурюючи при цьому тремтячими руками від запальнички, що у нього справді сірники скінчились. А цивільний, сподіваюся, надовго затямив, де закінчуються права його установи і починаються права людини. Конкретної - Лапікурихи.
Нарешті, прийшла відповідь од військових. З одного боку, писали вони, оте, що впало колись із літака, давно вже зняте з озброєння, а тому таємниці нібито й не складає. Але з іншого боку, в рамках реформи збройних сил пішов з посади той генерал. Який мав „оте” розсекретити. А його обов’язки нікому ще не передали. Як тільки армійська реформа закінчиться, я одержу вичерпну відповідь.
