Нова стара баба - Денисенко Лариса (лучшие книги .txt) 📗
У них дійсно було серйозно й дуже, Непотріб підхопив трипер, додому він його не приніс тільки тому, що його перехопила Зойка та відправила у відповідний диспансер на Саксаганського до лікаря Кауфмана, котрий примовляв: «Главное, чтоб у вас ничего не отпало, остальное откачаем, оживим».
Зойка тишком-нишком змінила усю постільну білизну, рушники та халати. Наталя про все це дізналася постфактум.
Народжувала Наталя у першому пологовому, звичайно, під наглядом Зойчиних знайомих. Народжувала важко, з розривами, як не старалися цього уникнути акушери, але Славік мав 4 200 ваги та 55 сантиметрів зросту.
«Монументальне таке малятко», – сказав завідувач відділення у відповідь на Зойчине запитання, яке вийшло немовля.
Зойка відразу відкрила малятці книжку в Ощадному банку, щоб ощасливити наше дитятко на повноліття. Вона хотіла подарувати Наталі «жигуль» (на машину накопичувала вже давно, тримала на контролі черги, але собі купити не наважувалася), однак притримала коней. Мабуть, розуміла, що спочатку треба переправити в забуття Непотреба. І відчувала, що це не за горами.
З появою Славіка (до речі, ім’я він отримав на честь страстотерпця В’ячеслава Чеського, іменини якого святкувалися акурат 17 березня, Зойка спочатку запропонувала ім’я Павло (також були святці), але потім згадала нещасного Корабльова та змінила думку), Наталя закрила квартирну ресторацію – «саши» та «вєні» миттєво зникли.
Наталі подобався пафос цього імені. Слава! «Звучить наче салют у День Перемоги», – втомлено промовляла породілля.
Пологи Наталю добили, я чула, як вона говорила одній юній полохливій медсестричці:
– Чоловіки. Один ламає тобі целку, інший при народженні дориває решту, ось так і жити далі – як рвана кишеня.
Медсестричка джеркотіла:
– Ви не хвилюйтеся так, вам усе акуратненько там зашили, Іван Михайлович робить тонесенькі стежечки, ви й не помітите.
– Я туди не так часто лажу, щоб помічати, – зауважила Наталя.
Стосовно розриву з Непотребом Наталя прийняла рішення, коли зрозуміла, що її ангажують до проведення московської Олімпіади. Роботи намічалося багато, виглядати потрібно було першокласно: доглянутою, спокійною та щасливою. Якщо Славіка вона могла вгамувати та й віддати мені на піклування (у статусі бабусі я почувалася неймовірно щасливою), то чоловік залишався єдиним істотним фактором нервування.
Зойка сприяла швидкому розлученню, скориставшись зв’язками у суді.
Непотріб обурювався і говорив, що всі ми йому винні через загублені надії, принаймні у розмірі суми за чверть квартири. Він погрожував та носився як навіжений по знайомих «сашам» та «вєням» адвокатах, але зрештою зрозумів марність своїх надзусиль.
Нам телефонувала його матір, котра ридма ридала, вила й говорила, що ми зіпсували хлопчику життя, усі ми – хижі старі баби. Що хлопчик був вимушений жити в атмосфері нерозуміння, презирства та недовіри. Що ми нічого не дали йому, а хочемо забрати все, навіть дитину! Що ми не просто свині, а жолуді, й нам не зрозуміти тонких і довершених людей. «Он – Бо-о-о-о-г, вы не понимаете, он просто Бо-о-о-о-о-г. В него нужно верить, молиться, возрождать! А вы-ы-ы-ы? Распяли! О-о-о-о-отправили на Голго-о-о-о-о-фу, утопили в нечистотах унижений!»
Я не могла усього того чути, Наталя й не збиралася, а Зойка вислухала, щоб сказати традиційне: «Да пошла ты в жопу!»
На завершення цієї оперетки Непотріб заявив, що «так цього не залишить», натомість залишив все та всіх так, як є.
Коли Славік почав ставити осмислені запитання стосовно батька, Наталя проінформувала дитину (уже не знаю, що на неї найшло!), що його тато випадково полетів на небо з олімпійським ведмедиком. Славік із цієї маячні невідомо з якого дива запам’ятав: його батько – олімпійський ведмідь. Тепер хлопчик, коли ми в таксі зі знятої на літо дачі поверталися до Києва, голосно вітався зі встановленим на в’їзді ведмежатком: «Привіт, тату!» Ще не було такого таксиста, котрий після цього хоча б на мить не забував крутити кермо.
Після того як Наталя проявила себе з усіх можливих кращих боків у різних олімпійських справах, її робота почала приносити їй більше задоволення. І грошей. Вона потрапила до переліку обраних, достеменно цього не знала, однак позитивні зміни відчувалися.
Донька наче множилася. Одна Наталя щоденно проводила екскурсії Києвом для англомовних гостей української столиці. Інша Наталя перекладала американські детективи, бігала на пошту та надсилала рукописи до Молдови. Книжки виходили під її перекладацьким псевдонімом, Зойка збирала їх на окрему полицю шафи. Третя Наталя намагалася бути активною в семінарських та конференційних колах, вона старанно готувала промови, писала статті, не заради науки (наука її ніколи не цікавила), а задля того, щоб ім’я її було на слуху. Четверту Наталю віднайшла колишня репетиторка Жаннус, котра переконала мою доньку займатися репетиторством.
Жаннус звела Наталю з Бертою Франц, яка працювала репетитором німецької мови. Дівчата потоваришували й обмінювалися мовними знаннями, Наталка трохи вивчала німецьку, а Берта – набиралася англійської.
Донька вміла рахувати гроші, знала, скільки їй варто відкласти і на що, розуміла, скільки пустити на хазяювання, скільки законсервувати або поміняти у когось зі знайомих на валюту. Як вона не боялася того робити – не уявляю!
Зойка подарувала Наталі автомобіль, це був подарунок на честь народження сина. Наталя опиралася, однак машину взяла, бо мала всюди встигати, і сказала: «Зоєчка, на цьому все. Можеш мені дарувати нові сукні, модні паски, туфлі, приносити смачні продукти, але за це все я буду платити, я нікому не хочу бути винною».
Зойка лютувала: як це?! «Это ещё что за кони? Что за бздуры? Это мне за всё хорошее мокрыми трусами по морде? Ну, спасибо, дожилася, дождалася. Не, ты гляди, чего творит, ёп-папало-ногу. Зубы у ней поменялись, сиськи отросли! Взрослая стала. Платить она мне будет!»
Я її ледь вгамувала.
Однак Зойка й сама чудово розуміла, що Наталя та її рішення заслуговують на повагу. Допомагати мені та через мене їй – вона не припиняла. Інколи Наталя підводила брови (саме так робила й Зойка!) й запитувала мене:
– Що? Знову? От що з нею робити?
– Дякувати або робити вигляд, що все так і має бути, – усміхалася я. Мені легко було бути вдячною, але я не здогадувалася, наскільки це важкий тягар для доньки.
На відміну від Наталі, я закинула роботу та віддавала усі свої сили Славіку. Ось хто потребував мене понад усе. Я чекала на свою пенсію як на манну небесну. Звичайно, я й думки не припускала, що він піде до дитячого садка. Але з Наталею боротися було неможливо: «Дитину треба соціалізувати, ти його тільки розбещити можеш, він і без того, коли тебе бачить, уже рота відкриває та руки протягує: дайте-подайте, покладіть-розжуйте».
Тому Славік до дитячого садка пішов, попри весь мій опір.
На мій подив, онук не комизився і не плакав, він слухняно прокидався вранці, пив морквяний сік, котрий я йому готувала (Наталя бісилася та викидала випрані марлечки, у яких я відтискала сік, але мене це не зупиняло, я тільки посміювалася), або морс із журавлини, какао чи козине молоко, їв вівсяну кашку з подрібненими волоськими горіхами та цукровою пудрою, маленькі парові тефтельки чи два яєчка «в мішечок», зварені в рибній юшці. Я його вдягала, і він прямував до дитячого садка.
Я домовилася з нянечкою, що Славік приходить погодований, тому не треба його годувати, забирала ж його по обіді. Але Славік залюбки поглинав манну кашу та пив малиновий кисіль. І ще просив добавки.
Пам’ятаю, як Наталя на мене зірвалася, мабуть, то був рік, коли я оформлювала пенсію. Мені якраз виповнилося п’ятдесят п’ять, Славкові – чотири рочки, я обожнювала його у цей вік ще більше, ніж коли він був повзунчиком. Він усім цікавився, виявляв доброзичливість, у нього прорізався басок, коли він промовляв до мене: «Ба-а-а-а-а».
«Ма, я все розумію, чоловіки для панянок твого віку вже закінчилися, майже всі померли. А в тобі це ще все вирує! Ти ж у нас “восторжена баришня”. Але ж це не привід бірюлькатися з моїм сином та вирощувати з нього свій чоловічий ідеал. Та вгамуй свої гормональні апетити!»
