Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина (книги серии онлайн txt) 📗

– А ще, було, грушку били. Той, кого праником ударяли в плечі, озирається – в усіх руки позаду: хто вдарив?…

– Яким праником? – озивається Галя. – Такою дошкою, на якій перуть?

– Станьте отам-о… – підводиться з бамбетля баба Ксеня. – Зараз покажу.

Ото вже баба організувала забаву, витягши невідь-звідки вузьку дошку з ручкою. Хто б міг подумати, що будуть отак бавитися, наче діти, постававши за спиною одної з них. А та, яку тицьнуть праником у плечі, обертатиметься й уважно придивлятиметься: в кого його сховано за спиною?… Баба Ксеня стоятиме поряд, спираючись на ціпок, сміятиметься беззубим ротом.

А тоді взялися бабин одяг роздивлятися. Перше Ірина попросилася, а тоді й Магда підхопила: я, каже, такого не маю, хоч у мене вдома велика колекція давнього вбрання. Баба відразу й сховала свої сорочки назад до скрині. Досить, мовляв.

– Можна ваш кептар поміряти? – Ірина торкнулася вовняної безрукавки.

– Поміряти можна, – поважно відповіла баба Ксеня.

Ірина загорнулася в кептар. Біле хутро зсередини, чорна хутряна облямівка зверху, увесь розшитий кольоровими нитками і шнурками, оздоблений червоними китицями.

– Який він теплий!..

– То посидь у ньому, – дозволила бабця. – Він з білої кози…

Живий дух від кептаря йде, огортає, наче бажані обійми. Затишно в ньому.

– Ой, – каже Ірина, – тільки не подумайте, що мені глузд за розум завернув… Знаєте що? Я щойно трембіту почула. Чотири ноти. Такі… – І вона передала голосом уривок висхідної мелодії, не розтуляючи вуст.

– Це попередження, – пахкаючи файкою, озвалася баба Ксеня.

Вона навіть не здивувалася.

– Яке попередження?

– Вівчарі трембітали колись із полонини на полонину, – підхопила Луїза. – Не так, як оце тепер, коли всі з мобілками. А раніше розмовляли трембітами, розуміли трембітарську мову. Те, що ти почула, означає «Увага! Будьте обачні!». Щось таке. Правду кажу, бабо?

– Вуйко ходить, овець дере…

– Ведмідь, – пояснює Луїза товаришкам. – Вуйко – то ведмідь. Кажу ж, це попередження: вважайте, мовляв. Небезпека близько. Як ти це почула?

Ірина лише плечима стенула.

– Гуцульська кров, – мовила бабця. – З гуцулів?

– Н-ні…

– Ая! Кажіть, кажіть. З гуцулів! Були у вашій родині гуцули… – запевнила бабця. – Не страшся, дитино, того, що почула. Це кептар винен. Якщо до речей прислухатися, вони промовляти беруться.

– Та я й не страшуся. Лише якось дивно.

Луїза до подруги:

– Це ніби хтось обізнаний показав тобі під ноги: «Будь обережна».

– Вважайте завтра, – каже баба. – Як ітимете на гору, перше зупиніться й прислухайтеся. Як потік шумить лагідно, вітер віє тихо, низом і ніде не гримить – то добрий знак. Тоді рушайте. – Баба сперлася на ціпок, підвелася. – І напийтеся з дев’яти головиць. Хто за день нап’ється з дев’яти головиць…

Дівчата перезирнулися.

– … тобто з джерел, – підказує подругам Луїза.

– …той цілий рік буде здоровий, – провадить баба, – і справи вестимуться, і ніхто йому лихого заподіяти не зможе.

Здавалося: годі відірватися, відчепитися від справ і знайти час на короткий відпочинок разом. А виявляється: було б бажання! Все можливо, всі дають собі раду без тебе – і вдома, і на роботі. Варто хоч іноді відкинути думку, що ти незамінна. Бодай на три дні забути про це.

… Ідуть угору від Дземброні, куди довіз їх «Шева» й залишився чекати при дорозі. І що вище вони сходять, то гарніша стає Дземброня… Кілька кроків ступиш – і вже інший пейзаж розгортається сувоєм за плечима, виграє всіма відтінками блакитного, зеленого і жовтого. А озирнешся за мить – і не видно вже Дземброні.

До кожного джерельця, що трапляється на шляху, підходять напитися, лічать: «Раз… два…» Проминули порожню кошару, вигорілу ватру; залишили позаду гору Смотрич; ступили в темний ліс, на вузьку стежку, вибиту впродовж багатьох століть, – скільки ніг тут ступало, скільки люду туди-сюди перейшло, аж камені затерлися до блиску…

«Три… чотири…» Студена вода, смачна й солодка, з потічків, з водограю на річці, з джерельця.

На хребті – гігантські кам’яні фігури. Птахи і звірі. Летіли й повзли, а тут на осонні зупинилися перепочити. Що їм кілька хвилин, то людям – сотні років. Ноги вгрузають у м’який мох, плутаються в чорному плетиві зміястих стовбурів жерепів [17]… Вітер міцнішає.

– Туди! – показує Луїза. – На камінь Вухань!

Вище й вище, вже й утомилися, вода з головиць додає їм сил. «П’ять… шість…»

Магда ступає обережно, боїться вивернути ногу, йде мовчки, зосереджено, без вигуків захвату. Галя збирає дорогою чорниці з брусницями, що їх Луїза називає по-місцевому афинами та ґоґодзами. Чорні ягоди вже прив’ялилися, підсохли на сонці й вітрі, а червоні ще не достигли, світять де-не-де рожевим і зеленим. Галині коліна в плямах від розчавлених ягід. Луїза водить носом, наче лісовий звір. Десь багаття палять, каже. Ірина чіпляється поглядом за каміння і, проминаючи, не зводить з нього очей. Їй здається, що воно поволі рухається, змінює форму: щойно тут був гігантський ящір – і от уже йому виростають крила, він перекидається на дивного птаха. Ще кілька кроків – Ірина озирається і бачить позад себе птеродактиля…

У ледь помітному джерельці («Сім!») жебонить вода, хтось із тих кам’яних страхіть щойно жадібно хлептав її.

Від Вуханя, з найвищого місця на дорозі до гори Піп Іван, уже видно й саму гору, й обсерваторію «Білий слон». Але до них іще далеко.

– Втомилися?

Тиша у відповідь.

– Ідемо далі чи повертаємо?

– Ідемо! – лунає бадьорий вигук.

– Та що тут іти!.. – ще один.

– Ви йдіть, а я вас почекаю, – каже Магда. – Мені вже ноги не йдуть. Знаєте, скільки ми в дорозі?

– Тоді перерва, – погоджується Луїза. – Поїмо – і побачимо, що далі.

А далі що? Поїли та й пішли. Дорогою напилися з восьмої – ні, вже з дев’ятої головиці. Мусили вклонитися аж до землі, торкнутися трави чолом – інакше не виходило, бо зовсім крихітне джерельце трапилося. І сили до них повернулися.

Вітер дужчає, він тут господар. Трави лягають, наче морські хвилі, гойдаються поміж розсипами каміння, помережаного зеленими й сірими лишайниками, які складаються у строкаті, плямисті малюнки. Вітер дме у праве вухо. Дівки, де наші шапки та хустки? Діставаймо, поки не пізно. Постягали шнурки каптурів на підборіддях. Що ти кажеш? Не чую! Вітер сльози витискає, жене гігантські хмари. Їхні тіні пливуть по землі, по хребту та ущелинах, по травах, камінню, ковзають по верхівці «Білого слона», перестрибують через гору і зникають у проваллі.

На підступах до вершини наче легше стає, звідкись сили беруться. Ще трошки. Вже самі очі говорять: слів однаково не вчуєш. Нарешті вершина. Тут дмуть дванадцять вітрів. Тихо лише в капличці. У маленькому дерев’яному батискафі гуде, наче летиш у космосі під музику зоряних потоків.

В обсерваторії тихо. Надто в тому місці, де вона занурена в землю, втоплена в камінь. А там, де відкритий простір, зносить голову вітром, сліпить очі пообіднім сонцем. Навколо – верхівки гір. Куди не глянь – гори й гори, вітри й вітри.

Мовчки показують одна одній: «Бачиш? Бачиш, яка краса навколо?» Вітер на чорногірському хребті видуває, видмухує все дріб’язкове, неважливе, вторинне. Ірина віддалік, на вищому камені, ступає то ліворуч, то праворуч, вихитується. А тоді під здивовані погляди подруг починає щось дивне виробляти руками-ногами й сміється. Підстрибнула, руки розкинула. Танцює.

Витягає з вух навушники від мобілки, підкликає подруг ближче. Робить звук гучнішим… І повіви вітру несуть їм в обличчя голос Аделі, її «Rolling In Te Deep». Вітер крає звуки на клапті: він то підсилює їх, то стишує. Все відбувається наче не наяву. Насправді такого не буває.

– Усе! – вигукує Луїза з останнім акордом. – П’ята вечора! – Показує вбік: – Бачите?

І вони помічають темну хмарку над обрієм.