Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
— Та що там! — відкинула зневажливо. — То буду любити. Чи се вже найстрашніше в світі?.. Полюблю живий образ. Один, і другий, і третій! Коли б лише досить хороші, досить пориваючі й гідні моєї любові істоти! Коли б повні великих, перемагаючих своєрідних мотивів… а любити… байка! Я чекаю того розцвіту душі… може, сотворю в честь його… великий образ…
Потім обернулася до стіни й за малу хвилину почула я, що вона знов плаче…
Мені стало лячно.
Таких сцен я боялася завсіди дуже.
Було багато речей у житті, які брала страшно легко, ледве доторкалася їх крилами своєї вибагливої душі, а інші… падала ниць перед їх важністю; але в штуці була поважна й глибока, як море…
І з нею було тяжко дійти до кінця. Побивала мене аргументами, що, хоч і не були б признані загальносправедливими, то не були ніяк самі по собі неслушними.
Я підійшла до неї й почала втихомирювати її.
— Чим хочеш успокоїти мене? — питала мене повним, палючим, майже строгим поглядом. — Сентиментами? Сердечними фразами вплинути на мій ум? Не накладаймо на свої душі маски. І я і ти знаємо, що я мушу виїхати в інтересі штуки за границю… мушу, мушу!
По кількох хвилях піднялася живо з отоманки й почала ходити по хаті, причім терла нервово руки, що було вже в неї ознакою найбільшої розпуки. Здавалось, туй-туй лопне головою до стіни…
Я запалила велику лампу, що звисала над столом посередині хати, і світло немов переломило критичну ситуацію, розсипуючись лагідно на всі предмети великої гарної кімнати, оставляючи лише вугли в півтіні, де стояли нерухомо листові цвіти, і тут і там плюшеві фотелі, великі букети й білі бюсти…
Хтось застукав.
Вона задержалася перелякано в хаті і звернула люто й гордо голову через плечі до дверей, — хто смів саме в тій хвилі приходити?
Я попросила увійти.
Двері отворилися, і ввійшла женщина.
Чорно вбрана, з темно сповитою поверх шапочки головою, постава проста — вона!
— Софія Дорошенко, — звернулася лише до мене.
— Дуже нам мило, ви вже були тут?
Так; була й не застала нікого, але переказала слугою, що прийде. Вона перепрошує, що приходить у тій, трохи пізній порі, але вднину дуже зайнята; боялася, що, прийшовши скорше, не застала би мене дома, а їй залежало на тім, щоб застати мене… їй подобаються кімнати, і коли б я не мала нічого проти того, що вона грає… вона лагодиться до консерваторії… то пристала б на всякі умови, ставлені мною, і спровадилася б зараз завтра або позавтра.
Говорила дуже лагідно і, не ждучи, аж я попрошу її усісти, відтягнула крісло від столу спокійним, певним рухом і усіла. Світло падало широко блідою струєю на її лице. Змарніле лице з великими смутними очима…
Я звернулася за Ганною. Чи вона не бачила Ганни?
Здається, що ні. Говорила, мовби не бачила її зовсім або мовби усувалася від неї нарочно.
А артистка стояла під коминком, висока, горда, холодна, роздразнена до крайності, і її великі, розгорілі з внутрішнього болю очі спочивали жадібно на змарнілім лиці дівчини. Ні, не спочивали, шукали лиховісне чогось, щоб знищити вже в другій хвилі відкрите і відчути полегшу за свій біль, що впився в неї… Недобра була в тій хвилі.
Я представила її дівчині. Дівчина склонилася легко, артистка ледве головою кивнула.
— Чи ви зможете в нас мешкати, рішить уже моя товаришка, — обізвалася я, даючи тим Ганнусі нагоду заговорити. А Ганна, не змінивши постави, обізвалася холодно:
— Граєте гарно?
Я глянула лячно на неї, і відтак — на гостю.
Вона усміхнулася ледве примітне, відтак потерла повільним, мов утомленим рухом чоло й відповіла:
— Не знаю, граю по своїй душі…
Ганнуся надула губи й не обзивалася більше.
Я була в прикрім положенні. Мені хотілося чогось прийняти оцю дівчину, що хоч і не була мені знайома, але викликувала в мене довір’я і симпатію. Якоюсь лагідністю, певністю, а найбільше — поглядом своїм. Спокійним, а заразом — меланхолійним таким! Певність її рухів і та певність у голосі мали якусь іншу підставу, чим «добре виховання» або походження з «доброї родини».
— Отже, як думаєш, Ганнусю? — спитала я несміло ще раз розбурхану артистку.
Вона здвигнула плечима і неначе повела мене поглядом на два ґудзики пальта чужої, що держалися слабше сукна від інших, і на її рукавички, що були порозпорювані чи погризені, а радше — кінці її пальців, які дівчина саме в тій хвилі підвела до уст, почавши їх нервово гризти… Чинила се несвідомо, і була се в неї, очевидно, якась привичка.
Мені спалахнула кров у лице, — я засоромилася і розлютилася. Ніколи не відчула я жодної заподіяної мені Ганнусею прикрості так сильно, як у тій хвилі перед сею незнайомою, що звернулася, як видко було з її істоти, з довір’ям до мене; ми поводилися тим самим перед нею глупо й просто компрометували себе.
По хвилі прикрої мовчанки, з якої кожний був би відгадав відповідь артистки і її хвилевий настрій, піднялася вона, Дорошенко, звільна із свого крісла. Гладячи раз по раз лагідним рухом свій муф, звернула свої великі блискучі очі тривожно на малярку.
— Не можете рішитися відмовити, пані? — спитала. — Прикро вам, правда? Воно буває часом так. Але ж ви тому не винні, пані! Се я сама винна, що з'явилася тут перед вами… Ні, то ви винні, — поправилася, звертаючися нараз до мене й усміхнувшись несказанно милим усміхом. — Ви збудили в мені симпатію, про яку, мабуть, і не снили, хоч знаю вас лише з видження, бачила вас під час викладів науки гармонії. Шукаючи мешкання, зайшла я припадково і в оцю вулицю. Прочитала виставлену в вікні картку, дізналася, що ви тут мешкаєте, і зараз рішилася замешкати у вас. Тому я тут. Але тепер бачу, що годі. Я ніяк не в силі грати з тим переконанням, що хтось із окруження зазнає через гру прикрість, а з нею — і через мене! О ні, ніколи! Мій «фах» вибагливий і жадає зараз для себе нестісненої волі. А що я привикла віддавати музиці самі необмежено свобідні почування, то тут мішав би мою душу вічний неспокій і підозріння, що розстроюю іншим нерви і впливаю погано на моє окруження, а того я не хотіла би!.. Я потребую спокою, що випливає з замилування до музики і гармонії в відносинах, передусім — гармонії! Тепер уже я сама перепрошаю, що відступаю, — додала трохи несміливо, між тим коли її погляд промайнув знов боязко по артистці, — але я справді не можу інакше. Тут, видко, — додала, оглядаючися, — панує тонша краса, але я мушу шукати любителів музики.
Ганнуся заворухалася. Глянувши на неї, я побачила відразу, що з нею зайшла зміна і що в ній узяла верх її добра натура. Неначе не гнівалася ніколи, не бурилася ще перед хвилею, так усміхнулася тепер. Піднявши брови зчудовано вгору, спитала:
— Хто вам каже, пані, що ми не любимо музики? Саме ми любимо музику, правдиву, від душі музику, що не є впливом дресури й профанації того, що зветься талантом, а випливом струнами обдареної душі, як се ви тепер описували. — І простягаючи до неї щиро руку, говорила далі: — Ми просимо вас остатися в нас і перенести симпатію свою й на других. Вони не такі страшні, як здаються, коли захмарені… Не так, Мартусю?..
Я усміхнулася, притакуючи головою. Я була би її таки зараз за шию обняла, що була така добра…
— А щодо гармонії в відносинах, то ми вміємо її цінити. Саме в нашім житті грає гармонія велику роль, і коли б ви справді хотіли в нас остатися, ми творили б викінчене тріо. Жінко! — звернулася до мене. — Потверди се, що я сказала, та зроби мені рекламу…
А я, щаслива по такім гарнім звороті її настрою, потвердила її слова, зробила їй «рекламу» і попросила й з своєї сторони дівчину остатися в нас.
Вона подякувала.
По ній було видко, що була урадувана, хоч не виявила сього словами. Здавалося, не вміла висказувати почувань словами, і ми могли хіба по її очах бачити її задоволення. Ті очі окинули нас вогким вдячним блиском, а відтак спустила їх скоро, мов засоромилася свого зворушення, викликаного щирим виступом артистки.
Я просила її остатися у нас на чай, але вона відказала, вимовляючись, що дома жде на неї робота, коли має позавтра перепроваджуватися. Говорячи се, сягнула в кишеню і заплатила відразу за три місяці. Відтак посиділа ще трохи й попрощалася.
