Вир - Тютюнник Григорий Михайлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Біля ліжка на стільці висіла випрана, випрасувана гімнастьорка, ще його, домашня, яку він узяв з Троя-нівки, сині козацькі з лампасами шаровари, білі вовняні шкарпетки. Тут же стояли старенькі, добре підшиті валянки і лежала руда заяча шапка, що пахла горищем.
«Анютка не спала всю ніч. І все це робила для мене. А я? Хто я? Хто я їй такий?» Похмурнів, одяг-ся і пішов у світлицю.
Після сніданку хлопці пішли на роботу. Ранок був ясний і морозний, сахарний сніг рипів під ногами, на чорних тинах то тут, то там вимерзала цупка, як панцир, білизна в снігових іскрах; не в одному дворі цієї ночі прали жінки. Топилося майже у всіх хатах, і бузкова тінь від димів слалася снігами.
«Вжи-вжи, вжи-вжи», — скрипіло під людськими кроками, і пара валувала з ротів, як з паровозних труб.
З кожного двора виходив маленький гурт з кирками, сокирами, ломами, лопатами і прямував униз до Дону. Марко теревенив і розпатякував цілу дорогу. А що йому теперечка? Під свитиною ватяна кацавейка, чоботи добрячими .ганчірками пообмотувані. Втеплився, хоч на всю зиму.
— Наївся, аж ноги гнуться. Не знаю, як і лопату держатиму, — вижмурювався він на сніги.
А Тимком ніяк не міг намилуватися. Дуже дивувало Марка, що той красується у козацьких шароварах, ще й з лампасами:
— Хоч у персицьку армію пиши.
— Чого саме в персицьку?
— Ну, а в яку ж іще? — визвірився він на Тим-ка. — У білогвардєйську? Так її ж немає, розбили. А з червоними лампасами тебе в Червону Армію ніхто не прийме. Ти ж, брате, контрреволюцію вбрав на себе, це я тобі як другові говорю. І попадешся ти властям на око — обірвуть вони тобі оті штани до очкура, в одних підштаниках красуватися будеш. Попроси в мене ножика, я вже тобі, як другові, позичу, та хутенько поспорюй їх до лихої мами.
— Ах тьі ж, птичкино гнездьішко, — тоненько сміявся Коростильов, виблискуючи жовтими крагами.
Тимко мовчки порипував валянками по снігу. Заяча шапка його вкрилася інеєм, лице рум'янилося. Він був зайнятий своїми думками і навіть не чув, про що баляндрасить Марко.
Вийшли на Дон. По всьому березі стояли люди і довбали мерзлу землю. Тимко зайняв свою ділянку поряд з Коростильовим та Марком і також почав довбати. Кайло вкрилося туманом, і холодну дерев'яну ручку було чути навіть крізь рукавиці. Земля була мерзла і тверда, як бетон. Відбиті грудочки відлітали з фуркотом, як уламки гранати. Тимко довбав довго, щоб зігрітися, але руки його клякли, і він час від часу хукав на них, щоб напоїти теплом. По всій лінії бухали кирки, кайла, ломи і ворушилися люди — чорні, незграбні, з довгими тінями на снігу. Подекуди вже палили вогнища з сухого бур'яну, біля них грілися трудармійці.
— А что, й нам можно огонечек? — сказав Коростильов і, кинувши кайло, пішов збирати сухий бур'ян, прихопивши із собою Марка.
Тимко гатив кайлом з годину і вирубав дірочку, яку можна було закрити шапкою. Хлопців довго не було, і він, розігнувши спину та приклавши до очей руку, жмурячись від яскравого, сліпучого блиску, довго шукав їх поглядом. Нарешті побачив унизу дві маленькі постаті, що дерлися косогором, з оберемками бур'яну. Тимко дивився на них згори, і Коростильов здавався зовсім дрібнюсіньким і якимось плескуватим. Із червоних кущів красноталю виїхав Хлястик на коні, махнув рукою і щось закричав. Зараз же до нього побігли трудармійці і обступили.
«Що це вони там? Напевно, зведення з фронту».
Тимко кинув кайло і, швидко ступаючи, майже бігцем подався до гурту. Але тільки він підбіг з гони, як натовп розвалився, люди розійшлися по роботах.
«Мабуть, нічого особливого», — подумав він, і щось боляче, тупо кусонуло його за серце. Він повернув назад, взяв кайло і зачав довбати.
Коростильов і Марко теж відділилися від людського гурту і подерлися косогором. Вони не вгадали, де їхнє місце, і пішли не туди. Тимко свиснув і помахав їм шапкою. Марко пішов першим, Коростильов грібся за ним. Коли вони підійшли ближче, Тимко помітив на обличчі Коростильова тиху радість, ніби він тільки-но зустрівся Із добрим приятелем, якого давно не бачив. Поклавши оберемок бур'яну на сніг, він зняв із качанкуватої голови шапку, дбайливо струсив її од бур'яну і колючок, усміхнувся аж до вух, оголивши червоні ясна:
— Наши немца от Москвьі поперли...
— Невже?! — задихнувся Тимко.
— Хошь й у Марка спроси. Только что Хлястик из газетьі вичитьівал.
Тимко глибше насунув шапку на голову, схопив Коростильова, як дитину, на руки і почав кружляти його навколо себе, аж у того вітер свистів у вухах.
— Ды пусти. Ды задушить, домовой, — тоненько повискував Коростильов, дригаючи личаками, на які налип сніг.
— Розкладай вогонь, ——весело потер руками Тимко. Очі в нього сяяли, голос ламався, як крихкий лід на морозі, рухи стали поривчастими і безладними. — Ну! — підморгнув він Коростильову.
— Теперь они пошли драпать. Теперь не задержатся. А тут і морозец прихватьівает. Ась? — змовницьки, весело підморгнув Коростильов.
Марко бив кайлом сухі пеньки і кидав їх на вогнище :
— Мо, воно, як на таке повернуло, то скоро й війні кінець? Тоді до чортинячої матері кирку в кущі, а самому на Троянівку...
— Не поспішай. Ще й тобі з носа червону юшечку видавлять, — ошкірився Тимко. — Ти думаєш, так і відсидишся огут з кайлом у руках?
Вогнище потріскувало сухим бур'яном і пашіло жаром. Тимко, Марко і Коростильов обсіли його, жадібно простягли закоцюблі руки. Раптом через вогнище на сніг лягла саженна тінь. Всі обернулись і побачили грека Цівадіса, обмотаного рядном, від нього смерділо брудом і часником. Мовчки він присів до вогнища, і зараз же із-за його спини вилупилися Тоська й Госька. Повсідалнся обабіч Цівадіса, покірні, як щенята. Ціва-діс не брав кайла до рук, тинявся від одного вогнища до другого, відбирав у кого які були продукти і з того жив. їв страшенно багато, і якби його, прив'язати до ясел, у яких лежав баран, то за якийсь час там залишилися б роги та ратиці. Вічні мандри побіля чужих вогнищ ніколи не припинялися, і це було видно на ньому: ззаду рудим шматтям висіло рядно, його тільки-но кинув жувати вогненний дракон. Чорна, збита, як баранячий курдюк, борода вся в рудих лишаях; від неї тхне смалятиною; очі червоні, сльозяться.
— Погнали супостатов, поперли, — потираючи довгі кістляві руки, тоненьким голоском обізвався Коростильов, і маленькі очі радісно заблищали, а личко сляло, як у гостях або на іменинах. — Присаживайтесь к огоньку, люди добрьіе, — прохав він Цівадіса. —Вишь, как разгорелось, впору греться.
Цівадіс мовчки блиснув на нього червоними очима. Коростильов зіщулився і замовк.
— Госька, карти.
Госька схопився як підстрелений, кинув а рукава на сніг пом'яту колоду карт, на яких уже не можна було пізнати фігур.
— Граємо на оцю гниду, — показав грек на Коростильова, — десять хрупанців за кожний виграш. Бити буду я.
Мовчки здали карти. Коростильов жалісно посміхався, погладжував руками свої цупкі краги. З личаків його валила пара, обличчя було розгубленим і жалісним. Грек виграв, згріб Коростильова за карк, крутнув до себе. Лагідні очі горбаня пойнялися жахом, шапка злетіла з голови і впала в огонь. Тимко підскочив до грека ззаду, палицею, якою мішав огонь, стьобнув по шиї. Той заревів від болю. Голову йому скрутило набік. З волосяної пащеки війнуло на Тимка ізогнем і смертю. Тимко чесонув його ще раз. Цівадіс сів, тяжко, по-вовчому завивши.
— Що ж ти б'єшся — падлої — причитував він, згрібаючи і розгрібаючи брудними пальцями сніг.
Тимко схопив кайло і подався униз, де леденів Дон. За ним побігли Марко і Коростильов.
« І серед таких людей, серед таких злодюг мене кинула доля? За що? За які гріхи? — гаряче думав Тимко, тюпаючи мерзлим Доном у розстебнутому кожушку з кайлом у руці. — Там хлопці пруть німця, ллють кров, а ця худобина грає в очко? Та як же це так? Як ж ї так?» Він присів біля куща красноталю, скрутив цигарку, жадЖно затягнувся димом. На прутті гойдався снігурок, наче китайський ліхтарик, сипав снігом Тимкові на шапку. Дон, облизаний вітрами, синів льодом. Тимко встав і, розмахнувшись, шпурнув кирку. Вона металево бренькнула і, цьворохкаючи та підплигуючи по льоду, поскакала мало не до середини Дону.
