Сяйво - Кінг Стівен (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
— Вони мертві! — кричав Денні істерично й переможно. — Мертві! Вони мертві!
— Шшшш, — сказала Венді. — Усе гаразд, любий. Усе гаразд.
— Агов, доку, — сказав Хеллоран. — Нумо, поїдемо кудись, де тепло. Ти готовий?
— Так, — прошепотів Денні. — Я давно-давно готовий…
Хеллоран протиснувся крізь просвіт між ворітницею і стовпом. За якусь мить вони вже опинилися на дорозі, спрямовані назад, у бік Сайдвіндера. Дзижчання двигуна снігохода стишувалося, поки не загубилося серед безустанного ревіння вітру. Вітер торохкав оголеним гілляччям живоплотових тварин, видаючи глухі, ритмічні, безвідрадні звуки. Пожежа то зростала, то стишувалася. Через деякий час після того, як зникло дзижчання двигуна снігохода, провалився досередини дах «Оверлука» — спершу в західному крилі, потім у східному, а за пару секунд впав і центральний дах. Величезний вир іскор і палаючих уламків спіраллю зметнувся у виючу зимову ніч.
Жмут палаючих ґонтин та розжареної ізоляційної прокладки занесло вітром крізь розчинені двері до реманентного складу.
Невдовзі склад почав горіти також.
***
Їм іще залишалося двадцять миль до Сайдвіндера, коли Хеллоран зупинився, щоби залити залишок бензину в бак снігохода. Він дедалі дужче непокоївся за Венді Торренс, яка на позір ніби відпливала від них. А їхати було ще так далеко.
— Діку! — крикнув Денні. Він стояв ногами на сидінні і показував. — Діку, поглянь! Поглянь туди!
Сніг наразі припинився, і срібний долар місяця прозирнув крізь сволоки хмар. Унизу по дорозі, але вона до них наближалася, сунула вгору S-подібними петлями перлова вервечка вогнів. Вітер на мить ущух, і Хеллоран почув далеке джеркотливе ревіння двигунів снігоходів.
Хеллоран, Денні і Венді зустрілися з ними через п’ятнадцять хвилин. Їм привезли одяг, і бренді, і лікаря Едмондса.
І довгий морок скінчився.
Розділ п’ятдесят восьмий Епілог/літо
Закінчивши перевіряти приготовлені його заступником салати і зазирнувши до каструлі з бобами по-домашньому, які цього тижня слугували гострою закускою, Хеллоран розв’язав на собі фартух, повісив його на гачок і вислизнув через задні двері. У нього було десь хвилин сорок п’ять до того, як братися за приготування вечері на повну силу.
Тутешній заклад називався «Лодж Червона Стріла» і був захований серед гір західного Мейну, за тридцять миль від містечка Рейнджлі. Добрий тут ангажемент, думав Хеллоран. Робота не дуже важка, чайові гарні, і поки що жодної страви не було відіслано назад на кухню. Зовсім непогано, зважаючи на те, що майже половина сезону вже минула.
Він проклав собі шлях між надвірним баром і плавальним басейном (хоча чому комусь кортить користуватись басейном, коли поряд є озеро, він ніколи второпати не міг), перетнув зелений моріжок, де четверо осіб, сміючись, грали в крокет, і зійшов на невисокий пагорб. Тут панували сосни, крізь них задоволено дмухав вітер, розносячи аромати хвої і солодкої живиці.
По інший бік пагорба, серед дерев, були затишно розсипані будиночки, що дивились на озеро. Останній був найгарніший, і, щойно у квітні отримавши тут ангажемент, Хеллоран зарезервував його для двох гостей.
Жінка сиділа на ґанку в кріслі-гойдалці, з книжкою в руках. Хеллорана вкотре вразило, як вона змінилася. Почасти справа була в тому, як вона сиділа, застигло прямо, попри абсолютно неформальне довкілля — зрозуміло, це через спинний корсет. На додачу до трьох зламаних ребер і деяких внутрішніх ушкоджень, вона отримала потрощений хребет. Спина заживала найповільніше, і вона досі носила той корсет… звідси і формальна постава. Але зміни були глибшими за це. Вона здавалася старшою, і певна частка усмішливості пішла з її обличчя. Зараз, коли вона сиділа, читала книжку, Хеллоран побачив там якусь сувору вродливість, якої не було того дня, коли він з нею вперше познайомився близько дев’яти місяців тому. Тоді вона була все ще здебільшого дівчинкою. Тепер вона жінка, особистість, яку було затягнуло на темний бік місяця, але вона звідти повернулась і спромоглася скласти докупи розтрощені шматки. Але ті шматки, думав Хеллоран, ніколи не стануть сплавленими водно, як то було раніше. У цьому світі ніколи.
Вона почула кроки і, закриваючи книжку, підвела очі.
— Діку! Привіт!
Вона почала було підводитися, але гримаса болю перекреслила їй обличчя.
— Нє, не піднімайтесь, — сказав він. — Я не наполягаю на церемонності, коли без фрака й білої краватки.
Вона посміхнулася Хеллорану, а він тим часом піднявся по сходинках і сів на ґанку поряд з нею.
— Як справи?
— Доволі чудово, — зізнався він. — Ввечері покуштуєте креветок по-креольськи. Вам вони сподобаються.
— Вірю.
— Де Денні?
— Прямо он там, — вона показала рукою, і Хеллоран побачив маленьку фігурку хлопчика, який сидів на краєчку причалу. Він був у засуканих до колін джинсах і сорочці в червону смужку. Трохи далі на спокійній воді плавав поплавок. Час від часу Денні прикручував котушку вудки, перевіряв поплавок і гачок під ним, а потім знову закидав їх у воду.
— Він уже засмаг, — сказав Хеллоран.
— Так. Зовсім коричневий, — вона тепло подивилась на нього.
Хеллоран дістав сигарету, розім’яв і підкурив. Дим лінивими шарами спливав у сонячне пообіддя.
— А як з тими сновидіннями, що в нього траплялись?
— Краще, — відповіла Венді. — Тільки раз на цьому тижні. Раніше вони були щоночі, інколи по два й три рази. Вибухи. Живоплоти. А частіше за все… ви знаєте.
— Йо. З ним буде все окей, Венді.
Вона подивилася на нього.
— А чи так? Хотілося б.
Хеллоран кивнув.
— Ви і він, ви повертаєтеся. Іншими, мабуть, але то нормально. Ви не ті, якими були, обоє ви, але це не конче погано.
Якийсь час вони сиділи мовчки. Венді стиха похитувалася назад-вперед у своєму кріслі-гойдалці, Хеллоран курив, поклавши ступні на перила ґанку. Піднявся легкий вітерець, промайнув секретною стежкою крізь сосни, але майже не поворухнув волосся Венді. Вона його коротко обстригла.
— Я вирішила прийняти Елову — містера Шоклі — пропозицію, — промовила вона.
Хеллоран кивнув.
— Звучить так, ніби робота хороша. Щось, у чому може знайтися цікавість для вас. Коли ви починаєте?
— Відразу після Дня праці. Коли ми з Денні звідси поїдемо, то відразу в Меріленд, пошукати помешкання. Мене дійсно переконала брошура Торговельної палати, знаєте. Місто там, схоже, гарне, в якому варто ростити сина. І я радо почну працювати знову, перш ніж ми зариємося надто глибоко в ті гроші, що залишилися зі страховки Джека. Там ще більше сорока тисяч доларів. Достатньо, щоби послати Денні в коледж, і ще потім залишиться йому на початковий період, якщо їх правильно вкласти, звісно.
Хеллоран кивнув.
— Ваша ма?
Вона поглянула на нього і в’яло усміхнулась.
— Гадаю, Меріленд достатньо далеко.
— Ви не забудете про старих друзів, авжеж?
— Денні мені не дозволить. Сходіть туди, побачитеся, він чекав весь день.
— І я так само. — Від підвівся й обсмикнув собі на стегнах білі кухарські штани. — З вами обома все буде гаразд, — повторив він. — Хіба ви цього не відчуваєте?
Венді подивилася вгору на нього, і цього разу її усмішка була теплішою.
— Так, — сказала вона. Взяла його руку і поцілувала. — Інколи мені здається, що відчуваю.
— Креветки по-креольськи, — промовив він, рушаючи з ґанку. — Не забудьте.
— Не забуду.
Він пройшов униз схилом, потім по гравійній стежині, що вела до причалу, а тоді по битим погодою й часом дошках до кінця, де, звісивши ноги в прозору воду, сидів Денні. Далі озеро поширювалося, віддзеркалюючи сосни на своїх берегах. Місцевість навкруги була гірською, але гори старі, заокруглені і пригладжені часом. Саме такими вони Хеллорану й подобалися.
— Багато наловив? — запитав Хеллоран, сідаючи поруч з Денні. Він зняв один черевик, потім другий. І, зітхнувши, дозволив своїм ступням опуститися в прохолодну воду.
