Сяйво - Кінг Стівен (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
— Ні, цього не можна дозволити! — закричав менеджер-доглядач.
Воно поклало руки Джека Торренса на вентиль, байдуже до смаленого запаху, що піднімався від вигораючої плоті, в яку, наче в розкислу колію путівця, вгрузав розпечений до червоного метал.
Вентиль піддався, і з тріумфальним криком воно його відкрутило повністю. З котла, несамовито ревучи, бухнула пара, ніби суголосно зашипіла ціла дюжина драконів. Але перш ніж пара затулила собою стрілку манометра, та відверто почала хилитися назад.
— Я ВИГРАЮ! — скрикнуло воно. Воно застрибало безстидними вихилясами в гарячому висхідному тумані, розмахуючи над головою палаючими руками. — ЩЕ НЕ ЗАПІЗНО! Я ВИГРАЮ! НЕ ЗАПІЗНО! НЕ ЗАПІЗНО! НЕ…
Слова перетворилися на переможний вереск, а вереск той проковтнув колосальний рик — то вибухнув котел «Оверлука».
Хеллоран, промайнувши крізь двостулкові двері, вилетів надвір і потяг обох у руках по траншеї, що вела крізь великий замет на ґанку. Він ясно побачив живоплотових тварин, набагато ясніше, ніж до того, і рівно в ту мить, коли він зрозумів, що його найгірші страхи справдилися і звірі чекають між ґанком і снігоходом, готель вибухнув. Йому здалося, що все трапилося одночасно, хоча пізніше він зрозумів, що таким чином відбуватися просто не могло.
Спершу глухий вибух, звук, що, здавалося, завис на одній всепроникній ноті,
(«ВГАМММММММММ….»)
а вже тоді їм у спини потужно вдарило теплим повітрям, яке немов делікатно підганяло їх. Цим видихом їх, усіх трьох, знесло з ґанку, і зачудована думка
(«отак мабуть мусить почуватися супермен»)
промайнула в голові Хеллорана, коли вони пролетіли в повітрі. Він не втримав їх, і сам врізався в сніг, здійнявши м’яку хвилю. Сніг набився йому під сорочку і в ніс, і Дік, напівусвідомлюючи це, відчував, як приємно зараз його болючій щоці.
Потім він вибрався наверх, на мить зовсім забувши про живоплотових тварин, забувши думати про Венді Торренс і навіть про хлопчика. Він перекотився на спину, щоби бачити, як помирає готель.
***
Вікна «Оверлука» потрощилися. У бальній залі, на камінній полиці, тріснув купол над дзиґарем, і обидві його половинки упали на підлогу. Годинник перестав цокотіти: трибки, коліщатка і балансирне колесо — все в ньому застигло. Почулося шепітне зітхання, і здійнялася величезна хмара пилу. У двісті сімнадцятому номері раптом розпалася на дві половини ванна, випустивши з себе невеличкий потічок зеленавої, злосмердючої води. У Президентському люксі раптом полум’я обхопило шпалери. «Кажанячі крила» в салон-барі «Колорадо» зненацька зіскочили з дверних завіс і впали на долівку обідньої зали. Поза аркою в підвалі великі купи й стоси старих паперів зайнялися вогнем, і той побіг вгору з шипінням паяльної лампи. Киплячий окріп вихлюпувався на полум’я, але не вгамовував його. Папери скручувалися і чорніли, наче підпалене під осиним гніздом осіннє листя. Вибухнула топка, трощачи сволоки під стелею підвалу, скидаючи їх, ламкі, донизу, наче кістки якогось динозавра.
Газовий пальник, що живив топку, тепер нічим не стримуваний, здійнявся ревучою колоною вогню крізь розколоту підлогу вестибюля. Зайнялося килимове покриття сходів, вогонь побіг угору на рівень першого поверху, немов аби повідомити там жахливо цікаві новини. Канонада вибухів роздирала будівлю. Люстра в обідній залі, двохсотфунтова кришталева бомба, вдарилась об підлогу, розлетілась осколками, що на всі боки підсікали столи. П’ять димарів «Оверлука» вивергали полум’я попід розвіяні хмари.
(«Ні, неМусить! неМусить! НЕМУСИТЬ!)
Воно верещало, воно верещало, але тепер уже безголосе, і та вересклива паніка, і погибель, і прокляття були чутні лише йому, воно випаровувалося, втрачаючи думки і волю, павутиння розпадалося, воно шукало і не знаходило, німіючи, розтікаючись, щоби втекти, розтікаючись у порожнечу, в небуття, подрібнюючись.
Вечірка завершилась.
Розділ п’ятдесят сьомий Порятунок
Ревіння потрясало цілком фасад готелю. Скло вистрілювало на сніг, зблискуючи там зазубленими діамантами. Живоплотовий пес, який був підібрався до Денні з його матір’ю, відскочив назад, прищуливши зелені, тіняво-мармурові вуха, підібгавши хвоста між лапи, принижено присідаючи. У голові в себе Хеллоран почув перелякане собаче виття, і з цим звуком змішувався боязкий, розгублений нявкіт великих котів. Він спромігся підвестись на рівні, щоб іти до двох інших, допомогти їм, і в цей момент побачив дещо моторошніше за все решту: живоплотовий кріль, усе ще вкритий снігом, скажено кидався на сітчасту огорожу в дальнім кутку ігрового майданчика, і її сталеві кільця дзеленькали якоюсь кошмарною музикою, немов грала примарна цитра. Навіть звідси Дік чув тріск і хрускіт тісно зрощених галузок і гілочок, що становили тіло кролика і ламалися, неначе кістки.
— Діку! Діку! — закричав Денні. Він намагався підтримувати матір, щоби допомогти їй дійти до снігохода. Одяг, який він приніс для них обох, валявся розкиданий там, де вони були впали і де зараз стояли. Хеллоран тільки зараз усвідомив, що жінка стоїть у піжамному халатику, Денні без куртки, а надворі не більш як десять вище нуля.
(«боже мій вона ж іще й боса»)
Він побрів назад через сніг, дорогою підбираючи її пальто й чобітки, куртку Денні, розпаровані рукавиці. А потім побіг назад до них, провалюючись раз у раз по стегна у сніг, змушений пробивати собі дорогу.
Венді була жахливо бліда, збоку на шиї в неї була кров, кров, що тепер замерзала.
— Я не можу, — бурмотіла вона. Не більше, як напівпритомна. — Ні, я… не можу. Вибачте.
Денні благально подивився на Хеллорана.
— Усе буде окей, — сказав Хеллоран і знову підхопив її. — Ходімо.
Вони втрьох вирушили туди, де був круто розвернувся й різко став снігохід. Хеллоран посадив жінку на пасажирське сидіння й одяг на неї пальто. Він підняв її ступні — вони були дуже холодними, але поки що не промерзли — і почав їх швидко розтирати курткою Денні, і тільки потім взув у чобітки. Лице Венді було білим, як алебастр, очі наполовину прикриті повіками і затуманені, але вона почала тремтіти. Хеллоран подумав, що це гарний знак.
Позаду них готель струсонула серія з трьох вибухів. Жовтогарячі спалахи освітили сніг.
Денні приклався губами до Хеллоранового вуха і щось прокричав.
— Що?
— Я кажу, нам оте потрібне?
Хлопчик показував на червону каністру, що косо стирчала в снігу.
— Гадаю, що так.
Дік підібрав каністру і струснув. У ній ще був бензин, хоча він не міг визначити скільки. Він прив’язав каністру ззаду до снігохода, кілька разів розпочинаючи цю роботу знову, перш ніж виконав її як слід, бо пальці в нього заніміли. Оце він лише зрозумів, що загубив рукавиці Говарда Коттрелла.
(«ось лишень виберуся звідси моя сестра сплете тобі дюжину пар, Гові»)
— Залізай! — крикнув Хеллоран хлопчику.
Денні відсахнувся.
— Ми замерзнемо!
— Треба об’їхати кругом до реманентного складу! Там є всяке… ковдри… щось таке. Сідай позаду матері!
Денні забрався, і Хеллоран вивернув голову, щоби прокричати в обличчя Венді:
— Міссус Торренс! Тримайтесь за мене! Ви зрозуміли? Тримайтеся!
Вона обхопила його руками і притулилася щокою до його спини. Хеллоран завів снігохід і делікатно подав газ, щоби зрушити з місця без ривка. Ця жінка ледве трималася за нього, а якщо вона посунеться назад, та сама завалиться і своєю вагою скине хлопчика.
Вони почали рух. Дік зробив снігоходом коло, а далі вони попрямували в західний бік, паралельно готелю. Хеллоран додав обертів, щоби дугою об’їхати готель ззаду до реманентного складу.
На недовгу мить вони ясно побачили фойє «Оверлука». Газове полум’я, що здіймалося вгору крізь розтрощену підлогу, було як велетенська свічка на іменинному торті, сліпучо жовте в серцевині, навкруг якої мерехтіли по краях блакитні язички. У ту мить здалося, ніби це полум’я лише освітлює, не руйнує. Вони побачили реєстраційну стійку з її срібним дзвоником, зображення придатних у цьому готелі кредитних карток, старомодний, прикрашений гербами, касовий апарат, маленькі декоративні килимки, крісла з високими спинками, набиті кінським волосом пуфики. Денні побачив той маленький диван біля каміна, на якому сиділи три черниці, коли він з мамою і татом приїхав у цей готель — у день його закриття. Але справжнє його закриття було зараз.
