Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Гудкайнд Террі (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Для мани все це здавалося трохи дивним, але, може, це всього лише хитрість, виверт, щоб привернути його увагу?
Сестра Верна знову покликала його:
— Іди ж! Іди! Не примушуй мене вдаватися до крайніх заходів! Тобі не можна зупинятися! — Вона повільно рухалася вперед, озираючись при кожному кроці.
— Прохід звужується. Поспішаймо, поки пастка не закрилися!
Річард ще раз оглянувся. Темрява вже майже повністю приховала Рейчел і Чейза.
Річарду здавалося, що вони йдуть кудись, з кожною секундою все більше і більше віддаляючись від нього. Річард поспішив нагнати свою супутницю.
Дивна мана. Чому вона привиділася йому? Все виглядало зовсім як в житті, і друзі були так близько — простягни руку і доторкнешся. А може, невідома чаклунська сила намагалася спокусити його, змусивши піти за тими, кому він вірив, як самому собі? Річард знову побачив Чейза, що в розпачі волає до нього.
Зусиллям волі він примусив себе заспокоїтися. Звичайно, мана має бути правдоподібною. Дуже ймовірною. Інакше хто ж в неї повірить? Не будь вона такою схожою на реальність, вона нікого не змогла б обдурити…
Річард зупинився: прямо перед ним стояв Джек і мирно щипав траву. Траву, якої не було на випаленій сонцем рівнині. Неподалік паслися Бонні і Джеральдіна. Річард ласкаво поплескав коня по крупу і вже зібрався було кликнути Бонні і Джеральдін, як раптом помітив, що поводи Джека валяються на землі. Річард похолов.
Сестра Верна зникла.
Блискавка з оглушливим гуркотом прорізала все небо і встромилася в землю прямо біля ніг Річарда. Жар обпалив його, волосся стало дибки. Перед очима танцювали біло-блакитні язики полум'я. Відскочивши вбік, він почав кликати сестру Верну.
Безуспішно. І тоді Річард повільно пішов вперед, ведучи на поводі коней. Він озирався при кожному кроці, а вогненні стріли немов переслідували його, б'ючи в землю там, де він стояв мить тому.
Раптово з'явилися вогненні кулі. Вони зі свистом пролітали мимо Річарда, і їх було так багато, що, здавалося, горить саме повітря. Вогонь ревів, наступаючи суцільною стіною. Річард кинувся бігти. Збожеволівши від жаху, він метався з боку в бік, прикривши голову рукою, наче це могло його врятувати. Гуркіт наростав. Всюди, як живий, клубочився, міняючи обриси, чорний пил. Річард біг, не розбираючи дороги, мріючи лише про одне: врятуватися від блакитних блискавок і жовтого полум'я.
Несподівано прямо перед ним з темряви виникла гладка біла мармурова стіна. Важко дихаючи, Річард зупинився і глянув наверх, але так і не зміг розгледіти кінця стіни, прихованої чорними хмарами. Чергова блискавка вдарила так близько, що він знову кинувся бігти, потягнувши за собою коней. В середині стіни він зауважив арочний отвір. Звернувши за кут, він виявив ще одну таку ж арку Річард рахував на бігу. Кожна з п'яти сторін невідомої споруди була близько тридцяти кроків у довжину. І в кожній посередині були однакові арки, кроків шести в ширину. В одній з таких арок Річард зупинився перевести дух.
Блискавка вдарила зовсім близько. Ще одна — ще ближче. Річард закрив обличчя руками. Йому більше нікуди було тікати. Він відпустив коней і, вступивши під арку, виявився всередині, в посипаному білим піском дворі.
Тиша оглушила його. Річард сів на землю і опустив голову на руки. Тут було порожньо і нічого не росло, але освіжаюче-прохолодне повітря було напоєне запашними ароматами трав.
Крізь арочні прорізи він бачив бурю, що лютувала зовні. Блискавки виблискували одна за одною, але грім майже не долинав сюди. Коні, не віддаляючись від арки, все так же мирно щипали траву, якої не було.
Мабуть, подумав Річард, це одна з тих Веж погибелі, про які говорила сестра Верна. Стіни з внутрішньої сторони почорніли від Вогню Життя чарівників. Річард провів пальцем по чорній стіні і лизнув сажу. Гірка.
Значить, чарівник, який тут загинув, вдихнув життя в чарівний вогонь не по своїй волі. Мабуть, він бажав уникнути мук. А можливо, його вбили.
Земля була покрита іскристим білим піском, схожим на сніг. Річард згадав, що вже бачив такий пісок. У Народному Палаці, в Саду Життя. Даркен Рал креслив на білому піску магічні фігури, коли хотів відкрити скриньку Одена.
Річард міряв кроками двір, намагаючись збагнути, що робити далі. Це місце здавалося безпечним, але чи надовго? А що, якщо Башта Згуби — теж пастка?
Адже, рятуючись від бурі, він може залишитися тут назавжди. А йому не можна залишатися! Необхідно знайти сестру Верну. Вона так налякана, вона потребує допомоги. Адже він, Річард, обіцяв, що вона вийде з долини.
Але чому він вирішив, що повинен допомогти їй? Хіба він — не її бранець?
Кинути сестру блукати тут для Річарда значить здобути свободу. Хоча навіщо вона йому, ця свобода? Якщо сестра не навчить його управляти своїм даром, він помре. Вона ж сама так казала, а вона завжди говорить правду.
Річард обернувся на звук кроків. З арки позаду нього вийшла Келен. Волосся її, зазвичай розпущене, були заплетені в косу, а замість білої сукні сповідники на ній був червоний шкіряний костюм Морд-Сіт.
У Річарда перехопило подих. — Келен, я відмовляюся бачити тебе такою, навіть якщо ти — лише видіння, породжене моїм розумом.
Вона вигнула брову.
— Але хіба не цього ти боїшся найбільше?
— Змінись або зникни!
Червоний шкіряний наряд замерехтів і перетворився в таке знайоме біле плаття сповідники. Каштанове волосся розсипалися по плечах.
— Так краще, коханий? — Запитала Келен. — Боюся, це все одно тебе не врятує. Я ж прийшла вбити тебе. Помри з честю. Захищайся!
Річард оголив Меч Істини. Лють клинка влилася в жили Шукача. Магія меча звільнилася неохоче. Стримуючи шалене бажання вбивати, він подивився в очі тієї єдиної, що наповнювала його життя змістом.
Зціпивши зуби, Річард стиснув руків'я, і слово «Істина» вкарбувалася в його долоню. — Так, тепер він розумів чарівників, які перетворювали свою життєву силу в вогонь, щоб уникнути мук. Є речі, які гірше за смерть.
Він кинув меч до ніг Келен.
— Якщо ти не мана, Келен, краще мені померти. В її бездонних зелених очах світилися печаль і розуміння.
— Краще тобі померти, коханий, і не бачити того, що я прийшла показати тобі. Це для тебе страшніше смерті.
Вона опустилася на коліна, заплющила очі і схилила голову. Коли лоб її торкнувся блискучого білого піску, її волосся стало зовсім короткими, немов його обрізали. Руки були пов'язані.
— Ось що повинно статися, — тихо сказала Келен, — інакше Володар вирветься на свободу. Якщо ти спробуєш цьому перешкодити, ти зіграєш на руку Володареві, і всі ми опинимося в його владі. Якщо знадобиться, ти можеш повторити ось ці мої слова, але нікому не розповідай, що ти бачив.
Не піднімаючи голови, вона монотонно продекламувала:
— «Не допоможе ніхто, крім єдиного, народженого з даром нести Істину, того, хто залишиться в живих, коли нависне загроза тіней. А потім прийде темрява велика, тьма смерті. І заради надії врятувати Життя, та, що в білому, повинна бути віддана своєму народові, щоб звеселився і зрадів народ».
На шиї у Келен проступила червона смуга. У Річарда зупинилося дихання. Він з жахом дивився, як голова сповідниці падає, немов відрубана, на залитий кров'ю пісок, як, обм'якнувши, опускається на землю обезголовлене тіло.
— Ні-і-і! — Річард стиснув кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні.
«Це мана, — в розпачі повторював він собі. — Це мана. Не можна вірити мані, мене просто хочуть залякати!»
Келен дивилася на нього порожніми мертвими очима. І хоча Річард знав, що все це обман, він нічого не міг з собою вдіяти. Жах паралізував його розум.
Образ Келен померк і розсіявся, а в ворота увірвалася розгнівана сестра Верна.
— Річард! — Закричала вона. — Ти що тут робиш?! Я ж веліла тобі слідувати за мною! Ти що, простих речей не розумієш? Чому ти весь час ведеш себе, як дитя? — Обличчя її почервоніло.
Насилу приходячи до тями від пережитого кошмару, Річард здивовано дивився на сестру. Йому зараз було не до неї.
