Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
В міру того, як Роумен забивав свої фрази, обличчя Гаузнера дедалі ставало все блідиішим; загострився ніс; якось зсередини, зовсім несподівано, залягли чорні тіні під очима, набрякли вуха — такі бувають у ракових хворих в останні тижні перед смертю…
— Ви не зробите цього, — насилу розтуливши посинілі губи, прошепотів Гаузнер. — Це… це… неможливо, містере Спарк…
— Чому?
— Тому що… це злоч…
— Що, що?! Закінчуйте слова, Гаузнер, коли почали! Злочин? Ви це слово хотіли сказати? А чому? Це не злочин. Адже ви не вважали себе злочинцем, коли працювали з Ернансен? Ви чесно виконували свій обов'язок перед рейхом, ви інакше не могли, ви були змушені зробити те, що вам доручали, я цілком розумію ваше становище…
— Ні, не розу… не розумієте… Невиконання наказу загро… загрожувало мені смертю… А вам це ні… нічим не загрожує…
— Тобто як це «нічим»? Виженуть з роботи! І правильно зроблять, коли виженуть! А що мені тоді робити? Я ж навіть не професор норвезької філології. Просто полковник і нічого не вмію, крім одного — працювати в розвідці… І ви знаєте, що в нашій з вами професії означає фактор часу… А я його втрачаю з вами, Гаузнер. Отже, відповідайте на всі мої запитання і повертайтеся до своєї милої дочки.
У двері зазирнув Сиайдерс, суворо подивився на Гаузнера і запитав:
— Я поки що не потрібен, полковнику?
— Ні, ні, спасибі, — відповів Роумен. — Я викличу вас, коли виникне така потреба.
Двох фраз було досить для Гаузнера, щоб швидко вичислити ситуацію; він же американець, отямся, сказав він собі; він ніколи не зробить того, що на його місці зробила б людина гестапо (він навіть не встиг заспокійливо подумати, що він же не був людиною гестапо), він бере тебе ца пушку, це марна погроза, та й тільки…
— Я жду, — сказав Роумен, почекавши, коли Сиайдерс зачинить двері. — Я хочу звільнити вас, Гаузнер.
— Ні, містере Спарк. Пробачте. Можете робити все, що завгодно з моєю дочкою, якщо ви наважитеся на такий злочин, але я вам відповім тільки в присутності генерала.
Він щось придумав, збагнув Роумен. Я дав йому час, поки відповідав Снайдерсу. Він був готовий усе відкрити, але передумав за ті секунди, поки мене питав Ед. Що ж ти придумав, собако, міркував Роумен. Чому ти так змінився за ці секунди?!
— Добре, — сказав Роумен і важко підвівся з крісла. — Зараз ми поїдемо з вами до Верена. Віддайте ваші документи, будь ласка. Я вас затримую.
— Будь ласка, — відповів Гаузнер і ще дужче зблід. Він простяг паспорт і продуктову картку. — Більше в мене нічого немає.
— Цього досить, — відповів Роумен. — Їдьмо.
У коридор він вийшов перший, покликав Снайдерса, той визирнув із сусідньої кімнати; Роумен сказав, що він їде з Гаузнером до Верена, спитав, чи є в машині карта Мюнхена, спустився в двір, сів за кермо, розклав план міста, чіпко схопив очима дорогу, що вела до Швейцарії, попросив Гаузнера витягти руки і зчепив їх тонкими сталевими наручниками.
Через кілька хвилин — вони їхали мовчки — Гаузнер зауважив:
— Ви їдете не тією дорогою, містере Спарк.
— Я їду тією дорогою, яка мені потрібна.
— Ви хочете кудись заїхати?
— Так.
— Я можу допомогти вам знайти правильну дорогу. Ви заблудитесь. Тут є хороша дорога, зовсім пряма… Куди ви маєте заїхати?
— Я знаю, куди мені треба потрапити, Гаузнер, я знаю. Погано, подумав він, якщо мене зупинять наші патрулі й почнуть питати, чому я везу людину в наручниках; вони зажадають дозволу на арешт. А Сиайдерс мені не потрібен. Зараз мені вже ніхто не потрібен. Будь-який американець мені зараз може тільки завадити; я і він, її керівник, і нікого більше.
Роумен проскочив патруль; хлопці помахали йому руками, він весело посміхнувся й натис на акселератор ще дужче.
— Куди ми їдемо? — спитав Гаузнер, коли вони звернули на путівець. — Ви не переплутали дороги?
Роумен не відповів; він благав бога, щоб машина не вперлася в'паркан якогось котеджу; в них такі акуратні парканчики, просто диво, а не порядок, а мені треба хоч трошечки безладу, мені треба ще метрів сімсот, усього сімсот, щоб довкола не було будинків, і щоб мою машину ніхто не бачив з дороги, і щоб його крику, коли він кричатиме, ніхто не почув, більше мені нічого не треба, бо єдине, що він міг подумати, поки Сиайдерс відчиняв двері, то це, те, що я не зроблю, як він, як робили всі вони, чорні, зелені й цивільні, словом, він правильно подумав, тільки він не знає, як мене катували у них струмом, як мене зрадила Лайза, як я став інвалідом, поки не зустрів Крісти й не повірив у те, що вона послана мені богом, за всі мої гріхи послана, за моє добро і зло, за те, що я такий, який є, і ні за що інше…
Доріжка, посипана гравієм, кінчилася біля каналу; раніше тут ловили рибу, зрозумів Роумен, а в тому згорілому будиночку пили пиво або ховалися від дощу; слава богу, я попав у те місце, яке мені й потрібно…
— Ну, от і приїхали, — сказав Роумен, судорожно вдихнувши повітря. — Ви бліднієте, коли хвилюєтесь? А мені стає нічим дихати… Зараз я вам скажу щось, Гаузнер… Після цього ви зрозумієте, що я зроблю з вашою дочкою саме так, як ви зробили з Крістіною…. Я був у вас у полоні… Розумієте? І мене брали на тортури струмом… Щоб зробити імпотентом… Я не розповідатиму подробиць, як це робили, ви їх знаєте…
— Я їх не знаю… Я працював у абвері, ми не катували людей, містере Спарк…
— Моє прізвище Роумен. Пол Роумен, ось у чому вся справа…
Він не зводив очей з Гаузнера і правильно робив, бо помітив, як у очах німця заворушився жах, і зрозумів усе, що йому треба було зрозуміти.
— Крістіна дуже добре зробила свою роботу, Гаузнер… Так добре, що я прилетів до вас, щоб узнати правду. Всю правду: з іменами, телефонами, паролями, розумієте? Якщо ви мені не дасте відповіді на ті запитання, які я поставив у казармі, нарікайте на себе: я зроблю з вашою дівчинкою так, як ви зробили з Крістіною…
— Але я… але я не ро… не робив з нею так…
— Усе, Гаузнер. Я повинен встигнути на літак. Виходьте з машини. Час кінчився. В тому, що сталося, винні ви. Виходьте, я пристрелю вас. Мене судитимуть, чорт з ним, нехай. Якщо я не узнаю всієї правди, мене це не дуже й бентежить… Але після того, як я вас пристрелю, я приїду до вашої дочки і зроблю те, що обіцяв. Клянуся, я зроблю саме так.
Роумен виліз з машини, витяг із задньої кишені штанів «вальтер», розчахнув дверцята й опинився з Гаузнером віч-на-віч. Чорні тіні під очима, що були зникли, знову стали наче намальовані, і губи танцювали й були сухі, як у алкоголіка…
… Через дві години Роумен вилетів у Мадрід, дізнавшись про все, що хотів, а головне, зрозумів, чому Кріста працювала на них; бідна дівчинка, вона вірила, що, виконавши останнє завдання, їй назвуть ім'я вбивці її батька.
… Через три години Мерк подзвонив Гаузнеру й попросив його заїхати «на чашку чаю». «В мене гість із Стокгольма, мріє з вами зустрітися й згадати колишнє».
Але ніякого гостя в нього не було, Мерк сидів у своєму кабінеті сам-один; сказав, що «в казармах у Гелена є свої люди; про те, що сталося, все відомо; врятувати може лише повне зізнання»; вислухавши колегу, спитав:
— Ви розумієте, що сталося?
— Так.
— Ну, й що ви маєте намір робити?
— Я готовий виконати те, що ви мені доручите, Мерк.
— «Пане Мерк»! Це сьогодні вранці я був «колегою»! А зараз я став «паном»! І залишуся ним для вас назавжди!
— Говоріть тихше, — попросив Гаузнер. — У мене можуть розірватися судини, і тоді я не зроблю того, що мені треба буде зробити.
— А що вам треба буде зробити?!
— Не знаю. Але я не вважаю становище безвихідним…
— Ви віддали йому справжнє ім'я генерала?
— Ні.
— А іспанські зв'язки?
— Так. Коли б він зрозумів, що я йому брешу, він напевне виконав би свою зловісну обіцянку…
— Та плювати…
— Пане Мерк, — перебив його Гаузнер, — будь ласка, добирайте вирази… Йшлося про долю дитини…
