Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
— Не може бути!
— Твоїми губами віскі пити б…
— Тоді чому ми підтримуємо з ним нормальні стосунки? Роумен обернувся до Снайдерса й повторив:
— А чому ж ми підтримуємо з фашистом Франко дипломатичні стосунки, Ед?
— Мабуть, плацдарм, — відповів Спайдерс після недовгого роздуму. — Важливий стратегічний плацдарм… Гібралтар і Кадіс змикають Середземне море. Ця свиня Франко потрібний нам, щоб не пустити росіян в Атлантику.
— Мабуть, — погодився Роумен, але подумав: «А навіщо ж ми тоді воювали проти Гітлера? Він надійніше закрив би росіян. Чого ж ти не договорюєш, Ед? Чому не скажеш — і це було б цілком логічно, — що не треба нам громити Гітлера, а домовитися з нацистами й спільно загнати росіян в їхній барліг. Боже мій, чому ми всі мастаки виправдовувати підлість?! Невже в пас така сильна інерція байдужості, «хай все йде, як іде, аби тільки мене не торкалось?!»
— От бачиш, — вже спокійніше сказав Снайдерс. — Життя — складна штука. Нагорі знають, що роблять, їм видніше… Огляд — велика штука, Пол. Те, що бачить орел, на п'ять порядків більше, ніж дано пересмішнику.
— Послухай, пересмішнику, — всміхнувся Пол, відганяючи від себе обличчя Крісті, що постійно стояло в очах, — ти перебив мене… Той біс дуже чіпкий, розумієш? Ти говорив, вони всі розвалюються, коли їх б'єш у лоб запитанням про нацизм… Боюсь, що цей не потече…
— Ще й як потече! Повір мені, я тут з ними вожуся з ранку до ночі — поки переконаєшся в тому, що він працюватиме на нас, поки перевіриш його в ділі…
— Добре. Спробуємо зробити так, як ти кажеш… Ти зможеш, коли ми заберемо цього самого Морсена — Гаузнера, роздобути на нього інформацію, поки я розмовлятиму з ним?
— Спробуємо. Я запитаю Верена. Він їх знає всіх як облуплених…
— Ти віриш Верену?
Снайдерс посміхнувся:
— Знову обізвеш расистом, коли я відповім, що не вірю жодному німцеві?
— Коли скажеш, що не віриш жодному нацистові, я тебе тільки похвалю за твердість позиції і вірність нашим з тобою ідеалам…
— Звичайно, не вірю, Пол. Як я можу вірити їхньому генералу? Але кажуть, що сам Даллес вивозив його у Вашингтон…
— Коли він вивозив його у Вашінгтон? Мабуть, це було пов'язано з роботою трибуналу в Нюрнберзі?
— Тоді ще трибуналом і не пахло… Це було в травні чи в червні…
— Цього року?
— Минулого.
Господи, подумав Роумен, невже вони вже тоді почали підбирати досьє проти Ейслера і Брехта?! Ми ж тоді браталися з росіянами на Одері! І ми знали, що всі ці росіяни — комуністи. А ті, хто не був комуністом, носили німецьку форму в дивізіях Власова, — ще більші гітлерівці, ніж сам Гітлер, що може бути страшніше від зрадника-наймита, який служить тому, хто вбиває твій же народ?!
Снайдерс загальмував біля потрібного їм будинку на Те-резієнштрасе, викинув недокурок і спитав:
— Ти почекаєш? Чи підемо по нього разом?
— Ходімо разом.
— Добре. Я перед тобою цокатиму закаблуками, на них дуже впливає, коли приходить великий начальник.
— Валяй, — погодився Роумен. — Скажи йому, що я племінник Айка. Чи дядько державного секретаря.
— Про Бірнса він зрозуміє, а з Айком важче, вони ж акуратисти, всі буквочки вимовляють, — «Ейзенхоувар», по-нашому не зразу зрозуміють… Ходімо, племіннику…
По дерев'яних сходах вони зійшли на третій поверх, подзвонили у важкі двері; найдужче Роумен боявся, що гада не буде на місці, а він мусить сьогодні ж повернутися до Мадріда, він не має права не повернутися туди, бо тоді провалиться діло, яке він задумав; я розшукаю цього мерзотника, сказав він собі, нікуди він не втече, тільки не можна панікувати, і тоді все буде так, як повинно бути.
— Хто там? — почув він веселий дівочий голос.
— З американського представництва, — сказав Снайдерс.
Брязнув ланцюжок, двері відчинились. Роумен побачив молоденьку дівчину і навіть примружився від того, що обличчя її було таким же веснянкуватим, як у Крісти.
— Де містер Морсен? — спитав Снайдерс.
— Тату! — крикнула дівчина. — До тебе! Проходьте, будь ласка.
Снайдерс запитливо подивився на Роумена — чи варто проходити? Може, одразу саджати в джип і везти в казарму; але Пол пішов коридором до вітальні, чіпко оглядаючи стіни, завішані маленькими мініатюрками — види Скандінавії, Португалії та півдня Франції; Марсель і Ліон впізнав зразу, часто бував ще до війни, коли вчив там французьку, — на літніх канікулах.
У великій, вагомо обставленій кімнаті насамперед впадав у очі величезний «Бехштейн»; видно було, що це не деталь гарнітура, а той предмет, який тут конче потрібний: він був завалений нотами, кришка відчинена, на підставці стояла велика папка, мабуть, розбирали партитуру концерту.
Морсен легко підвівся назустріч Роумену, стримано вклонився й спитав чистою англійською мовою:
— Чим можу служити?
— Це ми вирішимо пізніше — чи взагалі ви можете служити, — сухо відповів Снайдерс, — а поки що збирайтеся.
— Збиратися? — трохи здивовано перепитав Морсен. — Я розумію вас так, що треба взяти з собою якісь речі?
Дівчина підійшла до нього, пополотніла; вона напівобняла його, припала до батька, і Роумен помітив, як у неї затремтіли губи.
Років сімнадцять, подумав він, зовсім ще маленька, а ян одразу все відчула; зло породжує зло, світ жахливий, боже праведний…
— Це залежить від вас, — мовив Роумен. — Про всяк випадок візьміть зубну щітку, мило й джемпер.
— Я буду готовий за хвилину, — сказав Морсен і пішов до свого кабінету.
Донька й Роумен пішли слідом за ним.
— Ви можете сидіти, полковнику, — сказав Снайдерс, звертаючись до Роумена. — Я подивлюся за ним. А ви поки що відпочивайте…
Це він почав свою гру, збагнув Роумен. Він робить з мене великого начальника; нехай, йому видніше; зрештою, він тут працює, йому краще знати, як поводитись.
— Я можу подзвонити? — спитав Морсен, повернувшись з кабінету з джемпером в руках. — Мені треба попередити, що я… Що я…
— Ні, дзвонити нікуди не треба, — відрубав Роумен. — І вам, — він подивився на дівчину, — не треба нікому дзвонити. Якщо розмова піде так, як я хочу, тато повернеться додо-му через кілька годин. Не у ваших інтересах, щоб хтось ще дізнався про наш візит.
— Я повернуся, донечко, — сказав Морсен і легким ніжним порухом руки погладив дівчину по щоці. — Будь ласка, не хвилюйся.
— Таточку, — сказала дівчина, і голос її затремтів, — будь ласка, таточку, зроби так, щоб ти швидше повернувся… Мені так страшно самій…
— Так, донечко, я зроблю все, що в моїх силах…
Коли спускалися по сходах, Роумеп спитав:
— Де ваша дружина?
— Вона загинула під час бомбардування, — відповів Морсен. — Майже перед кінцем усього цього жаху.
— Ви живете вдвох з дочкою?
— Так. Мій син також загинув, — відповів той. — На східному фронті.
У джипі Роумен сів біля Морсена, запропонував йому сигарету, вислухав, як той люб'язно відмовив (обличчя німця було зовсім нерухомим, наче театральна маска), і спитав:
— Ваше справжнє прізвище…
— Якщо ви з американських служб, воно має бути відоме…
— Воно мені відоме, Густаве, — відповів Роумен. — Але є велика різниця між тим, що я читаю в документах — і наших, і Верена — і тим, що я чую з уст, так би мовити, першоджерела… Отже, ваше ім'я?
— Густав Гаузнер.
Роумен витяг з кишені блокнотик — точна копія того, що був у Бласа (подарував йому під час останньої зустрічі в Мадріді; Бласа врятувало те, що мати була американка, жила в Майамі, підтримувала сина фінансово), і глянув у свої записи, що стосувалися зовсім іншої справи, але зробив це так, що Гаузнер не міг бачити того, що в нього записано, а Снайдерс повинен був побачити цю записну книжечку і відповідно зробити висновок, що в Пола розроблено план, інакше навіщо ж туди заглядати?
— Ваше звапня? — спитав Роумен.
— Майор.
— В якому році вступили в абвер?
— В абвер не вступали, це не партія, — сухо відповів Гаузнер. — Мене запросив туди адмірал Канаріс у тридцять п'ятому.
