Під куполом - Кінг Стівен (книги онлайн полные версии бесплатно .txt) 📗

Великий Джим зайшов у дім і дістав з шафи в передпокої картуза з тих, що дарував відвідувачам салону «Уживані автомобілі Джима Ренні». А також пару рукавиць. І гарбуза взяв з комори. Бренда так і сиділа в зручному кріслі Адірондак, упершись собі підборіддям в груди. Він роззирнувся навколо. Нікого. Світ належав йому. Він надів їй на голову картуз (низько натягнувши козирок), на руки рукавички, а на коліна поклав гарбуз. Наразі цього цілком вистачить, подумав він, поки додому не повернеться Джуніор і забере її туди, де вона може доповнити душогубний рахунок Дейла Барбари. А до того побуде звичайним напханим ганчір'ям гелловінським опудалом.

Він перевірив її торбу. Там лежав гаманець, гребінець і якийсь роман у паперовій обкладинці. Отже, з цим усе гаразд. Спочиватиме поки в підвалі, за недіючою піччю.

Він покинув Бренду в насунутому на лоба картузі і з гарбузом на колінах, а сам зайшов у дім, щоб заховати її торбу й чекати на свого сина.

У ЛЬОХУ

Припущення виборного Ренні, що ніхто не бачив, як Бренда того ранку підходила до його дому, було правильним. Проте її вранішні пересування не залишилися непоміченими і бачив її не хтось один, а цілих три людини, включно з тією, котра також жила на Мілл-стрит. Якби про це знав Великий Джим, чи могло б це знання його стримати? Навряд: на той час він уже цілком визначив собі курс і пізно було повертати назад. Проте воно могло б спонукати його до роздумів (бо він був думаючою людиною, свого роду, звісно) про схожість між убивством і картопляними чипсами «Лейс» [281]: після першого вже важко зупинитися.

Сам Великий Джим не бачив ніяких споглядальників, коли спускався постояти на розі Мілл-стрит та Мейн. І Бренда нікого не бачила, піднімаючись до міського майдану. І це тому, що ті не бажали бути побаченими. Вони ховалися всередині мосту Миру, споруді, визнаній небезпечною. Але це не найгірше. Якби Клер Макклечі побачила сигарети, вона б достоту отетеріла. Фактично, вона могла б розкудактатись, як цілих дві тетері. І, звісно ж, ніколи більше не дозволила б своєму Джо водитися з Норрі Келверт, навіть якби від їхньої дружби залежала доля всього міста, бо саме Норрі принесла курево — зіжмакану, дико пом'яту пачку «Вінстона», котру знайшла на полиці в гаражі. Її батько покинув палити ще рік тому, і пачка встигла вкритися тонким серпанком пилу, але сигарети всередині неї, на думку Норрі, виглядали цілком прийнятними. Їх там лежало тільки три штуки, але три — це якраз стільки, скільки їм потрібно: кожному по одній. Сприймайте це як ритуал принаджування удачі, проінструктувала вона.

— Ми будемо курити, як індіанці, котрі моляться своїм богам про вдале полювання. Тоді це мусить подіяти.

— Звучить гарно, — сказав Джо. Його завжди інтригувало паління. Він не міг зрозуміти, в чому його привабливість, але ж мусить в ньому щось бути, якщо стільки людей цим усе ще займаються.

— Яких богів? — спитав Бенні Дрейк.

— Яких тобі заманеться богів, — відповіла Норрі, поглянувши на нього так, ніби він був найтупішою істотою у всьому всесвіті. — Господа Бога, якщо тобі подобається саме Він. — Одягнена у вицвілі джинсові шорти і рожевий топ без рукавів, з розпущеним волоссям, яке, замість того щоб бути туго, до скрипу, стягнутим на потилиці в повсякденно-похідний хвостик, зараз обрамляло її лукаве личко, вона подобалась обом хлопцям. Вони були від неї в захваті, якщо по правді. — Я молитимуся Чудо-Жінці [282].

— Чудо-Жінка не богиня, — заперечив Джо, акуратно розправляючи вибрану ним сигарету. — Чудо-Жінка просто супергероїня. — А подумавши, додав: — Можливо, найсуперовіша.

— Для мене вона богиня, — відповіла Норрі, спалахнувши очима з похмурою щирістю, якій неможливо було суперечити, тим паче її висміювати. Вона теж акуратно розправляла свою сигарету. Бенні свою залишив у тому вигляді, як та йому дісталася; Бенні вважав, що погнута сигарета додає його образу кульності.

— Я носила браслети сили Чудо-Жінки до дев'яти років, а потім я їх загубила; гадаю, в мене їх украла та сучка Івонна Недо.

Вона запалила сірник і спершу торкнулася ним сигарети Джо, а потім Бенні. Та коли хотіла сама підкурити, Бенні його задув.

— Навіщо ти це зробив? — запитала вона.

— Троє від одного сірника не підкурюють. Погана прикмета.

— Ти віриш у таке?

— Не дуже, — відповів Бенні. — Але сьогодні нам знадобиться вся удача, яку ми тільки зможемо принадити. — Він кинув погляд на свій велосипед, де в дротяному багажнику лежав пакет, а потім затягнувся сигаретою. Вдихнув лише трішечки і зразу ж почав кашляти димом, очі йому засльозилися. — На смак, як котяче лайно!

— Багато курив різного, еге ж? — спитав Джо. І сам затягнувся. Не хотілося виглядати слабодухом, але й закашлятись, а то й зблювати, йому хотілося ще менше. Дим був пекучим, але якимсь ніби приємним. Може, в палінні щось таке дійсно є, врешті-решт. От тільки в голові трохи паморочиться.

«Не треба так глибоко вдихати, — подумав він. — Знепритомніти буде зовсім не кульно, майже як виригати». Хіба що він знепритомніє в обіймах Норрі. Оце було б дійсно класно.

Норрі полізла рукою собі до кишені шортів і видобула звідти кришечку від пляшки з-під соку «Веріфайн» [283].

— Це в нас буде попільничка. Я хочу зробити індіанський ритуал куріння постійним, але зовсім не хочу, щоб ми підпалили міст Миру.

Вона заплющила очі. Ворушилися в неї тільки губи. На її затиснутій між пальцями сигареті зростав стовпчик попелу.

Бенні подивився на Джо, знизав плечима, а тоді й собі заплющився.

— Всемогутній Солдат Джо [284], прошу, почуй молитву скромного рядового першого класу Дрейка…

Норрі, не відкриваючи очей, стуснула його ногою.

Джо підхопився (трохи очманілий, але не так щоб дуже; вдруге він затягнувся вже на рівних ногах) і пішов повз їхні стоячі велосипеди на той кінець критого мосту, що виходив у бік міського майдану.

— Ти куди? — спитала Норрі, не розплющуючи очей.

— Мені легше молитися, коли я дивлюся на природу, — сказав Джо, хоча насправді йому просто схотілося ковтнути свіжого повітря. Ні, не через печію від тютюну, йому навіть сподобався смак диму. Через інші запахи всередині мосту — трухлявої деревини, застарілого алкоголю і кислого хімічного смороду, який, схоже, здіймався від річки, що дзюрчала під ними (це був той запах, про який Майстер, напевне, йому сказав би: «Згодом він почне тобі подобатися»).

Повітря навіть поза мостом не було аж таким чудесним, воно відгонило якоюсь вживаністю і нагадало Джо його поїздку з батьками до Нью-Йорка минулого року. Трохи схоже пахло в метро, особливо в кінці дня, коли там повно людей, котрі спішать дістатися додому.

Він струсив попіл собі в долоню. А розвіюючи його, помітив Бренду Перкінс, вона йшла вгору пагорбом.

У ту ж мить його плеча торкнулася чиясь рука. Надто легка і делікатна, щоб належати Бенні.

— Хто це? — спитала Норрі.

— Обличчя знайоме, але імені не пам'ятаю, — відповів він.

До них приєднався Бенні.

— Це місіс Перкінс. Шерифова вдова.

Норрі хвицнула його ліктем.

— Шефа поліції, бовдуре.

Бенні знизав плечами.

— Яка різниця.

Вони спостерігали за нею просто тому, що там більше не було на що дивитися. Решта міщан перебували в супермаркеті, напевне, беручи участь у найбільшій у світі бійці за харчі. Троє дітей слідкували, але потай; їх не треба було переконувати триматися непомітно, зважаючи на те цінне обладнання, котрим їм довірили опікуватися.

Бренда перетнула Мейн-стрит у напрямку Престіл, трохи затрималася перед будинком Маккейнів, а тоді пішла до садиби місіс Ґрінелл.