Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗
Отямилася жінка від того, що солона вода рвала її легені. Вона судорожно закашлялася. Відчула, що її хтось підтримує, впізнала сивого джентльмена, який однією рукою охоплював якийсь дерев’яний уламок, другою — її талію. Громаддя лайнера віддалялося, огорнуте вогнем і димом.
Високі хвилі.
Зорі в небі.
Жанна істерично засміялася. Їй привиділося, що вона спить. Це сон, сон! «Всюди хвилі, непостійні хвилі…» Це пісня начаклувала страшне марення. Цього не може бути! Не може бути…
Вона знову знепритомніла.
А коли ще раз отямилася, на обрії вже світало, Небо блякло, зірки щезали. Хвилі стали пологіші, спокійніші. Сивий джентльмен, завваживши, що вона прийшла до тями, радо всміхнувся. Але обличчя його було змарніле, втомлене. Ледве ворушачи язиком, він сказав:
— Пробачте, мадам… Я вже не можу… Прощайте… Мені пора…
— Вільяме, — нажахано простогнала вона, судорожно вчепившись у його руку, — Не кидайте мене, Вільяме! Тримаймося разом!
— Я виснажений. Все… Ось… тримайтеся… Це — надійно…
Він підсунув їй до самого обличчя великого дитячого м’яча в сіточці, прошепотів:
— Ось вони… випадковості… Дитячий м’яч… ваш рятівник… Запам’ятайте це, Жанно… Дозвольте… я допоможу вам… зніміть сукню… вона обтяжить вас… океан — не для етикету…
Він роздер сукню навпіл, Жанна відчула, як мокре ганчір’я сповзає з неї. Стало вільніше. Вона міцно вхопилася за сіточку м’яча. Сивий джентльмен різко відштовхнув жінку вбік.
— Прощайте, прекрасна Жанно, — крикнув Вільям Коун. — Хай доля береже вас. Спасибі за ці хвилини. На всю вічність спасибі…
— Вільяме, Вільяме! — кричала Жанна, захлинаючись від бризок.
Та сивого джентльмена вже не було. Лише безмежна океанська пустеля, елегійний шум хвиль, ніжно-рожевий обрій.
Відчай самотини й приреченості охопив жінку. На кого їй тепер сподіватися? Хто її врятує? Може, радисти встигли передати сигнали біди? І тепер їх шукають?
Марні сподівання. Одне чудо кинуло її в безодню, іншого чуда не буде!
Де затонув лайнер? Десь поблизу островів Таїті. Неясна тінь надії майнула в серці. Тут жвавий рух кораблів та літаків. А може, може…
Думка відмовлялася працювати. Порожнеча в душі, в мозку. Тупий біль у грудях. Краще відпустити сіточку м’яча. Одна мить — і все… «І яка тобі підкаже сила… де пірне твій човник в глибину…» Так, так, віща пісня. То, може, н рятунок… така ж імовірність, як загибель?
Хвилі, хвилі…
Багряне марево вдалині. Розпливається, міниться. Чи то сльози? За чим же ти плачеш, Жанно?
Минають хвилини. Над головою пролетіли чайки, закричали. Жінка підвела голову, зраділа. Отже, недалеко берег. Чайки тримаються біля землі.
Минула ще година чи дві, доки жінка відчула під ногами пісок. Над обрієм викочувалося сонце, мереживо хвиль грало й співало барвистими іскрами. Вона побачила гряду скель, обриси пальм, смужку золотого пляжу. Втомлено побрела до берега, ще не вірячи своєму рятунку. До її слуху долинув шум прибою. Хвиля шалено билася в кораловий риф, дно знову поглибилося, вода сягала шиї. Вона у відчаї зупинилася. Що робити? Пливти до рифа? Щоб розбитися? Мілина обманула її. Даремно вона раділа.
Далеко між пальмами з’явилася постать. Зупинилася. Не розібрати, хто це — жінка чи чоловік. Стрункий стан, оголене тіло. Якась дівоча граціозність. Дівчина? Ні, чоловік. Торс оголений повністю, лише напоясник на стегнах.
Вона замахала руками, закричала. Голос пропав у шумі хвиль, мов комариний писк. Вона ще й ще закричала. Постать на березі зупинилася, завмерла. Потім стрімко кинулася до води. Ближче, ближче. Тепер видно, що це юнак. Золотаве тіло небаченого кольору, хвилясте чорне волосся нижче плеч. Юнак знову зупинився, прислухається. Потім підстрибнув у повітря і поплив над водами.
Жанна заплющила очі. Сниться їй це, мариться?..
Знову розплющила повіки. Він наближається. Босі ноги ледь торкаються хвиль, він робить плавні рухи руками, ніби загрібає воду. В зелених бездонних очах — тривога й подив. Зробив коло понад нею, війнув якоюсь пружною хвилею, аж заіскрилося в жінки в очах. Вона мовчала, не сміла щось сказати. Це неможливо! Хіба вона потрапила на іншу планету? Чи в потойбічний світ? А може, це якийсь високий йог? Адже вони досягають стану левітації.
Він простягнув їй руку, вхопив за кисть і легко підняв у повітря. Поволі поніс до берега. Вона заплющила очі, щасливо плакала. Хай триває сон. Душе моя, не прокидайся. Добрий чарівник рятує її з лабетів смерті. Не прокидайся, Жанно!
Під ногами прохолодний пісок. Ніжні пестощі матері-землі. Вона знову дозволяє жити. Жанна несміливо глянула перед собою. Рятівник стояв перед нею, тривожно усміхався, обличчя його мінилося ледь вловимим сяйвом. Чи то промені сонця?
— Дякую, — прошепотіла вона англійською мовою. — Якби не ви…
Смарагдові очі хлопця сповнилися подивом. Він ніби дивився на неї і водночас не дивився. Ніби прислухався до якогось внутрішнього голосу. Вуста ворухнулися і почувся тихий, ніби відлуння арфи, голос:
— Повтори…
— Що ви сказали?
— Повтори…
Вона подумала, що її рятівник погано знає англійську мову, і, чітко вимовляючи, знову сказала:
— Я невимовно вдячна. Ви врятували мене…
— Ви? — збентежився хлопець. — Ви — це коли багато. Я і Сонце. Я і вчитель. Я і друзі. Я і пальма. Тоді це ви… ми… вони… Я діяв окремо. Кажи мені — ти.
— Незручно.
— Що таке? — розгубився він, кліпаючи довгими віями, все так же дивлячись десь понад нею. — Що таке «незручно»?
— Неетично…
— Неетично, — задумливо повторив він. — Дивні слова. Поза цілістю сприйняття. А що з тобою сталося? Ти прилетіла з тайни? Ти виснажила силу? Чому тонула?
Жанна слухала його, ніби пришельця з далекого світу. Яка «тайна»? Що означає запитання про політ? Чи він вважає, що кожна людина може левітувати? Хто ж тоді цей таємничий рятівник?
— Д не вмію літати, — спантеличено мовила вона. — Я пливла на кораблі… на лайнері… Метеорит упав на палубу. Це було несподівано. Лайнер розколовся. Мене і ще одного джентльмена викинуло у воду. Супутник загинув, а я… чудом добралася до берега. А потім ви… ти…
— Відсутність уміння польоту? — здивувався юнак. — З якого ж ти світу? З якої сфери?
— Ти жартуєш, — усміхнулася жінка, підозрюючи, що він просто дотепний містифікатор. — З якого я можу бути світу? Адже космічні кораблі ще не літають до заселених планет? Я земна жінка, як і ти…
— Земна жінка, — повторив він, ніби смакуючи на відчуття, ці слова. — В тобі відсутня стихія вогню, повітря, води й ефіру? Так? Може, тому ти не вмієш літати? Ти повністю з землі? Дивно. Я відчуваю, що в тобі є вогонь… і є ефір… Ти жартуєш…
Жанна відчула, як вона смертельно втомилася. Катастрофа, приреченість, чудоподібний рятунок… А тепер ось ця розмова з юнаком, психіка котрого повністю сформована якось інакше, не так, як у неї та знайомих їй людей. Справді, ніби істота іншого світу. З’явилося почуття незатишності, жінка лише тепер згадала, що вона майже гола. Стало незручно. Проте він теж майже нагий. А їй нічого соромитися свого тіла. Вона внутрішньо засміялася: тільки що вибралася з пащеки смерті і вже борсається в полоні мізерних традицій.
Він якось дивно зсував брови докупи, ніби зосереджено вдумувався в щось ледве чутне, а погляд, як і раніше, блукав понад жінкою.
— Ти якась збурена. Хаотична. Але голос — гармонійний. І сонце твоє сильне. Гарне…
— Сонце? — збентежилася вона. — Яке сонце?
— Твоа сонечко, — ласкаво усміхнувся він і зосередженість на його обличчі розтанула. — Дуже сильні промені. А кажеш, що земна жінка. Ти дуже ефірна, вогняна…
«Може, він бачить ауру? — подумалося Жанні. — Якщо вміє левітувати, то… Напевне, так. Ось чому такий дивний погляд у нього. Він дивиться в тонкий світ психоенергій…»
Не відповідаючи на останнє речення юнака, вона вирішила перевести розмову в практичне річище:
— Куди я потрапила? Який це острів? Тут можна відпочити?
— Ти проникла в Гніздо Радості, — сказав юнак. — Наша група готується до польоту у Вічність. Дивно, як ти зуміла сюди прорватися?
