Вир - Тютюнник Григорий Михайлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Зараз ішов загорнутий у картаті рядна, що їх він украв у тому хуторі, з якого тільки-но вийшла колона. Високий, здоровенний, у картатих ряднах, він здавався схожим на бедуїна, якого вигнали за те, що він, як верблюд, ізжував коран.
За Цівадісом греблися по снігу Тоська і Госька, його повірені в злодійських справах, скімлили від холоду, як цуценята.
«Ну й армія в мене», — подумав Зот Микитович, дивлячись їм услід і перечікуючи, доки перейде колона, щоб глянути, що робиться позаду. Там були такі, що підбилися і відстали, особливо один, уже літня людина, якого Зот знав як доброго трудягу, що потрапив у трудову армію за незначний злочин.
Зотич почекав, доки той підійде, і запропонував сісти на коня. Трудармієць схопився за стремено, а видертися не міг. Зотич допоміг йому сісти і віддав свої рукавиці.
— От спасибі тобі, Зотич, а то зовсім я підбився, — подякував Трудармієць. — А чи скоро хутір?
— Скоро. Я вже послав уперед Перехльостіна, — відповів Зотич і прислухався: попереду колони почувся гамір і далекий крик. Зотич здогадався, що то їде Перехльостін.
І справді, через кілька хвилин поміж людьми показався вершник, що їхав легкою риссю. Коня не видно, тільки вершника, що ніби летів у повітрі понад головами людей. Перехльостін появився, як із чорної річки, доповів, не злазячи з коня:
— За двісті метрів хутір. Тюпайте, тюпайте швидше, ракалії! Там для вас уже пельмені наварено!
Зотич скривився і нічого не сказав, він тільки махнув рукою, даючи знати, щоб Перехльостін їхав уперед і вводив колону в хутір.
Люди, почувши житло, пришвидшили крок, задні наздоганяли передніх.
— Чайку б оце гаряченького, — бідкався хтось, гребучись снігом.
— Може б, тобі свинячої кишки з гречкою?
— Та вже ж пустять перегрітися, не дадуть же загибати на морозі.
— А мене господиня, щодня пареним молоком напувала... Хороша була, дай їй боже щастя. А на дорогу пишок напекла. Ось понюхай, і досі торба пахне.
— З нюху не буде духу.
— По буханці б оце на брата.
— А моя ще до віини кожного ранку грінки на свинячому смальці смажила.
— От я тобі кулаком під дихало змажу, щоб ти не патякав своїм дурним язиком, — насварився хтось із гурту, судорожне ковтаючи липучу слину.
Розмови затихли. Люди пішли веселіше. Зробилося затишніше, — увійшли в хутір. Над головами людей у морозному повітрі завалувала пара.
Зачувши чужинців, загавкали собаки, хтось заскрипів хвірткою, затріщав тином, виламуючи патерицю від озвірілих псів. Хутірська вулиця пустельна. На білому снігу — темні тіні від хат, парканів і тинів, подекуди ще топилося, несло кізяковим димом, нагадувало про тепло, затишок, свіжу смачну вечерю.
В першім ряду колони з домашньою торбиною за спиною, в теплому на хутрі піджаку і обмотаних ганчір'ям чоботях, виваливши з-під військового кашкета засніжений баранячий чуб, стояв Тимко Вихор. Поряд з ним у своїй чумацькій шапурині витанцьовував Марко, жартував, клямцаючи зубами:
— Тимко, ти б їв оце солоний кавун?
Тимко, не відповідаючи на жарт товариша, зачепив жменю снігу і став відтирати вуха.
«Що вони там розкомандировуються, як на волах. Скапіти можна, доки тепла діждешся», — гнівно подумав він, дибаючи за колоною, що повільно розтікалася по хутірській вулиці. Чорні овечі гурти шарахкалися від двору до двору; вищав сніг, скрипіли ворота, казилися пси, хряпотіли засувами і гасили світло господарі, а нічліжани гуркали у двері, скімотіли попід вікнами :
— Душа з тілом розлучається, пустіть хоч у сіни. Більшість пускали, світили світло, гріли людей. Вносили з повіток солому, від якої бив морозний спирт, слали нещасним, чорним від холоду людям, постіль. А траплялися й такі, особливо жінки, що на всі стуки та гуркоти мовчали придорожнім каменем, а коли їм уже занадто допікали, вривалися у сіни у валянках босоніж, з донською шубою наопашки і тягнули, як сліпий скрипаль на одній струні:
— Я жінка одинока, козак на війні, хто за мене заступиться?
— Та що ми тобі зробимо?
— А бог знає. Може, й згвалтуєте, а в мене троє дітей.
— Язик тобі повертається, відьмо богучарська, отаке патякати? Тут від холоду "мамо" не скажеш, а їй бісики сняться. Тьху на тебе!
Тимко із Марком обникали весь хутір, але квартири не знайшли. Потім вони зустріли закутаного в башлик козака, що повертався з району, чи що, і той, зупинивши засапаного, вкритого інеєм коня, дмухнув з-під башлика парою, як з труби:
— А ви хто такі будете? Вакуїровані?
— Ми із трудармії.
— Щось не чув про таку.
— Ми ті, що окопи копаємо, — пояснив Марко.
— Аа-а. Розчовпав. Тоді ви ось що, братчики, зверніть праворуч, перелізьте через яр і гребіться на нижній кінець хутора. Місце там глухе, туди рідко хто заходить.
Хлопці подякували і почвалали в тому напрямку, куди показав пліттю козак. Спочатку йшли вірно, по втоптаній у снігу стежині, але потім Марко щось наплутав, мелькнув чорною шапкою і зник під снігом. Тимко ступив крок і побачив, як глибоко в яр котився чорний дивний клубок. Яру не можна було обійти, все рівно треба перебратися, і Тимко, не задумуючись, плигнув униз. Марко торохтів котелком, обтрушувався:
— Оце вскочили ми з тобою в скотомогильник, а як виберемося? Той козак нарочито нас сюди направив. На вірну гибель. Глянь угору, це ж не яр, а колодязь, — показав Марко на круті, майже прямовисні стіни.
— Ну, якщо ми звідси не виберемося, я тебе живцем їсти почну.
— А може, вихід знайдеться, — заметушився Марко, грузнучи по пояс в снігу, і незабаром знайшов стежину, що п'ялася схилом.
В яру було затишно і пахло снігом, але коли вибралися на гору, стьобонув вітер, доніс виразний собачий гавкіт.
— Хутір.
— Пішли швидше.
Коцюрблячись, долаючи снігові перемети, кинулися до хутора, що вже чорнів через снігову імличку.
— Самі тут будемо. Як трапиться добра душа, ти зогріє й нагодує. Що б ти оце їв? Гарячу картоплю з олією чи пшоняники? Я б і те, і друге. А тоді те все придавив би узваром — і на піч. У просо. Ху! Аж розпареним просом запахло...
Марко здригнувся всім тілом, підтягнув торбу:
— Як ти думаєш, Тимку, скоро наші муки закінчаться, чи ганятимуть нас по степах, доки і ратички повідкидаєш? Та хоч би з порядними людьми ганяли, а то із зарізяками. Краще на фронті крикнути «ура» і героїчну смерть прийняти, ніж кавучити степами та киркою землю довбати. А він, німець, думаєш, дурак? Так і піде на ті рови? Він їх десятою дорогою об'їде. Так питається: за що ж ми мучимось?
— Аби ти заціпився хоч на хвилину.
— А коли балакаю. Мені в губи тепліше.
Хутір лежав між горбами. Тополі, високі, рівні, вібрували на вітрі, як сталеві шпаги. Було тихо. Місяць різав тополі турецьким ятаганом, і вони осипали на сонні хати голубу імличку.
Хлопці підійшли до крайнього в тополях куреня, відкрили тяжку дубову хвіртку. В курені ще не спали, і крізь нещільно прикриті віконниці падало на сніг світло.
Курінь у козака був заможний, з високим ганком і різьбленими бильцями.
Тимко, гулко гупаючи чобітьми по східцях, зійшов угору й заторготів у двері. Марко загримав котелком об бильця, сполохано озираючись навколо, чи не стрибне псюра з будки.
На стук вийшов старий козак, накритий кожухом, у валянках:
— Чего нада?
— Пустіть переночувати, закоцюбнемо з холоду.
— Кто такие?
Тимко в двох словах розказав. Старий приглянувся до Марка.
— А ато кто, твой товарищ? Тоже с хохлов, что ли?
— Ми з ним з одного села.
— Вот как. Ну что ж, проходите.
Хлопці переступили поріг, і вже в сінях ударив їм у ніс запах злежаної муки, запареної гарячою водою, бражковий дух полови, гіркуватий сморідок конопляного насіння.
Старий провів їх у простору, жарко натоплену горницю, повісив на вішалку кожух і сів коло лави на малесенький стільчик. Начепив на ніс окуляри, присунув до себе лампу-лобогрійку і заходився обшивати старим реміняччям здоровенні розтоптані валянки. Він так зайнявся своєю роботою, що більше не звертав уваги на прийшлих. Хлопці ніяково тупцювалися біля дверей. Тимко скинув із плечей торбу, сів на лаву, простяглій занімілі ноги. Мороз виходив із тіла і одягу холодним духом, поза спиною гадгочились дрижаки. Тимко захотів скинути картуза і підніс руку, але слизький козирок не давався: пальці Тимка зовсім не гнулися. Спробував розстебнути гудзики на своєму кожушку, але з цього теж нічого не вийшло, і Тимко так і залишився сидіти не роздягтись.
