«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович (бесплатные полные книги txt) 📗
Отак, як я сказав уже, діяльність київської громади була звернена на питання не політичні, навіть не соціальні. Провідники її свідомо і умисно звертали увагу українського громадянства на культурний і науковий бік справи, занехуючи політичний, щоб відтягнути „Українцїв від участи в росийських революційних рухах, і тим будили навіть невдоволеннє серед самих Українців на таке одностороннє „культурництво". Невважаючи на се, діяльність київських громадян послужила приводом до нових правительственних заходів проти українства. Привідцями до того були чернигівські поміщики урядовці Рігельман і його свояк Юзефович, що грав ролю сторожа росийських державних інтересів на Україні.
Розсваривши ся з провідниками київської громади, Юзефович раз-у-раз надсилав правительству свої донесення лякаючії його успіхами українського «сепаратизму», як тоді са називано—що Українці розвивають свою мову і письменство, на те щоб відділити ся від Росії. З початком 1875 р. була наряжена осібна комісія в сій справі і до неї покликано також Юзефовича. Він представив сій комісії україчство як польсько-австрийську інтригу, звернену, аби відірвати Україну від Росії; центурні представники з свого боку потвержували, що українське письменство має потайні цїли—відкремленнє України від Росії. При тім особливу небезпеку вже тодї добачали в українстві галицькім, не звязанім цензурними росийськими обмеженнями і настроєнім ворожо для росийського гіравлїння, через його заборонні заходи против українства. Комісія рішила як найпильнїйше слідити за галицькими виданнями, не допускати до Росії все що могло б впливати на розвій українського житя, підтримувати грошевими підмогами й иньшими способами москвофільські видання і москофільський рух в Австрії та вжити всїх способів, щоб задавити український рух в Росії. Зараз потім закрито київський віддїл Географічного товариства, а весною 1876 р. вийшов указ против українського слова взагалі: дозволено українською мовою друкувати тільки історичні памятки і белетристичні твори (вірші, оповідання, пєси), та й то правописею росийською і під найострійшим доглядом; українські ж концерти, представлення, читання заборонено зовеїм.
Самі по собі се були дуже тяжкі заборони, а на ділї цензура ще додавала до того своєї пильности, і якийсь час українські книги не пропускали ся таки зовсім—хіба десь припадком, через недогляд.
Доходило до всяких сміховий: вичеркували українські слова з оповідань писаних по росийськи; веліли, щоб на концертах українські піснї співали ся словами перекладеними на росийську або французьку мову, і т. ин. Скоро одначе саме начальство київське і харківське звернуло ся до правительства з виясненнями, що заведені заборони занадто гострі і безпотрібно тільки дражнять громадянство. Через те зроблено було потім деякі полекші, дозволено українські представлення, хоч і з усякими обмеженнями (напр. в українських губерніях, що належали до київського генерал-губернаторства, українських вистав довго не дозволяли зовсім, а по иньших містах вимагали, щоб разом з українською пєсою виставлювано росийську, і т. й.).
Все теки в отсих обставинах яка-небудь літературна чи громадська работа українська була неможлива і заборона 1876 року мала той наслїдок, що свідомійші і енергічнїйші Українцї з Росії переносять свою роботу до Галичини ще в більших розмірах, анїж в 1860 роках.
127. Українська робота на галицькім Грунті
Ще перед указом 1876 р. кілька тямущих Українців з Росії заходилося заснувати у Львові інституцію для розвою українського письменства і науки, щоб вона могла працювати тут свобідно, не знаючи цензурних утисків, для цїлої України; так виникло „Товариство імени Шевченка", засноване у Львові 1873 року. На зібрані гроші засновано при нїм друкарню для українських видань; але зібрано було грошей мало, так що довгий час прийшло ся ще сплачувати друкарню, поки вона стала на ноги і тотовариство могло роспочати власні видання—се стало ся тільки при кінцї 1880-х років. Потім громадка талановитих і енергічних людей— Мих. Драгоманів з кількома молодшими товаришами, покинувши через ріжні наклепи Україну, осіли ся в Женеві, і тут за помічю Українцїв з Росії повели виданнє журнала чи збірника „Громада", присвяченого українським питанням політичним і національним, і завязали близші зносини также з галицькою суспільністю. Декотрі Українцї знов приїздили і перемешкували довгий час таки безпосереднє в Галичині, розвиваючи більш або меньш живу літературну і політичну діяльність (Кулїш, потім Кониський, Нечуй й ин.).
Впливи сих Українцїв на галицькім грунтї йшли в ріжних напрямах: зовсїм в иньшім напрямі впливали напр. Драгоманів і його однодумцї, пробуджуючи українське громадянство Галичини до освідомлення народніх мас і організації боротьби за свої права, а знов в иньшім Куліш, Антонович, Кониський—стараючи ся сотворити більш прихильні обставини для розвою українського житя порозуміннєм з польськими владущими верствами. Але кінець кінцем всї сі ріжнородні впливи, весь сей приток духових сил, а по части—і матеріальних засобів з росийської України дуже зміцнив українське жите Галичини і богато йому причинив розвитку. Протягом 1870-х і 1880-х років українські народовці дуже зростають в числі і в силї. Почавши від роботи літературної та — видавання популярних книжечок та засновування читалень, вони переходять до політичної дїяльности, з малозначних громадок витворяють сильну партию, котра своєю енергією і духовою силою відтіснює на другий плян останки старих консерваторів та москофілів і надає тон і напрям житю галицьких Українцїв. Невважаючи на слабкі сили і засоби, в нїм почувала ся сила руху, енергія поступу і тому все живійше починає приставати до неї, і скоро народовці починають грати першу ролю в Галичині і на Буковині, невважаючи на поміч, яку партия москвофільська мала з Росії—далеко богатшу, ніж народовці від Українцїв.
З другого боку для України росийської Галичина з сього часу стає справді вікном на світ, що не давало їй заснути в темряві тодішніх заборон. Позбавлені можности скільки небудь свобідно обговорювати питання української політики, завдання і змагання її, росийські Українці користували ся для сього галицькими виданнями, котрі хоч і були заборонені в Росії, про те поширювали ся на росийській Україні досить значно. На галицькім грунтї, на галицьких відносинах, в галицьких виданнях ставили ся, випробовували ся й рішали ся ріжні питання соціальні, політичні, національні. Через те галицькі відносини викликали незвичайне заінтересованнє серед свідомійших росийських Українцїв. Не маючи можности у себе дома зайняти ся справами політичними і національними, вони якийсь час—можна сказати—жили галицькими подіями й інтересами, особливо з початком 1890-х років, коли між галицькими Українцями-народовцями зачала ся боротьба між більш уміркованими і більш поступовим, радикальним напрямом. І се давало користне доповненнє до культурних справ росийської України, заховуючи її від повної односторонности.
З початком 1880-х рр. в Київі на місце закритого географічного відділу вдало ся наладити науковий історичний орган „Кіевскую Старину" (1882), і коло нього згромадили ся наукові і культурні сили українські. Журнал вів ся по досить широкій програмі (росийською мовою), займаючи ся і етнографію, і мовою, і письменством; пізнїйше, з 1890-х рр. він мав часами й суспільну закраску, містив і українську белетристику. Для неї були тодї взагалі тїсні часи, бо хоч нїби то белетристику можна було друкувати, але цензура так пильно придивляла ся, шукаючи потайної крамоли, що дуже мала частина проходила через цензурне сито. Для широкої публіки, при недостачі книжок, мав велике значіннє український театр. Українські трупи почали ся з одної, але з часом множили ся, ставали все більш росповсюдненим явищем і невважаючи на убогість репертуару і невисокі прикмети більшости пєс (цензура театральна була незвичайно сувора), вони підтримували память народнього слова і любов до нього винародовленої міської людности. Осибливо потрудили ся на сім полї Кропивницькин, Старицький і брати Тобилеаичі.
