Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗
Сомс подивився на нього скоса. Його нерви, напружені сьогоднішньою зустріччю з Айріні, підказали йому думку, що в цих словах є натяк на нього самого.
— Я дав їй таку саму пораду, — мовив він коротко.
— Ну, — сказав Ніколас, — мене чекає коляска. Пора вже додому. Щось я трохи нездужаю. Передавай привіт батькові.
І, віддавши цим належне кровним зв'язкам, він спустився своєю юнацькою ходою у вестибюль, де молодший швейцар закутав його в хутро.
«За моєї пам'яті дядечко Ніколас завжди трохи нездужав, — думав Сомс— А вигляд у нього завжди такий, наче він житиме вічно. Оце родина! Якщо судити з нього, то у мене попереду ще тридцять вісім років здоров'я. І я не хочу їх марнувати» І, підійшовши до дзеркала, він став розглядати своє обличчя. Якщо не зважати на одну-дві зморшки та на дві-три сиві волосини у підстрижених темних вусах, хіба він постарішав більше за Айріні? Вони у розквіті віку — і він, і вона — обоє. І в нього промайнула химерна думка. Дурниця! Нісенітниця! Але думка вернулася знову. І, стривожений її настирливістю, як буваєш стривожений, коли тебе морозить раз у раз, що віщує гарячку, він сів на кімнатну вагу. Сто п'ятдесят чотири фунти! За двадцять років його вага не змінилася навіть на два фунти. Скільки їй років? Майже тридцять сім — у такому віці ще можуть бути діти, звичайно, можуть! Їй буде тридцять сім дев'ятого числа наступного місяця Він добре пам'ятає її день народження — він завжди свято шанував цей день, навіть той, останній, незадовго перед тим, як вона покинула його і коли він був майже певен, що вона його зраджує. Чотири рази її день народження святкували в його домі. Він завжди чекав цього дня з нетерпінням, бо своїми подарунками сподівався заслужити хоч якоїсь вдячності, хоч трохи душевного тепла. Крім, звичайно, того останнього дня народження, коли він піддався спокусі і переступив межі своєї святобливості. І він відігнав цей спогад. Пам'ять ховає трупи давніх вчинків під купою сухого листя, з-під якого вони тільки невиразно бентежать наші почуття. І раптом він подумав: «А що, як я пошлю їй подарунок на день її народження? Зрештою, ми ж християни! Може б, я… може б, ми знову поєдналися!» І, все ще сидячи на вазі, він глибоко зітхнув. Аннет! Так, але між ним і Аннет — неминучість цього клятого розлучення! І як усе це владнати?
«Чоловік завжди може домогтися цього, якщо візьме провину на себе», — сказав Джоліон.
Проте з якої речі він повинен брати на себе цей бруд і заплямувати свою бездоганну репутацію, репутацію твердої підпори закону? Це несправедливо! Це донкіхотство! Цілих дванадцять років вони не живуть разом, і за цей час він не робив ніяких кроків, щоб здобути свободу, а тепер уже пізно використати як підставу для розлучення її стосунки з Босіні. Не вживши своєчасних заходів, щоб розлучитися з нею, він сам поставив себе у таке становище, з якого навряд чи вдасться викрутитися, навіть коли йому пощастить довести її провину, що тепер майже неможливо. До того ж його гордість ніколи не дозволить йому послатися на ту давню історію, бо він уже й так зазнав через неї багато страждань. Ні! Тільки нова подружня зрада, але вона каже, що нічого не було; і він майже… майже вірить їй. Немає виходу! Немає ніякого виходу!
Він устав із глибокого сидіння, оббитого червоним оксамитом, почуваючи себе так, наче йому зсудомило нутрощі. З таким відчуттям ніколи не пощастить заснути. І, знову надівши, пальто й капелюха, він вийшов з клубу й подався у східну частину міста. На Трафальгар-сквер він почув якийсь дивний гамір, що, чимраз наближаючись, долинав до нього із Стренда. Виявилося, що його зчинив гурт газетярів; вони кричали так гучно, що не можна було розібрати жодного слова. Він зупинився, прислухаючись, і один із них підбіг до нього, вигукуючи:
— Купуйте газету! Екстрений випуск! Ультиматум Крюгера! Оголошено війну!
Сомс купив газету. Ось воно, екстрене повідомлення! Перша його думка була: «Для бурів це справжнє самогубство». Друга думка: «Чи я продав усе, що треба?» Коли щось лишилося, то вже пізно — завтра в Сіті буде паніка. Він проковтнув цю думку, визивно труснувши головою. Цей ультиматум — страшенне зухвальство; він воліє зазнати збитків, аніж змиритися з ним. Вони хочуть, щоб їх провчили, і ми їх провчимо; але треба принаймні три місяці, щоб вони прийшли до тями. Там немає війська: наш уряд завжди ловить гав! Хай їм біс, цим газетним писакам! Нащо будити людей серед ночі? Можна було б почекати до ранку. І він з тривогою подумав про батька. Хлопчаки здіймуть галас і на Парк-лейн. Підкликавши кеб, він сів і звелів їхати туди.
Джеймс і Емілі щойно пішли до спальні, і, повідомивши новину Уормсонові, Сомс уже рушив був до сходів, але потім зупинився й запитав:
— Якої ви думки про це, Уормсоне?
Дворецький перестав чистити Сомсів циліндр і, трохи схилившись наперед, стиха сказав:
— Звичайно, сер, у бурів немає ніякої надії вистояти, але я чув, що вони дуже влучно стріляють. Мій син служить у Інніскіллінзькому полку.
— Ваш син, Уормсоне? А я й не знав, що ви одружені.
— Авжеж, сер. Я ніколи про це не розповідаю. Мабуть, його теж пошлють туди.
Легенький подив від несподіваного відкриття, що він знає так мало про людину, що її, як йому здавалося, він знає так добре, розвіявся іншим легеньким подивом — новим несподіваним відкриттям, що війна може зачепити когось особисто. Народившись у рік, коли спалахнула Кримська війна, він почав пам'ятати себе вже після того, як придушили повстання в Індії; численні дрібні війни, які відтоді вела Британська імперія, були суто професійні й зовсім не стосувалися Форсайтів і того, що вони уособлювали в державі. Звичайно, ця війна буде така сама. Проте він швидко перебрав у пам'яті всю родину. Двоє Гейменів, він чув, приписані до якогось кавалерійського полку — це приємно згадати, в цьому є якийсь аристократизм; мундири у них сині із сріблом — принаймні раніше такі були, — і вони їздять верхи. А Арчібальд, він пригадує, вступив був до ополчення, проте ненадовго, бо Ніколас, його батько, почав нарікати, що син, мовляв, не робить ніякого діла, «а тільки походжає, як той павич, у своєму мундирі». Нещодавно він чув від когось, що старший син молодого Ніколаса, дуже молодий Ніколас, пі шов у військо добровольцем. «Ні, — думав Сомс, поволі йдучи нагору сходами, — нема чого непокоїтись!»
Він зупинився на площадці біля дверей, що вели до спальні й туалетної кімнати батьків, вагаючися, чи слід йому зайти і заспокоїти їх. Відчинивши вікно на сходах, він прислухався. З Пікаділлі долинав тільки звичайний вуличний гамір, тож, подумавши: «Якщо цих автомобілів намножиться, то зміняться ціни на будинки», — він уже хотів був піднятися вище, до своєї кімнати, що її завжди тримали готовою для нього, коли раптом почув удалині хрипкий голос газетяра. От тобі маєш: зараз він пробіжить під їхніми вікнами! Сомс постукав у двері й зайшов.
Батько напівлежав на ліжку, нашорошивши вуха, що стирчали з-під сивого волосся, яке Емілі так гарно підстригала. Він лежав рум'яний і такий чистенький, під білим простиралом, спершись на подушку, з якої двома вістрями стирчали його високі, кощаві плечі, прикриті нічною сорочкою. Тільки його очі, сірі й недовірливі, із зморшкуватими повіками, перебігали від вікна до Емілі, — одягнена в халат, вона ходила по кімнаті, натискаючи на гумову грушу, прикріплену до флакона. В кімнаті ледь пахло одеколоном, який вона розбризкувала.
— Все гаразд, — сказав Сомс, це не пожежа. Просто бури оголосили війну.
Емілі спинилась.
— Ой! — тільки й сказала вона і подивилася на Джеймса.
Сомс теж поглянув на батька. Той сприйняв новину зовсім не так, як вони чекали, — його ніби заполонила якась невідома їм думка.
— Гм! — раптом промимрив він. Я не доживу і не побачу, чим усе це скінчиться.
— Дурниці, Джеймсе! До різдва буде по всьому.
— Що ти тямиш у цьому? — суворо відказав Джеймс. — Приємна новина, та ще й у таку пізню пору! — і він поринув у мовчанку, а дружина й син стояли, наче заворожені, чекаючи, що він зараз скаже: «Ні в чому немає певності, хтозна, що воно діється. Я давно знав, що так воно й буде!» Але він мовчав. Його сірі очі бігали по кімнаті, очевидно, нічого не помічаючи; потім простирало заворушилося, і раптом під ним випнулися гострі коліна.
