Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗
— Ви, я бачу, живете в достатку? — мовив він.
— Так, дякую.
— Чому ви не схотіли, щоб я забезпечив вас? Я зробив би це, незважаючи ні на що.
На її устах промайнула легенька посмішка, але вона не відповіла.
— Ви й досі моя дружина, — сказав Сомс.
Навіщо він це сказав, що мав на увазі, цього він не знав ані тоді, коли говорив, ані згодом. Це був трюїзм, майже безглуздий, але він справив зовсім несподіваний ефект. Вона підвелася з канапки і хвилину стояла зовсім нерухомо, дивлячись на нього. Він бачив, як важко дихають її груди. Потім вона повернулася до вікна і розчинила його навстіж.
— Навіщо це? — гостро запитав він. — Ви застудитеся в цій сукні. Мене боятися нічого.
І він коротко засміявся похмурим сміхом. Вона засміялася й собі — стиха, гірко.
— Це я за звичкою.
— Досить дивна звичка, — сказав Сомс теж гірко. — Зачиніть вікно.
Вона зачинила і знову сіла. Вона стала сильною, ця жінка, ця… його дружина! Він дивився, як вона сидить перед ним, ніби закута в панцер, і відчував цю силу, що наче випромінювалася з неї. І майже несвідомо він устав і підступив ближче: йому хотілось побачити вираз її обличчя. Її очі сміливо зустріли його погляд. Господи! Які вони були ясні і які темно-карі на тлі цього білого обличчя і цих бурштинових кіс! А які білі плечі! Дивне почуття! Адже він мав би ненавидіти її!
— Краще скажіть мені все, — сказав він. — Ви ж, певно, хотіли б бути вільною так само, як і я. А та давня справа аж надто задавнена.
— Я вже вам сказала.
— Ви хочете сказати мені, що у вас не було нічого — нікого?
— Нікого. Вам доведеться пригадати своє власне життя.
Прикро вражений цими словами, Сомс почав ходити туди й сюди, між роялем і каміном, як, бувало, за давніх часів у їхній вітальні, коли йому ставало несила терпіти її мовчанку.
— Так ми ні до чого не домовимося, — сказав він. — Ви мене покинули. По справедливості треба, щоб ви…
Він побачив, як вона знизала білими плечима, почув, як вона стиха мовила:
— Так. Чому ж ви не взяли розлучення тоді? Хіба я заперечувала б?
Він зупинився і пильно поглянув на неї з цікавістю. Що ж вона робить, коли справді живе зовсім сама? І чому він досі не розлучився з нею? Давнє відчуття, що вона ніколи не розуміла його, ніколи не цінувала належним чином, глибоко пройняло Сомса, поки він дивився на неї.
— Чому ви не могли стати мені хорошою дружиною? запитав він.
— Так, одружившися з вами, я вчинила злочин. Я заплатила за нього. Сподіваюся, ви якось зарадите цій справі. Можете не жаліти мене, мені нема чого втрачати. А тепер вам, мабуть, краще піти.
Почуття поразки, почуття, що його обікрали — позбавили виправдання і ще чогось, а чого, він і сам не міг би пояснити — пройняло Сомса, наче подих холодного туману, Він машинально простяг руку, взяв із камінної полиці невеличку порцелянову вазу, перевернув її і сказав:
— Лоустофт. Де ви її дістали? Я купив таку саму до пари цій у Джобсона.
І, охоплений раптовими спогадами про те, як багато років тому вдвох купували порцеляну, він застиг, утупившись у вазу, наче в ній зосередилося все минуле. Його збудив із задуми її голос:
— Візьміть її. Вона мені не потрібна.
Сомс поставив вазу на полицю.
— Ви дозволите потиснути вашу руку? — запитав він.
Уста її ледь скривилися в посмішці. Вона простягла руку. Її пальці здалися холодними в його руці, що палала наче в гарячці. «Вона крижана, — подумав він. — Вона завжди була крижана». Але навіть тепер, коли його шпигнула ця думка, всі його почуття були заполонені пахощами її вбрання і тіла, наче її внутрішнє тепло, що ніколи не зігрівало його, прагнуло вийти назовні. Сомс повернувся і вийшов. Він швидко пішов вулицею, наче хтось гнався за ним із батогом, він навіть не став шукати кеба, радіючи порожній набережній, і холодній річці, й густо навислим тіням платанів — збентежений, схвильований, з болем у серці, із невиразною тривогою, наче він зробив якусь велику помилку, наслідків якої не міг передбачити. І раптом йому набігла в голову химерна думка: що, коли б замість: «Вам, мабуть, краще піти», вона сказала: «Вам, мабуть, краще лишитися!» Що б він відчув, що б зробив? Ці кляті чари не зникли навіть тепер, після стількох років розлуки й гірких роздумів. Вони й тепер можуть відібрати йому розум, — для цього досить найменшого знака, легенького дотику.
— Дурень я був, що пішов до неї, — промурмотів він. Я нічого не досяг. Хто б міг подумати? Ніколи не уявляв собі…
В пам'яті його постали перші роки подружнього життя, і спогади ці були гіркі й болючі. Вона не заслужила того, щоб збереглася її краса, краса, якою він володів і яку так добре знає. І в ньому спалахнула лють проти його багаторічного захоплення. Інший чоловік не зміг би навіть дивитися на неї без огиди, яку вона цілком заслужила. Вона знівечила йому життя, завдала смертельної рани його гордості, позбавила його сина. А проте досить одного тільки погляду на неї, холодну і, як завжди, непокірну, — і він уже сам не свій! Це все її клятий магнетизм! І не дивно, що, коли вірити її запевненням, вона жила сама протягом цих дванадцяти років. Отже, Босіні — хай буде проклята його пам'ять! — був з нею весь цей час! Сомс і сам не знав, чи радий цьому, чи ні.
Підходячи до свого клубу, він нарешті зупинився купити газету. Заголовок проголошував: «Бури відмовляються визнати наш сюзеренітет!» Сюзеренітет! «Так само, як і вона! — подумав він. — Сюзеренітет! Він і досі належить мені по закону. Вона, мабуть, почуває себе страшенно самотньою в тому вбогому тісному помешканні!»
XII. НА ФОРСАЙТІВСЬКІЙ БІРЖІ
Сомс був членом двох клубів клубу «Знавці», який він зазначав на своїх візитних картках, але рідко відвідував і клубу «Поступ», якого він не зазначав на візитних картках, але до якого часто навідувався. Він вступив до цього ліберального закладу п'ять років тому, переконавшися, що тепер майже всі його члени справжні консерватори серцем і кишенею, якщо не принципами. Дядечко Ніколас дав йому рекомендацію. В клубі була гарна читальня, опоряджена в адамівському стилі.
Зайшовши до клубу того вечора, він подивився на телеграфну стрічку, сподіваючись новин про Трансвааль, і помітив, що консолі упали від ранку на сім шістнадцятих. Він повернувся, щоб іти до читальні, але почув позаду голос.
— Ну, Сомсе, усе вийшло непогано.
Це був дядечко Ніколас у сюртуку, в сорочці з низько викоченим коміром і в чорній краватці, протягнутій крізь кільце. Господи, який він моложавий і бадьорий у вісімдесят два роки!
— Я гадаю, що Роджер був би задоволений, — провадив дядечко. — Все було влаштовано дуже добре. Блеклі? Треба запам'ятати надалі. З Бакстоном нічого не вийшло. Через цих бурів у мене геть зіпсований настрій: Чемберлен втягне нас у війну. Ти як гадаєш?
— Так, війни нам не минути, — пробурмотів Сомс.
Ніколас провів рукою по своїх худих, чисто виголених щоках, свіжих і рожевих після літнього лікування; губи його ледь відкопилились. Ці події оживили всі його ліберальні погляди.
— Я не маю довіри до цього чолов'яги, просто якийсь буревісник, та й годі. Будинки подешевшають, якщо буде війна. Ти матимеш багато мороки з Роджеровим майном. Скільки разів я говорив йому, що частину будинків треба продати. Але він був страшенно впертий.
«Обидва ви однакові!» — подумав Сомс. Та він ніколи не заходив у суперечку з жодним із своїх дядьків, зміцнюючи в такий спосіб їхню думку, що він має на в'язах голову, і зберігаючи за собою право порядкувати їхнім майном.
— У Тімоті мені сказали, — мовив Ніколас, притишивши голос, — що Дарті нарешті пішов з дому. Тепер твоєму батькові буде легше. За таким ледащом ніхто не жалкуватиме Сомс знову кивнув головою. Якщо існувало що-небудь, на чому всі Форсайти цілком погоджувалися, то це була думка про Монтегю Дарті.
— Не сидіть склавши руки, — сказав Ніколас, — а то він знову повернеться. Нехай Вініфред зразу вирве цей зуб На віщо зберігати те, що зовсім зіпсувалося.
