Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
— Вибачте, Вітторіо, але я бачу це інакше. Я наполягаю на тому, що ми мусимо засудити Гітлера, мусимо кричати про його варварство на кожному розі! Якщо він накаже розстріляти нас, то ми помремо мучениками, і це, в кінцевому підсумку, дасть більше користі.
— Це недалекоглядно, Ральфе! Він не розстрілюватиме нас. Бо не гірше за нас розуміє психологічний ефект мучеництва. Його Святість відправлять до Берліна, а нас потихеньку відправлять до Польщі. До Польщі, Ральфе, до Польщі! Невже вам хочеться марно загинути в Польщі, коли тут від вас більше користі?!
Архієпископ Ральф сів, затиснувши руки колінами і сповненим бунтарства поглядом уставився у вікно на голубів, позолочених променями призахідного сонця, що поверталися з вишини до голубника. У свої сорок дев’ять років він був стрункішим, аніж у минулі роки, і старів із такою елегантністю, з якою робив майже все, за що брався.
— Ральфе, ми ті, хто ми є. Люди, але це на другому місці. Спершу ми — священики.
— Не так ви розставляли пріоритети, коли я повернувся з Австралії, Вітторіо.
— Тоді я говорив про інше, і ви це чудово знаєте. З вами важко мати справу. Саме тепер ми не мусимо міркувати, як звичайні люди. Мусимо міркувати, як священики, бо це — найважливіший аспект наших життів. Що б ми не думали і що б не хотіли зробити, як люди, ми вірні Церкві, а не представникам минущої влади! Наша вірність — лише на боці Його Святості! Ви присягалися на вірність та послух, Ральфе. Ви знову хочете порушити обітницю? Його Святість непогрішимий у всіх справах, що стосуються благополуччя й добробуту Церкви Божої.
— Він помиляється! Його судження упереджені. Всю свою енергію він скерував на боротьбу з комунізмом. Німеччину ж він вважає найзапеклішим ворогом комунізму, єдиним реальним чинником, що стримує його поширення на Захід. І він бажає, щоби Гітлер залишався при владі в Німеччині, так само, як хотів бачити Муссоліні при владі в Італії.
— Повірте, Ральфе, є речі, яких ви не розумієте. Він — Папа! І він — непогрішимий! Якщо ви це заперечуєте, то ви заперечуєте саму вашу віру.
Розчинилися двері — з обережністю, але поспіхом.
— Ваше преосвященство, гер генерал Кессельрінґ!
Обидва прелати підвелися і всміхнулися, загладивши на своїх обличчях сліди недавньої суперечки.
— Приємно бачити вас, ваша вельможносте. Прошу, сідайте. Хочете чаю?
Далі розмова йшла німецькою, оскільки багато хто з достойників Ватикану вільно нею володів. Сам Папа Римський любив розмовляти німецькою і слухати німецьку мову.
— Дякую, ваше преосвященство, не відмовлюся. Бо більше ніде у Римі не можна поласувати відмінним англійським чаєм.
Кардинал Вітторіо безхитрісно всміхнувся.
— Цю звичку я набув, коли служив папським посланцем в Австралії, і від якої, попри всю мою італійськість, так і не зміг відмовитися.
— А ви, ваша милість?
— Я ірландець, гер генерал. Ми, ірландці, теж виховані на традиціях чаювання.
Генерал Альберт Кессельрінґ завжди спілкувався з архієпископом де Брикасаром як чоловік із чоловіком; після цих хитрих італійських прелатів із масними очицями він був наче ковток свіжого повітря, бо був людиною прямою, без схильності до двозначних недомовленостей.
— Ваша милість, я завжди захоплювався і захоплююся чистотою вашої німецької вимови, — відпустив він комплімент.
— Я маю добрий слух на мови, гер генерал, а це — як і решта талантів — не заслуговує на похвалу.
— Чим можемо служити вашій вельможності? — лагідно спитав кардинал.
— Я так розумію, ви вже знаєте про долю, яка спіткала Дуче?
— Так, ваша вельможносте, знаємо.
— То ви, мабуть, здогадуєтесь, чому я прийшов. Щоби запевнити вас, що все гаразд, і просити передати цю звістку тим, хто перебуває в Кастель-Гандольфо. Бо я такий зайнятий, що сам не в змозі поїхати туди з візитом.
— Ми передамо ваше повідомлення. Невже ви так зайняті?
— Цілком природно. Ви, напевне, чудово розумієте, що тепер для нас, німців, ваша країна є ворожою.
— Ви сказали ваша країна, гер генерал? Це не територія Італії, і ніхто тут не ворог нам, окрім лихих людей.
— Вибачте, ваше преосвященство. Звісно, я мав на увазі Італію, а не Ватикан. Але стосовно Італії я мушу чинити так, як накаже мені мій фюрер. Італію буде окуповано, і мої війська, які досі перебували тут як союзники, перетворяться на поліцію.
Архієпископ Ральф невимушено сидів у кріслі з виглядом людини, яка й гадки не має, що таке боротьба ідеологій, і пильно придивлявся до генерала. Чи знає він, чим займається його фюрер у Польщі? Хіба ж він може не знати?
Кардинал Вітторіо зобразив на обличчі тривогу.
— Любий генерале, сподіваюся, не йдеться про власне Рим? Рим, із його древньою історією, безцінними пам’ятками давнини? Якщо ви введете війська на сім його пагорбів, це призведе до війни та руйнації. Благаю вас, тільки не це!
Генерал Кессельрінґ неспокійно завовтузився.
— Сподіваюся, до цього не дійде, ваше преосвященство. Але я теж давав присягу і тому підкоряюся наказам. Я мушу чинити так, як бажає мій фюрер.
— Потурбуйтеся про нас, гер генерал! Благаю вас! Ви мусите цього не допустити! Кілька років тому я був в Афінах, — швидко сказав архієпископ Ральф, нахиляючись уперед і широко розкриваючи свої приємні виразні очі; пасмо сивуватого волосся впало йому на чоло. Він знав про ефект, який справляла на генерала його зовнішність, і безцеремонно ним скористався. — Ви бували в Афінах, пане?
— Так, бував, — сухо відповів генерал.
— Тоді я впевнений, що ви знаєте цю історію. Про те, як люди сучасної доби зруйнували будівлі на вершечку Акрополя. Гер генерал, Рим стояв і стоїть пам’ятником двом тисячам років турботи, уваги й любові. Благаю вас — не наражайте Рим на небезпеку!
Генерал уставився на архієпископа з подивом і мимовільним захопленням; мундир личив йому, але не більше, аніж пурпурова сутана архієпископу Ральфу. Він був схожий на солдата — бездоганна статура воїна і янгольське обличчя. Напевне, саме так має виглядати Архангел Михаїл — не ніжний хлопчик доби Відродження, а елегантний немолодий чоловік, що колись любив Люцифера, а потім бився з ним, вигнав із раю Адама та Єву, уразив Змія, і був правою рукою Господа. Цікаво, чи знає він про свій приголомшливий вигляд? Це справді непересічний чоловік, образ якого закарбовується у пам’ять.
— Я зроблю все від мене залежне, ваша милість, обіцяю вам. Мушу визнати, певною мірою це рішення залежить від мене. Я, як ви знаєте, людина цивілізована. Але ви вимагаєте від мене дуже багато. Якщо я проголошу Рим відкритим містом, то це означає, що я не зможу висадити в повітря його мости або перетворити його будівлі на укріплення, а це, в кінцевому підсумку, може завдати шкоди Німеччині. Які я маю гарантії того, що Рим не відплатить мені зрадою, ударом у спину, якщо я поставлюся до нього добросердно й поблажливо?
Кардинал Вітторіо зімкнув губи і видав звук, схожий на поцілунок його елегантній сіамській кішці, яку він нещодавно завів; лагідно посміхнувшись, він поглянув на архієпископа.
— Рим ніколи не відплатить зрадою за добро, гер генерал. Певен, коли ви знайдете час на візит до Кастель-Гандольфо, то почуєте такі самі запевнення. Йди-но сюди, моя люба Хан-сі! Отак, моя кішечко. — Посадивши кішку на коліна, кардинал ніжно погладив її.
— Яка дивовижна тварина, ваше преосвященство.
— Аристократка, гер генерал. Ми з архієпископом є нащадками древніх і славних родин, але порівняно з її родоводом наші й близько поряд не стояли. Вам подобається її ім’я? Китайською воно означає «шовковиста квітка». Влучно, чи не так?
Подали чай; всі мовчали, поки послушниця не вийшла з кімнати.
— Ви не пошкодуєте про своє рішення оголосити Рим відкритим містом, ваше превосходительство, — звернувся архієпископ Ральф до нового володаря Італії, даруючи йому обеззброєну усмішку. Він обернувся до кардинала, скинувши свій шарм наче мантію, непотрібну в стосунках із вірним другом. — Ваше преосвященство, хто гратиме роль господині й частуватиме гостя — ви чи я?
