Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗

Раптом всі враз оточили хлопців, відкинувши свою британську стриманість; усі сміялися і плакали, навіть бідолашна Фіона — і та всміхалася і плескала синів по спинах. Після місіс Сміт їм настала черга цілуватися з Меґі, Мінні, та Кет, потім вони сором’язливо обіймалися з матусею та з промовистим мовчанням боляче тиснули руки Джеку та Г’юї. Мешканці Дрогеди не могли збагнути, що то є таке — повернутися додому, як Джимс та Петсі прагнули цього моменту і як боялися.

А як двійнята наминали страви! Хіба можна порівняти армійський харч із домашніми стравами! Тут тобі й смачнючі тістечка, і коржики в шоколадній глазурі, обсипані кокосовою стружкою, і пудинг з ізюмом, і соковита маракуя, і вершки з дрогедських корів… Пам’ятаючи, як поводилися шлунки хлопців, місіс Сміт не сумнівалася, що Джимс та Петсі після таких страв зляжуть на тиждень, та, на щастя, чаю було вдосталь, щоб осадити все з’їдене, проблем із травленням хлопці не мали.

— Дещо не схоже на чурбанський хліб, еге ж, Петсі?

— Та отож.

— А що таке «чурбан»?

— Не що, а хто. Чурбан — це араб, а чурка — це італієць, правда ж, Петсі?

— Та отож.

Розмова складалася дивно. Хлопці, принаймні Джимс, годинами розповідали про Північну Африку: про міста, людей, тамтешні харчі, каїрський музей, про життя на борту військово-транспортного судна, про відпочинок у таборі. Але, скільки б їх не розпитували, нікому так і не вдалося витягнути з них нічого, окрім ухильних відповідей про те, що ж таке справжня війна, якими були ті бої під Бенгазі, Газалою, Тобруком та Ель-Аламейном. Згодом, після завершення війни, жінкам часто доводилося стикатися з таким феноменом: чоловіки, що побували у гущі боїв, мовчали, мов риби, відмовлялися вступати до «братств» та клубів колишніх вояків і не бажали мати нічого спільного з закладами, чия діяльність сприяла збереженню пам’яті про війну.

На Дрогеді на їхню честь влаштували бенкет. Алестер Макквін теж був у Дев’ятій дивізії і приїхав на відпочинок додому, тож, ясна річ, і на фермі Рудна Гуніш влаштували гулянку. Домінік О’Рурк теж влаштував святкування в Діббан-Діббані, хоча його сини у складі Шостої дивізії перебували в Новій Гвінеї і взяти участь у гулянні не могли. Кожна ферма, де син був на фронті, забажала відзначити щасливе повернення трьох хлопців із Дев’ятої дивізії. Жінки та дівчата проходу їм не давали, але герої Клірі, що повернулися додому, за першої ж нагоди намагалися вшитися від них, налякані увагою більше, аніж будь-коли на полі бою.

Здавалося, Джимс та Петсі взагалі не хотіли мати з жінками ані найменшої справи, і тулилися до Боба, Джека та Г’юї. Жінки йшли спати, а двійнята допізна засиджувалися за розмовою з братами, яким довелося залишитися вдома, і виливали їм свої зболені та зранені душі.

Та впевнені у собі Джимс і Петсі, чиї серця огрубіли після пережитого на війні, вважали землю Дрогеди невимовно прекрасною, вівці їх заспокоювали, а запах пізніх троянд у саду п’янив неземним ароматом. І їм страшенно захотілося напитися цього аромату, щоб його не забути, бо їхній похід на війну був легковажним та бездумним поривом, і хлопці не мали ані найменшого уявлення, що на них чекає. Коли ж вони поїдуть із дому тепер, то намагатимуться зберегти про нього кожен спогад, щоб потім плекати його у своїх душах, вони вкладуть до своїх військових сумок троянди з Дрогеди та стебла такої рідкісної тепер трави. З Фіоною вони поводилися з лагідною жалістю, а до Меґі, місіс Сміт, Мінні та Кет — із ніжною-ніжною любов’ю. Бо саме вони, а не Фіона, були їхніми справжніми матерями.

Меґі була у захваті від того, що Джимс та Петсі полюбили Дейна і годинами бавилися з ним, брали з собою на верхові прогулянки, борюкалися з ним на галявині. А от Джастина, здавалося, лякала їх; втім, хлопці почувалися ніяково в компанії зі всякими жінками, окрім старших жінок Дрогеди, до яких вони звикли. До того ж бідолашна Джастина страшенно ревнувала, бо Джимс та Петсі постійно брали Дейна в свою компанію, а це означало, що дівчинці не було з ким гратися.

— Дейн — класний хлопець, Меґі, — якось сказав Джимс, коли вона вийшла на веранду; він сидів у плетеному кріслі й спостерігав, як Петсі та Дейн граються на галявині.

— Так, він маленьке чудо, еге ж? — Меґі всміхнулася, сідаючи так, щоб їй було видно молодшого брата. В очах застигла ніжна печаль — вони теж колись були її малюками, і вона їх доглядала.

— Джимсе, щось не так? Розкажи мені.

Він підняв на неї очі, просякнуті якимось глибоким болем, але похитав головою — мовляв, і не питай.

— Ні, Меґі. Це те, що я ніколи не стану розповідати жінці.

— А як стосовно того, щоб одружитися, коли все це скінчиться? Може, тоді дружині своїй розкажеш?

— Ми — одружитися? Не думаю. Війна геть відбиває таке бажання. Нам страшенно хотілося потрапити на війну, але тепер ми мудріші. Якщо одружимося, у нас будуть сини — і заради чого? Виростити їх, а потім спостерігати, як їх штовхають на те, на що штовхнули нас, щоби бачити те, що бачили ми?

— Мовчи, Джимсе, мовчи!

Він поглянув туди, куди дивилася вона: Дейн весело хихотів, бо Петсі перевернув його догори ногами.

— Ніколи не дозволяй йому покидати Дрогеду, Меґі. Тут з ним не станеться нічого лихого, — сказав Джимс.

Архієпископ Ральф біг високим ошатним коридором, не звертаючи уваги на здивовані обличчя тих, хто обертався йому вслід; увірвавшись до кімнати кардинала, він враз завмер, як вкопаний. Його преосвященство невимушено розмовляв із мсьє Папе, представником польського емігрантського уряду у Святому Престолі.

— Що, Ральфе? Що таке?

— Це сталося, Вітторіо. Муссоліні скинули!

— Господи милосердний! А Його Святість — він знає?

— Я особисто телефонував до Кастель-Гандольфо, хоча по радіо цю новину можуть передати у будь-яку хвилину. Мені про це повідомив телефоном один приятель із німецького штабу.

— Я сподіваюся, що Його Святості встигнуть зібрати речі, — сказав мсьє Папе з легким відтінком задоволення в голосі.

— Він зможе вибратися, якщо ми замаскуємо його під бродячого монаха-францисканця, і не інакше, — відрізав архієпископ Ральф. — Генерал Кессельрінґ заблокував місто, як корком пляшку.

— Він не зможе вибратися, — сказав кардинал Вітторіо.

Мсьє Папе підвівся.

— Мушу покинути вас, ваше преосвященство. Я представник уряду, яке є ворогом Німеччини. Якщо Його Святість у небезпеці, то я теж. У моїй кімнаті є декотрі папери, якими мушу зайнятися негайно.

Дипломат до кінчиків пальців, акуратний і педантичний, мсьє Папе вийшов із кімнати, залишивши священиків наодинці.

— Він приходив, щоб просити вашого заступництва для захисту свого стражденного народу?

— Так, бідолаха, він так за них переживає.

— А ми?

— І ми теж, Ральфе! Але ситуація є важчою, аніж він собі уявляє.

— Правда полягає в тому, що йому не довіряють.

— Ральфе!

— А хіба ж це не правда? Його Святість провів юність у Мюнхені, полюбив німців і досі їх любить, незважаючи ні на що. Якщо перед його очима предстануть оті понівечені трупи, він скаже, що то росіяни їх замордували. Але аж ніяк не любі його серцю німці! Бо ж вони такі культурні, такі цивілізовані!

— Ральфе, ви не є членом товариства Ісуса [11], але ви тут лише тому, що взяли особисту обітницю вірності Його Святості. У ваших венах тече гаряча кров ірландських та норманських предків, але я благаю вас — будьте розважливим! З минулого вересня ми жили у страху перед дамоклевим мечем, що завис над нами, молячись про те, щоб Дуче залишився й уберіг нас від німецьких репресій. У характері Адольфа Гітлера химерним чином уживаються незбагненні суперечливості, він вважає, що має двох ворогів: Британську імперію та Католицьку церкву, але будь-що намагається їх зберегти. Та коли його змусили до цього обставини, він зробив все, що міг для того, щоби Британську імперію знищити. Невже ви гадаєте, що він не знищить і нас, якщо ми підштовхнемо його на такий крок? Одне слово на засудження подій у Польщі — і він розчавить нас. А що, на вашу думку, дасть наше засудження, друже мій? Ми не маємо армій, не маємо військовиків. Репресії впадуть на нас без зволікань, і Його Святість заберуть до Берліна, а саме цього він боїться. Чи не пам’ятаєте ви про маріонеткового папу в Авіньйоні багато сторіч тому? Невже ви хочете, щоб Папа Римський став маріонеткою в Берліні?