Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Все таки й без козаків Жолкєвскому удало ся стягнути досить значні сили й осягнути ще раз свою мету: демонстрацією воєнних сил Польщі стримати турецьке військо від переходу польської границї. Ставши над Днїстром, против турецького табора, він змусив Іскандер-башу спинити ся й розпочати переговори. Жолкєвскому навіть докоряли, що він, маючи такі значні сили, не дав сам битви Туркам; але се було забагато, і Жолкєвский зовсїм справедливо вказував, що се було б занадто великим риском, бо на випадок програної битви він віддав би в руки турецького війська річпосполиту зовсїм безборонну. Тому всї заходи Турків спровокувати його до походк лишили ся без успіху; Жолкєвский не вважав можливим віддїлити щось з свого війська, бо зараз би ослабив свою позицію против турецьких сил. Коли Татари, невдоволені тим, що в трактатї Польща не прийняла на себе обовязку виплатити їм харач за попереднї роки (коли вони рік річно грабили Україну), під носом Жолкєвского пустили ся грабити Галичину, він стоічно дивив ся на дими татарських пожеж і стояв над Днїстром напротив турецького війська, не сміючи ратувати земляків і добиваючи ся лише одного: щоб Іскандер-баша пішов назад. Се йому удало ся. По довгім стоянню роспочато переговори й уложено трактат, затверджений 23/IX під Яругою. Першим пунктом його було: „Розбійники козаки 24) не мають виходити з Днїпра на море, в краях цїсарських (султанських) нїяких шкод не мають чинити, взагалї якимсь способом вони мають бути знищені, аби більше анї від нас (Поляків) анї від козаків не було нїяких шкод, так щоб цїсарській фльотї більше не треба було виходити на Чорне море, і ми обіцяємо і обовязуємо ся козаків і їх край приборкати й покарати”. Крім того Польща обіцяла не мішати ся в справи семигородські, молдавські, мунтянські, не підтримувати там ворожих Туречинї рухів; Татарам мав платити ся харач, а вони за те не мали нападати на землї Польщі. Іскандер-баша, якому не давали спати торішнї лаври Ібрагим-паші, „що перевернув Запороже”, жадав знищення пограничних замків: Білої Церкви, Канева, Корсуня, Черкас, Чигирина, але на се дано рішучу відмову, і він мусїв вдоволити ся тим, що спалив Рашків і добив ся знищення Бершади — гнїзд звісного пограничника Босого, що не давав спокою Туркам і Волохам. І з тим забрав ся назад 25).
Примітки
1) Королївські інструкції й пропозиції — Жерела VIII ч. 110, 116, 117.
2) Рукоп. бібл. Пол. F. IV №99 л. 48
3) Оповідає се Жолкєвский в своїй промові — справозданню на соймі 1618 р. — Pisma c. 503. Инакше представляє се візир — ркп. Публ. Бібл. Разн. Q. IV №8 л. 132 — тут горою Турки.
4) Жерела VIII ч. 115.
5) Рукоп. Публ. бібл. Пол. F. IV №19 л. 50-8. Pisma c. 532-3.
6) Жерела VIII ч. 117; Публ. бібл. Пол. F. IV №99 л. 80-1.
7) Жерела VIII ч. 115.
8) Пясецкий с. 365.
9) Жерела ч. 118.
10) Жерела VIII ч. 168, Pisma c. 504.
11) Оповідає Жолкєвский в тій же промові на соймі 1618 р. Pisma c. 304.
12) ВЂршЂ на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска єго кор. милости Запорозкого, зложоныи презъ инока Касіана Саковича, Київ, 1622, с. 19. При сїм поданий образок того нападу на Кафу і при нїм дата: „Кафу воєвалъ року ахsi”. Але в одинокім звіснім примірнику сих Віршів цифра і була наведена чорнилом, і се дало привід Максимовичу вважати цифру за дописану, а дату за сфальшовану, намість 1606 (див. Собраніе сочиненій І с. 359, на підставі рукописної замітки його). На сїй підставі й Антонович, що ранійше приймав дату 1616 р. (Истор. пЂсни І с. 203), змінив її на р. 1606. Але при близшім розглядї виявило ся, що цифра і не приписана, а наведена на невиразнім друкованім — се і я сам мав нагоду провірити на власні очі. І з сею датою вповнї згоджують ся иньші звістки — Жолкєвского, як вище. Але Ґолубєв передруковуючи ВЂршЂ при своїй працї Исторія кіевской духовной академіи, дод. 5, подав дату 1606 р. і се мабуть було причиною, що сю дату підтримують і досї — напр. Каманинъ Очеркъ гетманства Сагайдачного с. 6.
13) Pisma с. 305, Жерела VIII ч. 119.
14) Pisma c. 304, Жерела VIII с. 168-9, 189.
15) Pisma c. 304. Жукович хибно зрозумів, що тут мова про комісію козацьку (с. 47); се те саме, що в королївській пропозиції 1618 р. названо: przyszlo y do jakiegokolwiek z Turczynem zastanowienia pokoiu (Жерела c. 189), пор. оповіданнє Пясецкого с. 357.
16) Промова Жолкєвского Pisma c. 305, Пясецкий с. 356.
17) Pisma c. 537,
18) Оповідає про се Пясецкий, дуже коротенько — с. 537-8.
19) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 39.
20) Pisma c. 306.
21) Ibid. c. 247, 251, 305.
22) Pisma c. 276, пор. с. 284.
23) Жерела VIII с. 183.
24) Lotrostwo kozackie.
25) Реляцїї Жолкєвского, кореспонденція з Іскандер-башею і трактат — Pisma c. 248-284, 422-447; справозданнє про переговори з Іскандер-башою парляментера Петра Ожґи, старости теребовельського переказане у Кулїша II с. 226 і далї. Записка турецького історика Наіми про сей похід в Collectanea-х Сенковского І с. 128-9, також Пясецкого Chronica c. 359, 361.
КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ В РР. 1613-7 І КОМІСІЇ ПОЛЬСЬКІ: ПОХІД ЖОЛКЄВСКОГО НА КОЗАКІВ 1617 Р., ЗМІНА НА ГЕТЬМАНСТВІ (Д. БАРАБАШ), КОЗАЦЬКА НЕПОКІРНІСТЬ, ПОХІД КОМІСАРІВ, САГАЙДАЧНИЙ ЗНОВ ГЕТЬМАНОМ, ПЕРЕГОВОРИ НАД ОЛЬШАНКОЮ, УХВАЛИ КОМІСІЇ, ПОТРЕБА В КОЗАКАХ І ЗДЕРЖЛИВІСТЬ ПОЛЯКІВ.
Позбувши ся Турків, Жолкєвский з тими силами, які мав в руках, хотїв заразом росправити ся і з козачиною. Вважав се доконче потрібним не тільки з огляду на Турків, що за перший козацький напад заповідали розірваннє згоди, і Жолкєвский не брав сього за пусті слова, — але і з становища самої річипосполитої. Як я вже сказав, був він в високій мірі роздражнений непослушністю козаків — що вони — to chlopstwo zbestwione, як він їх називав — відмовили помочи і служби в такий рішучий час, самі стягнувши турецьку небезпеку на державу, і взагалї вийшли з послушности — не хочуть служити державі, а тільки під покривкою служби нищать волость своїми поборами: замість іти в поміч, як їх накликав король і королевич, вони „під претекстом що йдуть до нас, Україну немилосердно обдерли, облупили (збераючи немов би припаси на війну), а потім назад пішли на Днїпро” 1). Потім Жолкєвский вислав до них свого післанця, повідомляючи, що з Турками вже прийшло до угоди — аби вони не пустошили України, а йшли на Днїпро, а до нього прислали б кількох поважних осіб, „аби з ними порозуміти ся про волю королївську”. Але й сього післанця козаки відправили „досить легковажно” — сказали, що до Жолкєвского не підуть: „коли того треба кому, то нехай до нас прийде або пришле”. Очевидно, пусті комісарські переговори попереднїх років, ставлячи козачинї неможливі жадання, домагаючи ся від неї обіцянок сповнювання сих жадань, а нїчого не роблячи, щоб добити ся того сповнювання на дїлї, і роздражнили козачину і відобрали у неї всяке поважаннє до сих комісарських церемонїй і до „маєстату річипосполитої”.
Але коли б на чолї козачини стояли ті самі „статочні люде”, що держали ся принціпу „дуріть, коли хочуть, аби їх дурили” (mundus vult decipi, ergo decipiatur, як формулує се клєрикально-католицький афорізм) і приймали всї попереднї інструкції комісій, пускаючи їх на довгий дріт проволоки, вони певно б і тепер не відмовили Жолкєвскому в його досить невиннім жаданню „розмовити ся” з козацькими делєґатами „про волю й. кор. милости”. Але в сїм роцї мусїло вийти якесь замішаннє в козацкій полїтицї. Загальний провід на хвилю вийшов з рук зручною керманича козацької полїтики, гетьмана Сагайдачного і опинив ся в руках репрезентанта козацького радикалїзму, вродї пізнїйшого Бородавки. Був ним Дмитро Богданович Барабаш, батько звісного „угодовця” часів Хмельницького, звісний нам на гетьманскім урядї з одного унїверсалу 7 марта 1617 р. 2). Тою переміною треба пояснити, що козаки так нетактовно відмовили помочи на Турків, і так різко відповіли на запросини Жолкєвского до переговорів.
