На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

Матушка поз­на­хо­ди­ла свої ци­цові білі завіси од вікон і по­чеп­ля­ла їх на вікна в школі. Пар­ти по­ви­но­си­ли тро­хи в сіни, тро­хи в повітку. В мен­шо­му по­кої Софія Ле­онівна пос­та­ви­ла двоє ліжок. Більший клас став замість світлиці. Ма­шу при­ту­ли­ли в пе­карні, де взим­ку жив вчи­тель, кот­рий виїхав на літо ку­дись до батька. Ольга Павлівна по­на­да­ва­ла до­волі уся­ко­го по­су­ду і до печі, і для мочіння та пран­ня плат­тя, і до всього. Лев­ко та­ки ба­га­то до­поміг в ро­боті ко­ло вби­ран­ня по­коїв. Старі зчорнілі об­ра­зи, дав­но пе­ре­не­сені в шко­лу з ста­рої церк­ви, пе­ре­ми­ли й повіша­ли в світлиці. Ве­ли­кий ста­рий зчорнілий боз­на-ко­лишній об­раз Ноя й трьох синів теж об­ми­ли. Лев­ко ви­тер йо­го ци­бу­лею, - об­раз по­яснішав, і ду­же давнє гар­не ма­лю­ван­ня євро­пей­сько-польської шко­ли вис­ту­пи­ло яс­но й ви­раз­но. Об­раз був здо­ро­вецький, пос­таті бу­ли на­мальовані сли­ве на людський зріст. Ной, підвівши очі вго­ру, бла­гос­лов­ляв своїх синів, Си­ма й Афе­та, котрі пос­та­ва­ли нав­колішки й по­на­хи­ля­ли го­ло­ви. У Ноя бо­ро­да бу­ла на­мальова­на та­ка здо­ро­ва та ши­ро­ка, не­на­че ма­ляр при­че­пив йо­му до ли­ця сніп вівса. В Си­ма й Афе­та бо­ро­ди теліпа­лись такі завбільшки, як ку­делі білої вов­ни. Ці си­ни з біли­ми ку­де­ля­ми не­на­че присіли пе­ред Ноєм і щу­ли­лись; а се­ре­ду­щий Хам гор­до­ви­то стов­би­чив ос­то­ронь, на­мальова­ний ок­ре­ме, мов який­сь сто­ян, і був на­мальова­ний з чор­ни­ми ку­че­ря­ми, з ко­рот­кою, ніби па­ничівською ку­че­ря­вою борідкою. Батько й два си­ни бу­ли білі на ви­ду, з ма­ли­но­ви­ми ус­та­ми, а Хам сто­яв чор­ний, не­на­че ци­ган, і витріщав здо­рові очі ку­дись в да­леч, набік, ще й дер­жав у руці якусь па­те­ри­цю, ніби ци­ган фай­ду. Ной сто­яв, ніби за­ку­та­ний в синє прос­ти­ряд­ло. Сим і Афет не­на­че по­на­пи­на­лись ро­же­ви­ми ряд­на­ми, а Хам нап­нув якесь об­чи­ка­не вузьке чер­во­не уб­ран­ня й сто­яв, мов ци­ганський джиґун з фай­дою в ру­ках. Над го­ло­вою в Ноя вид­но бу­ло на­пис ве­ли­ки­ми цер­ков­ни­ми бук­ва­ми: «Свя­тый и пра­вед­ный Ное». Цього Ноя по­че­пи­ли на стіні про­ти вікон.

Левко й Фле­гонт по­чеп­ля­ли в двох кут­ках шко­ли верш­ки з ста­ро­давнього іко­нос­та­са з ста­рої церк­ви з різа­ни­ми про­зо­ри­ми ко­лон­ка­ми з ви­ног­рад­но­го лис­ту й синіми ки­тя­ха­ми ягод, а на по­куті по­чеп­ля­ли ряд­ка­ми старі зчорнілі об­ра­зи. Ма­туш­ка по­чеп­ля­ла пус­товітівські та кро­ле­вецькі руш­ни­ки на кіотах в двох кут­ках. Софія Ле­онівна по­на­во­зи­ла кар­та­тих пла­хот, по­завішу­ва­ла ни­ми де­які вікна й по­розс­те­ля­ла замість ки­лимків: во­на лю­би­ла пістряві та квітчасті перські ма­терії.

Школа побіліша­ла, пок­ра­ща­ла й по­ве­селіша­ла, але ду­же ски­да­лась на який­сь цер­ков­ний му­зей або цер­ков­не «древ­нех­ра­ни­ли­ще», пов­не уся­ких ста­ро­давніх об­разів та збляк­лих пар­че­вих тка­нок. На стінах в школі нігде не бу­ло вид­но ні ге­ог­рафічних карт, ні гло­бу­са; нігде не бу­ло ані однієї кни­жеч­ки. Тільки де­ше­вий стінний го­дин­ник теліпавсь на стіні з однією ги­рею та стримів на шафі один здо­ро­вий ста­росвітський плис­ко­ва­тий ка­ла­мар з утк­ну­тим пе­ром. І це ста­ро­давнє зна­ряд­дя так са­мо не­на­че бу­ло да­но в му­зей якимсь давнім па­ро­хом ще за часів па­ну­ван­ня Польщі на Ук­раїні, бо ці місця за­раз на південь од Ва­силько­ва ще так не­дав­но на­ле­жа­лись до Польщі. Ка­ла­мар був та­кий завбільшки, як ті тик­ви-гар­бу­зи, що теліпа­ються в про­чан ко­ло по­яса з во­дою в до­розі до Києва.

Переноситься за­раз в шко­лу не схотіли: підло­га бу­ла мок­ра як хлющ. Од підло­ги па­ру­вав який­сь важ­кий дух, на­че сморід. В школі тхну­ло ніби кізя­ка­ми та за­го­ро­дою, бо хлопці на­но­си­ли на підош­вах кізяків, що вси­са­лись в дош­ки цілий рік. По­од­чи­ня­ли усі не по­за­би­вані вікна, по­од­чи­ня­ли настіж усі двері. Ма­ша, як го­ро­дян­ка, аж но­сом кру­ти­ла, по­ход­жа­ючи по пе­карні. Пос­та­но­ви­ли пе­ре­но­си­тись дру­го­го дня вранці, і усі гур­том вер­ну­лись че­рез го­род до­до­му.

Тільки що во­ни увійшли з то­ку на подвір'я, в од­чи­нені во­ро­та в'їхав му­жицький кінський віз. Сусіда Грицько ньокав на коні. На прос­то­му возі, на со­ломі, сидів біля­вий пан. Ко­ло йо­го сидів ма­ленький хлоп­чик, схо­жий на йо­го, а в но­гах стриміла здо­ро­ва влов­ча кла­по­ву­ха со­ба­ка з здо­ро­ви­ми каш­та­но­ви­ми ву­ха­ми. А ко­ло со­ба­ки сто­яли чи­малі кар­ти­ни, при­ту­лені збо­ку, за­ви­нуті в прос­ти­ряд­ло. Ко­ло па­на збо­ку ле­жа­ла віолон­чель, так са­мо за­ви­ну­та в па­ру­си­но­вий мішок.

- Що це та­ке до нас їде? Чи який­сь по­до­рожній чех-му­зи­ка з бан­ду­рою, чи що? - ска­зав отець Зіновій.

- От і доб­ре! Ма­ти­ме­мо обід з му­зи­ка­ми, - обізвав­ся ар­тист. - Це який­сь му­зи­ка, пев­но, сур­га­ниться в Київ, ма­буть, в літній са­до­вий ор­кестр.

- Але що ж то в йо­го за плис­ко­ва­та ко­роб­ка стоїть, при­ту­ле­на до по­луд­раб­ка? - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- Мабуть, якісь цим­ба­ли або жінчи­на ар­фа. Пев­но, і йо­го жінка трун­ди­кає на цим­ба­лах в ор­кестрі. А мо­же, - ска­зав отець Зіновій - і не встиг скінчить, бо всі впізна­ли, хто приїхав.

- Чи це ти, Льоню! - гук­ну­ла до йо­го зда­ле­ки ма­туш­ка.

- А хіба ж ти ме­не не впізна­ла? Це ж я приїхав на гаст­ролі в ваші Ми­ки­тя­ни і до те­бе, сест­ро, в гості, і до шко­ли на да­чу до ар­тис­та, - гук­нув з во­за Ле­онід Се­ме­но­вич Ла­годзінський ни­зо­вим хрип­ким ба­сом.

- Ти нап­нув відло­гою го­ло­ву так, що тільки тво­го но­са вид­но, а я те­бе й не впізна­ла зда­ле­ки, - ска­за­ла ма­туш­ка.

- Го-го-го! Здо­рові бу­ли, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу! Де це ви доп'яли та­ку фа­ра­оно­ву колісни­цю? - гук­нув ве­се­ло отець Зіновій.

- В містеч­ку. За­те ж фа­ра­оно­ва колісни­ця не до­ро­га. Мож­на нею хоч со­рок рік ка­тать по сте­пах аравійських слідком за Мой­сеєм. Не до­ро­го кош­ту­ва­ло б і со­ро­калітнє ти­нян­ня по пус­тині, - го­во­рив по­ва­гом Ле­онід Се­ме­но­вич. став­ши на ввесь ви­со­кий зріст на возі в ши­ро­ко­му до­рожньому па­ру­си­но­во­му пальті з гост­рим узи­рем відло­ги на го­лові, не­на­че він нап­нув на го­ло­ву во­ро­чок для си­ра. Він в цьому уб­ранні ски­дав­ся на ченців XI віку, яких ма­лю­ють на об­ра­зах.

- Що ж то в вас ко­ло ко­зел? Чи гус­ла, чи цим­ба­ли? - спи­тав отець Зіновій, охо­чий до жартів.

- Та то ж я привіз тобі, Олю, дві кар­ти­ни. Ад­же ж ти ко­лись про­си­ла ме­не на­ма­лю­вать тобі дві кар­ти­ни, - обізвав­ся гість по­ва­гом.

- Aгa! Пам'ятаю. Спа­сибі. Та оце такі здо­рові кар­ти­ни на­ма­лю­вав для ме­не?

- Атож! Щоб бу­ло що при­най­мні чеп­лять на стіни. Я не люб­лю ма­лю­вать дріб'язку.

Гість зліз по­волі з ви­со­ко­го во­за й плиг­нув до­до­лу, дер­жа­чись за на­люш­ник та кінчик стя­ге­ла в по­луд­раб­ку. Він зсу­нув відло­гу й по­чав щільно та міцно цілу­ваться пе­редніше од усіх з сест­рою, а далі з усіма.

- Чи це ти, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу, ще не на дачі в се­бе? не в школі? - спи­тав гість.

- Та там та­кий сморід, що аж у носі кру­те, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й теж цмок­ну­ла йо­го в що­ку.

- А я оце ду­мав по­буть тро­хи в Олі, тро­хи в вас на дачі, до­ки бу­день, а в су­бо­ту чкур­нуть до батька, бо я одп­ро­сив­ся на два тижні до рідні, - го­во­рив гість.

- То й по­бу­деш і в нас на дачі. Ми, надісь, завт­ра й пе­ре­бе­ре­мось, як шко­ла тро­хи вис­мер­диться, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич і зняв хлоп­чи­ка з во­за, поцілу­вав і пос­та­вив долі.

Собака плиг­ну­ла з во­за са­ма. Отець Зіновій взяв у ру­ки віолон­чель та кар­ти­ни, і всі гур­том пішли в по­кої. З по­коїв вис­ко­чив ар­тистів се­тер і на­че з ди­ва витріщив очі на при­ве­зе­ну со­ба­ку: де ти, мов, взя­лась та­ка гар­на та пиш­на в оцій глу­шині?

Прихожа за­шуміла од на­тов­пу. Гос­по­ди­ня бу­ла ра­да бра­то­во­му приїзду, бо брат був ве­се­лий, роз­ва­жав її в сільській глу­шині, ще й привіз чу­до­ву прик­ра­су на стіни. Увійшли в по­кої, тро­хи по­ба­ла­ка­ли й по­жар­ту­ва­ли. Гос­по­ди­ня за­раз зап­ро­си­ла усіх в сто­ло­ву на обід, бо зна­ла, що брат здо­ро­живсь і, пев­но, в йо­го й ріски в роті не бу­ло од раннього ран­ку. Во­на зна­ла, що цей ар­тист був, як пти­ця не­бес­на, що він ніко­ли не бе­ре з со­бою по­жив­ку в до­ро­гу; зна­ла, що в йо­го зайві гроші не­на­че му­ля­ли йо­му в ки­шені. І справді, щоб збу­тись цього кло­по­ту, він завж­ди нак­ли­кав до се­бе в гості півчих з уря­довців, пив з ни­ми в то­ва­ристві чай, ста­вив їм мо­го­ричі й гай­ну­вав зайві гроші до реш­ти. Ар­тист лю­бив ве­се­ле то­ва­рист­во, лю­бив до глу­пої ночі сидіть з гістьми, ви­пи­ва­ти по чарці й щось те­ре­ве­нить або ко­гось прис­тав­лять та пе­ред­раж­ню­ва­ти. Він тро­хи ски­нувсь на ста­росвітську лю­ди­ну.