Діви ночі - Винничук Юрій Павлович (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗
— Мені дуже приємно, що ми вже не греки. Хто у нас сьогодні в гостях?
— Невідомо. Взагалі ми вирішили взяти вихідний. Тому навіть не просили швейцара підсаджувати когось.
— Ось гроші. Де ви вчора пропали?
— Гроші забери собі, бо ми вчора дістали доплату. У вигляді подарунків. Тому й затримались.
— І що ж ви там дістали, якщо не секрет?
— Секрет. А це твоя сотня.
— Та ні, з мене досить. Я ж не гроші прийшов заробляти, а…
— … а писати роман. Знаємо, знаємо. Тільки дозволь нам оплатити твою тяжку працю. Ми дуже поважаємо письменників. Сам подумай — якщо ми не оплатимо, то хто? Де ти цей скарб надрукуєш? Ми взагалі оце думаємо, а чи не перебалакати з іншими повіями та не відкрити для тебе стипендію? На період написання роману? Як ти на це?
— Я зворушений до глибини душі.
— Ну, то давай нам про всяк випадок адресу.
Здуру я продиктував їм адресу, навіть не підозрюючи, у чиї руки вона потрапить і якого це клопоту мені завдасть. Але станеться це лише за кілька тижнів. А зараз я сиджу в ресторані і в кишені у мене сотня. Тепер я ще й проститутський стипендіат.
До нашого столу підсіло двоє. Один — худий високий чоловік років за шістдесят, вбраний у поношений каштановий костюм. Другий — значно молодший, під тридцять, у ядучо-синьому костюмі з кремпліну. Одне слово, «роги». Розмовляють межи собою суржиком. Видно, приїжджі. Дівчата на них не звертають жодної уваги. Цех тим часом працює, аж гуде. Профура хрипить: «Марек! Хцеш келіха?», курдупель сновигає межи столами, чменники хрумтять десятками, фарцівники добивають торгу.
Минає так, може, з годину. І коли починаються танці, Маріанну запрошує якийсь майор. По танцях він підходить до мене, підкликає набік і мовчки кладе в руку дві двадцятьп’ятки. Я так само мовчки ховаю гроші в кишеню і, сівши за стіл, проводжаю їх очима.
— Вихідний не вдався, — сміється Леська.
Рагулі попивають горілку і потроху червоніють на лицях. Я роззираюсь по залі. Багато цікавого можна побачити, коли зосередишся.
Ось з’являється група циган. Двоє з них, чоловік і жінка, — дуже поважні, товсті і набундючені, наче индики. На чоловікові, що схожий на Ріші Капура, вилискує велюровий піджак, джинси з закоченими холошами розпирає громіздкий живіт. На руках в обох перстені, а коли розкривають роти, то засвічується суцільне золото, їх супроводжують два охоронці. Таких прийнято в цьому світі називати горилами. Поки вони непоспішно розсідаються, верткий офіціант пурхає над ними, наче колібрі, і щось тріщить, сюрчить, цвірінькає. Мабуть, якийсь барон циганський.
— Це що — цигани? — питає старий.
— Так.
— Ти бач! У нас таких і нема.
— А ви звідки?
— Із Житомира.
Потім старий починає мене розпитувати про ресторани та про те, де тут можна погуляти.
— А що це на вас найшло — погуляти?
— Понімаєш, синок, хворий я. А грошей — тьма. Живу сам. Ніде гроші подіть. От і махнув сюди. Подивитися на западенців, інтересний ви народ.
— Хіба ми не один народ?
— Нє-е… Западенці — це западенці.
— А що, — скалить зуби молодий, — ще й досі, мать, у сіні автомати ховаєте? Ха-хха!.. Да? — він лізе у кишеню і виймає пулярес. Обережно його розкриває і тицяє мені під ніс Сталіна. — Знаєш цього чоловіка?.. От він вам залив сала за шкуру, скажи? Зали-и-ив! Да?.. А я уважаю. Хароший був, бдітєльний товаріщ. Скажи, дядь Міш? Уважаєш?.. І дядь Міш уважає. А ти не уважаєш. Правільно?
— Дурак ти, — кажу я. — І не тицяй мені під ніс своїх родичів.
— Що? — визвірюється той, і я бачу в його п’яних очах спалах люті. — Ти чо? По мозгам хош? Здєлаєм! От вип’ю ще псять грам, і здєлаєм. Да, дядь Міш? Здєлаєм?
— Заткнися ти, — буркає старий. — Нахлявся уже?
— А чо він виступає? Думає, з красівими дєвочками сів, так уже й виступати можна?
— Заткнися, я тобі сказав!.. Не слухайте його. Дурак п’яний. Я його взяв для компанії. На побігеньках у мене… Грошей тьма… Куди їх подіть? От і гуляю. Жінка вмерла, дітей нема. А я на м’ясокомбінаті робив. Та й жінка… Сам понімаєш. Заробляли добряче. А тепер кому оце все?.. От я й… проп’ю, прогуляю… На юг поїду… ще там подивлюся. А то всю жизнь пахав, як папа Карло. Світа божого не бачив. Коври, хрусталі там усякі — цього в мене, як… Хоч би родина яка була… а то… У тридцять третьому з голодухи троє сестер моїх вмерло… А я вижив… бо батько з фабрики печеня крав. Мені його розмочують і дають. От і вижив… Але батько не вижив… Піймали і розстріляли… за печеня… А це чмо… це чмо ще зі Сталіним носиться… Мало того, що в кабіні в нього один висить, то другого ще, бач, коло серця тримає…
— А ви, дядь Міш, неправі-і-і… Уважаю я його! Потому шо — бдітєльний був!
— Пішов ти!.. Чмо і є… Родич, понімаєш. Який родич — третя вода на киселі. І хоч би що путнє, а то…
Словом по слові вивідав у мене старий, що я художником працюю.
— О! Це то, що нада! Слухай, намалюй мій партрет, га? От умру, а партрет лишиться. Намалюй! Плачу, скільки скажеш.
І не встиг я ще пояснити йому, що я зовсім не портретист, а звичайний оформлювач, який створює лише такі шедеври, як «Решения XXV съезда КПСС в жизнь!» або «Не курить! Не сорить!», як він витяг якогось документа і — рраз! — вирвав звідти своє фото.
— На, бери. Зараз ще й гроші дам.
Леська зразу ожила і нахилилась вперед.
— Які гроші? — кажу. — Не треба ніяких грошей. Я портретів не малюю.
Леська мене копає під столом ногою. Ясно, хоче розкрутити старого. Але при чім тут я?
— Він намалює, — говорить вона. — Він справжній талант. Одного разу як намалював мене — ви не повірите! — як жива! А один голова колгоспу заплатив йому аж…
Цього разу вже копаюся я, але дістаю такого шпіцака в саму кісточку, що відразу забуваю, що мав казати. А старий уже кладе на стіл триста карбованців, які вмить зникають в Лесьчиній торбинці. Вона ще в нього й адресу бере, аби вислати портрет.
«Дядь Міш» розстібає штани і виймає звідти поліетиленовий мішечок, набитий банкнотами. Але сталося непередбачене. Юний сталінець, виявляється, одним вухом таки прислухався до розмови, хоч Леська всіляко його відволікала і забавляла. Стрепенувшись, мов після наркозу, він хапає старого за руку:
— Дядь Міша! Та ви що? Ви кого слухаєте? Тут усі жуліки! А тоді до мене: — Ти чо пристав? Дядю Мішу охмуряєш, да? В дяді Міші кури дєнєг не клюють, да? Запад, понімаєш!.. А я плював! Тільки й дивитеся, щоб руского чалавєка надути!
— Який ти в біса руский? — озвався старий.
— А от і руский! А вони всі бандеровци! Понял? З ким сплутався? Всіх вас к…
І враз захлинувся. Міцна рука стисла його за шию.
Я зводжу очі і бачу курдупля. Це його рука. І це він шипить так грізно, що в «руского чалавєка» очі бубнявіють і сльозяться.
— Ти, жлоб! Щоб я твого поганого рила більше тут не бачив, ясно? Я тобі покажу бандерівця, скотина!
— Він п’яний, — кажу я. — Лиши його.
— Якщо він за п’ять хвилин звідси не забереться, то його винесуть.
— Ми вже йдемо, — каже старий. — Вже йдемо. Він просто дурак.
Франьо відпускає свою жертву і киває мені головою — мовляв, вийдем.
У фойє він втуплює в мене свій хижий пронизливий погляд, яким одразу просвердлює в моїй голові діру, і я відчуваю, як там уже починає ворушитися хробачок страху. Це мене дратує. Чому я повинен остерігатися цього курдупля?
— Ну що? Як ми з тобою домовлялися?
— Не розумію, про що ти.
— Не розумієш? Інтересний ти чувак. Воно, може, й легше так у житті — шлангом прикидатися. Але зараз ти влип, і якщо ви, не дай Боже, продали товар, то тяжко вам доведеться.
— Послухай, я справді не розумію, про що ти говориш. Який товар? У що я влип?
— У що? Давай не будем, добре? Я знаю точно, що поляків «поставили» твої дівчатка. І не кажи мені, що ти нічого про це не знав.
— Добре, я виправдовуватися не буду. Ти лише мені у двох словах поясни проблему.
— Проблема елементарна: твої лялі «поставили» поляків на двадцять годинників. Якщо їх пульнути лише по п’ятдесят, то маєш цілий кавалок. Незле? Правда?
