Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
Звісно, Юрій Юрійович із його-то вдачею й тут не міг не закохатись. Цього разу об’єктом його палкої пристрасті виявилася старша піонервожата Ірина, кучерява брюнетка з рясними веснянками на маленькому противному носі, який вона пхала скрізь, особливо куди не треба, і молола зранку до вечора своїм поганим язиком не гірше тієї колгоспної молотилки. Юрій Юрійович із якихось пирогів відчув у Іринці-шпаринці, як ласкаво дражнили її дитдомівські, рідну педагогічну душу, здатну на благодійні вчинки у такій нелегкій справі, як виховання чужих дітей. Я був шокований, бо, по-перше, такий висновок щодо непересічних талантів старшої піонервожатої не відповідав дійсності, точніше, лише осліплений Амуром ідіот міг побачити в цій корові педагога, який любить дітей, а по-друге, Іруся була одружена, і її чоловік, здоровенний вусатий бугай, теж працював у таборі фізруком і був першим, хто ліз у бійку при будь-якій нагоді й особливо без неї. Коли битися не було з ким, або, як у випадку зі мною, він тупо отримав у пику, бугай давав добрячих стусанів дружині. Я думаю, він мав рацію: Іруся полюбляла крутонути хвостом перед наджинсованими москвичами. Але все це не могло зменшити пристрасть Юрія Юрійовича ні на йоту, і мені лишалося тільки дивуватися, як він примудряється кожного разу вскочити в халепу — кругом стільки гарних, вільних, а головне, легкодоступних дівчат із прекрасною репутацією та нестервозним характером. Але ж ні, Юрій Юрійович не шукав легких шляхів до свого майбутнього сімейного щастя!
Звісно, не зважаючи на нову душевну муку, як істинний товариш, він не залишив мене у біді з моїм четвертим загоном, чим — я цілком відповідаю зараз за свої слова — врятував родини Гаглоєвих, Оніщенок і Куперманів від трагедії, а мене — від в’язниці. Хоча, думаю, зараз дехто з моїх кращих після Гітлера друзів і дорікнув би Юрію Юрійовичу за це.
Спочатку Юрій Юрійович розібрався з Льовою, який мріяв стати літаком-винищувачем. Не льотчиком, ні — це занадто банально як для Куперманівського племені, а саме літаком. Коли Льова в черговий раз став на перила другого поверху і розвів руки, готуючись до стрибка, Юрій Юрійович, який саме зайшов порадіти моїм педагогічним успіхам, флегматично запитав, чи немає у Льови, часом, із собою парасольки.
— З парасолькою не цікаво. На парашутистів схоже. А я ж літак-винищувач! — гордо відповів Льова.
— А який саме? — поцікавився вожатий.
— МІГ-17!
— Я так і знав!
— Що знали? — не зрозумів Куперман, який, похитуючись, балансував на перилах. Вся ця сцена з боку нагадувала голлівудський кінофільм, де поліцейський вмовляє самогубця, що здерся на хмарочос, відмовитися від стрибка.
— Та нічого особливого. Так, — загадково продовжив Юрій Юрійович і дістав із кишені ще один свій магічний, нарівні зі свистком, аксесуар педагогічного виховання — гребінець і почав спокійно скубти рідке волосся.
Ми з колегами стояли, роззявивши рота: Куперману, який був вражений тим, що вожатий не біжить за ним, не гониться, не кричить, а просто стоїть, споглядає і спокійно розчісується, здається, перехотілося стрибати. Льова дійсно, наче загіпнотизований, замість того, щоб падати животом на пісок із висоти другого поверху з криком «ура!», здивовано дивився, як Юрій Юрійович надає своїй неперевершеній зачісці додаткової охайності.
— Що ви знали? — ще раз підозріло перепитав Льова. З ним за всю його коротку кар’єру літака-винищувача МІГ-17 ще ніхто так серйозно не обговорював цю надзвичайну цікаву та важливу для оборони повітряного простору країни тему. Це не могло статися просто так, за цим щось ховалося.
— Те, Льова, що наказом головнокомандуючого повітряними силами генерал-майора Абдулкарімова польоти літаків-винищувачів МІГ-17 над територією Московського воєнного округу з сьогоднішнього дня до вересня місяця заборонені. Якщо ти цього наказу не знаєш, значить, ти не справжній літак.
— Я справжній! Неправда, я справжній!
— Я знаю, Льова. Просто ти мав особливо важливе секретне завдання, а я тебе перевіряв. Ти його виконав. Директор табору Надія Йосипівна Варфоломєєва тільки-но отримала телеграму з подякою від самого міністра оборони, можеш збігати подивитися. Твоя місія закінчилася! Останній стрибок — і все!
Широко розплющивши очі, Льова крикнув: «Поїхали!» — і в останній раз цього сезону стрибонув вниз животом на купу піску. Вдало приземлившись і отрусивши пилюку, витерши кров з-під носа, він прожогом кинувся до директора табору. Ми ще ніколи — ні до, ні після цього останнього польоту — не бачили Купермана такою щасливою дитиною.
Звісно, Варфоломєєва запитанню Купермана не здивувалася — до неї за двадцять з гаком років роботи в піонерських таборах і майбутні космонавти приходили, і піонери-герої, і фіделі кастро, тобто ким себе тільки діти не уявляли — тому «телеграми», зважаючи на підвищену секретність документа, вона, звичайно, Куперману не показала. Проте і Льова правильно зрозумів ситуацію і виявив військову дисциплінованість — більше він у літачка не грав, на завдання збивати імперіалістичних американських «яструбів» не вилітав, за що я йому дуже вдячний аж до сьогодні. Єдине, чого я не зрозумів — до чого там парасолька?
— Ну, потрібно ж було з чогось починати розмову, поки він не стрибнув! Розумієш, це ж тонка дитяча психологія: якби Льова встигнув стрибнути раніше, ніж я з ним заговорив — все, нічого б не вийшло, так би колись літаком МІГ-17 він і розбився. От я й згадав раптом про парасольку, Вінні-Пуха, П’ятачка і бджіл, — просто пояснив Юрій Юрійович.
— Ну добре, про Вінні-Пуха зрозуміло. А звідки тобі відоме прізвище командуючого Московським військовим округом — Абдулкарімов?
— Ну ти сам що та мала дитина, чесне слово! Я ніколи не знав прізвища командуючого Московським військовим округом! Абдул-Карім — це видатний американський баскетболіст. Просто перше прізвище, що прийшло в голову.
Як у нього все це вкладалося в голові одночасно, я не знаю. Вінні-Пух, Абдул-Карім — хіба є між ними хоча б тоненький асоціативний зв’язок, може ви мені поясните?
З Танею Оніщенко, дівчинкою, яка завжди бігала і падала, Юрій Юрійович вирішив проблему без парасольки та Американської національної баскетбольної асоціації. Насамперед, він відв’язав дівчинку від бетонної лавки, до якої я її прив’язував мотузкою одразу ж після сніданку, і дав цукерку. Таня цукерку з’їла і попросила ще, дивлячись на вожатого очими парафіянки, яка за таку індульгенцію готова відписати церкві у спадок все своє майно. На це вожатий вказав пальцем на людину, яка може безкоштовно на регулярній основі в обмін на примірну поведінку давати їй кожного дня п’ять цукерок без будь-якої сповіді. Я в жодному разі не заперечував проти додаткових витрат на солодощі, аби тільки ця мала стерво не тікала з табору в ліс і ми потім не бігали за нею разом із усіма найближчими ментами і пожежниками, з якими розраховуватися доводилося виключно горілкою; цукерки дешевші, ніж горілка, та й клопоту менше. За цукерки Таня могла продати не тільки власну свободу, а й батьків, які цукерок, зважаючи на алергію у малої на солодке, їй не давали. Своїм найближчим завданням я вважав, щоб вона дожила в межах мого загону до кінця зміни. А от з алергією чи без, мене це, чесно кажучи, мало обходило в такій ситуації.
— Це найменше з тих неподобств, на які ми мусимо погодитись у цьому важкому випадку, — розмірковував, виправдовуючи свій не дуже педагогічний вчинок, Юрій Юрійович. — Ми не маємо вибору. Краще цукерка у роті й діатез на щоках, ніж маніяк у лісі й гілка в сраці.
З такою сильною тезою важко сперечатися: навколишні ліси славилися своїми маніяками-педофілами.
Руслан Гаглоєв у силу свого національного походження виявився найміцнішим горішком. Він не йшов на переговори, не складав зброю, тобто металевий совок, яким бив своїх колег по голові, в обмін на цукерки або шоколадки; не виконував наказів вожатих, ігнорував фізичні покарання фізрука. Чи варто сумніватися, що його батько був одним із найвпливовіших людей у Москві, тобто директором ринку? Як син директора ринку потрапив у піонерський табір для дітей працівників комунальної сфери, питання, певен, зайве. Директор ринку в Москві у ті роки, втім, як і зараз, якби захотів, міг потрапити навіть у космос, інша справа, що там йому нічого робити, бо квітами та шашликами у космосі не поторгуєш.
