Фараон - Прус Болеслав (читать книги без .txt) 📗
— Хай ваша святість живе вічно і ділами своїми сповнює обидва світи! — відповів царевич.
— Щойно мої радники військові, — мовив фараон, — розповіли мені про твою старанність і кмітливість.
Обличчя царевича сіпалось і мінилось. Втупивши свої великі очі в фараона, він слухав.
— Заслуги твої не зостануться без нагороди. Ти дістанеш десять талантів, великий ланцюг і два грецькі полки, з якими будеш вправлятися.
Царевич остовпів, але за хвилину запитав приглушеним голосом:
— А корпус Менфі?..
— Через рік повторимо маневри, і якщо ти не зробиш жодної помилки в командуванні військом, то дістанеш корпус.
— Я знаю! Це робота Гергора! — вигукнув царевич, ледве стримуючи гнів. Він озирнувся навколо і додав: — Ніколи я не можу побути з тобою вдвох, батьку мій. Завжди між нами чужі люди…
Фараон злегка ворухнув бровами, і його почет зник, як тіні.
— Що ти хочеш сказати мені?
— Тільки одне, батьку… Гергор мій ворог… Він наскаржився тобі на мене й наразив на таку ганьбу!..
Незважаючи на покірну позу, царевич кусав губи й стискав кулаки.
— Гергор мій вірний слуга і твій друг. Завдяки йому ти став наступником трону. Це я не довіряю корпусу молодому полководцеві, який дозволив відрізати себе від свого війська.
— Але ж я з’єднався з ним!.. — відповів пригнічений царевич. — Це Гергор наказав обминути двох жуків…
— А ти б хотів, щоб жрець перед усім військом зневажив релігію?
— Батьку, — шепнув Рамзес тремтячим голосом, — щоб не затоптати двох жуків, знищили канал і вбили людину.
— Ця людина вкоротила собі віку сама…
— Але з вини Гергора!
— В полках, які ти так уміло зосередив біля Пі-Баїлоса, тридцять чоловік померло від утоми, а кількасот тяжко захворіло.
Царевич опустив голову.
— Рамзесе, — вів далі фараон, — твоїми устами промовляє не державний муж, який дбає про збереження каналів і життя трудівників, а розгнівана людина. Пам’ятай, що гнів так само не мириться із справедливістю, як яструб із голубом.
— Батьку мій! — спалахнув царевич. — Якщо мене охоплює гнів, то тільки тому, що я бачу недоброзичливість до мене Гергора й жерців.
— Ти сам внук верховного жерця, жерці навчали тебе… Ти знаєш більше їхніх таємниць, ніж інші царевичі…
— Я знаю їхню невситиму пиху й жадобу влади. Вони відчувають, що колись я приборкаю їх… і вже тепер стали моїми ворогами. Гергор не хоче мені дати навіть корпусу, бо прагне сам керувати всім військом…
Мовивши ці необачні слова, царевич сам перелякався. Але фараон звів на нього ясний погляд і відповів спокійно:
— Військом і державою керую я. Від мене йдуть усі накази й ухвали. Я уособлюю на цьому світі терези Осіріса і сам зважую вчинки моїх слуг — наступника трону, міністра чи народу. Нерозважливий був би той, хто гадав би, що я не знаю ваги кожного.
— Але якби ти, батьку, бачив маневри на власні очі…
— То, може, побачив би полководця, — перебив фараон, — який у вирішальну хвилину кидає військо і бігає по кущах за єврейською дівчиною. Але я про такі дурниці не хочу знати.
Царевич упав до батькових ніг, шепочучи:
— Тобі Тутмос розказав про це, володарю?
— Тутмос такий самий хлопчисько, як і ти. Він уже тепер робить борги як начальник штабу корпусу Менфі і сподівається, що око фараона не побачить його Витівок у пустелі.
Розділ сьомий
Через кілька днів після цього Рамзеса покликали до його матері, найяснішої цариці Нікотріс, яка була другою дружиною фараона, але тепер посідала найвище становище серед усіх вельможних жінок Єгипту.
Боги не помилилися, зволивши, щоб вона стала матір’ю царя. Була це висока, досить повна і, незважаючи на свої сорок років, ще вродлива жінка. В її очах, в обличчі, в усій постаті була така велич, що, навіть коли вона йшла сама, в скромному вбранні жриці, люди схиляли перед нею голови.
Цариця прийняла сина в покої, вимощеному фаянсовими плитами. Вона сиділа в інкрустованому кріслі під пальмою. Біля її ніг, на. ослінчику, лежав маленький собачка; з другого боку стояла навколішках чорна рабиня з опахалом. Фараонова дружина була в мусліновій накидці, гаптованій золотом, перуку її оповивала діадема, оздоблена коштовними каменями у вигляді лотоса.
Коли царевич низько вклонився матері, собачка обнюхав його й знову ліг біля ніг цариці, а цариця, кивнувши головою, запитала:
— Чому ти хотів бачити мене, Рамзесе?
— Ще два дні тому, матінко…
— Я знала, що ти заклопотаний своїми справами, але сьогодні ми обоє вільні, і я можу вислухати тебе.
— Ти так говориш зі мною матінко, що на мене мовби війнуло нічним вітром пустелі і я вже не зважуюсь звернутися до тебе з проханням.
— Тобі, мабуть, знов потрібні гроші? Рамзес, зніяковівши, похилив голову.
— І багато тобі треба?
— П’ятнадцять талантів…
— О боги! — вигукнула мати. — Лише кілька днів тому тобі видали із скарбниці десять талантів… Піди погуляй, моя дівчинко, в садку, ти, певно, стомилась, — мовила цариця до чорної рабині і, зоставшись з сином на самоті, запитала його: — Це твоя єврейка вимагає так багато?
Рамзес почервонів, але підвів голову.
— Ти знаєш, матінко, Що це не так, — відповів він. — Але я обіцяв нагороду війську і… не можу її сплатити!..
Цариця придивлялась до нього із величним спокоєм.
— Як це недобре, — мовила вона трохи згодом, — коли син щось вирішує, не порадившись з матір’ю. Я сама, пам’ятаючи про твій вік, хотіла віддати тобі фінікійську рабиню, яку мені прислали з Тіра з десятьма талантами посагу. Але ж тобі захотілося єврейки.
— Вона припала мені до вподоби. Такої красуні немає між твоїми служницями, ані навіть серед жінок його святості…
— Але ж вона єврейка!
— Не будь така упереджена, матінко, благаю тебе… Адже це неправда, що євреї їдять свинину і вбивають котів…
Цариця посміхнулась.
— Ти говориш, як хлопчик з початкової школи жерців, — відповіла вона, знизуючи плечима, — і забуваєш про те, що сказав Рамзес Великий: «Жовтий народ численніший ї багатший від нас; діймо ж проти нього, але обережно, щоб він не став ще дужчий…» Я не вважаю, щоб дівчині з цього племені годилося бути першою коханкою наступника трону.
— Чи ж можуть слова Рамзеса стосуватися доньки якогось убогого орендаря!.. — вигукнув царевич. — Та й де в нас ті євреї? Вже три, століття, як вони залишили Єгипет і тепер створюють свою сміховинну державу, якою правлять їхні жерці…
— Я бачу, — відповіла цариця, злегка, нахмуривши брови, — що твоя коханка не гає часу марно… Будь обережний, Рамзесе!.. Пам’ятай, що їхній вождь, Мойсей, — це жрець зрадник, якого й досі проклинають по наших храмах… Пам’ятай, що євреї винесли з Єгипту більше скарбів, ніж була варта праця кількох їхніх поколінь, Вони забрали в нас не тільки золото, але й нашу віру в єдиного бога, і наші священні закони, які тепер оголосили своїми. Нарешті, знай, — додала вона з притиском, — що дочки цього народу воліють краще вмерти, аніж ділити ложе з чужинцем. А коли й віддаються, бува, ворожим полководцям, то тільки для того, щоб схилити їх на свій бік або вбити…
— Повір мені, матінко, всі ці нісенітниці вигадують жерці Вони не хочуть допустити до підніжжя трону людей іншої віри, які могли б бути підпорою фараонові в боротьбі проти них…
Цариця підвелася з крісла і, схрестивши руки на грудях, здивовано глянула на сина.
— Виходить, те, що мені казали, правда, — ти ворог жерців. Ти, їхній улюблений учень?..
— У мене на спині досі є рубці від їхніх київ!.. — відповів царевич.
— Але ж твій дід, а мій батько Аменготеп, який зараз перебуває разом з богами, був верховним жерцем і мав необмежену владу в країні.
— Саме тому, що дід мій був володарем, а батько є ним тепер, я не можу зносити влади Гергора…
— Йому дав цю владу твій дід, святий Аменготеп…
— А я її відберу! Мати знизала плечима.
— І ти, — мовила вона сумно, — хочеш командувати корпусом?.. Адже ти розпещена дівчина, а не муж і полководець…
