Тема для медитації - Кононович Леонід (читать книги без сокращений txt) 📗
А то рід у них такий був. Казали старі люде, прабаба її ще в Коліївщину відьмувала: гарна була як з ікони, а водилася з гайдамаками й на коні їздила, мов чоловік. Сильно ляхи її боялися, тож як зайняли тих коліїв у полон, то її закували в заліза, одвезли десь під Жашків та й спалили живцем. Гадали в селі, що вже не буде відьом у їхньому роду, — аж через сім колін оця Чакунка на білий світ уродилася.
III
... треті півні, які хрипко й протяжно заспівали десь за річкою, й почувши те кукурікання крізь товщу глибокого досвітнього сну, він завовтузився, перевертаючись на бік, і лице його нараз конвульсивно засмикалося, неначеб від нападів раптового болю, а потім поволі почало бліднути й, заклякнувши, зробилося, неначе гіпсова маска. Отак збігла цілісінька година; він лежав, угрузнувши стриженою головою в подушку, й не подавав сливе ніяких ознак життя, й тільки насилу помітний рух очей попід повіками виказував, що він...
... снилося: убогий сірий досвіток. З провулка видно хату, яка ледве мріє матовими зблисками шиб. Він заходить у ворота і йде попід вікнами. Перед ним сінешні двері, збиті з грубих дубових дошок. Ось він береться за клямку — й відсмикує руку, немов би обпікшись. Його свідомість двоїться: він знає, що лежить на шосе, прошитий кулею натівського калібру, і кров, булькаючи, цебенить з нього й усякає в землю, — а водночас він якимось дивом перебуває вдома, і ця хата, і явори понад обійстям, і півники, що ростуть попід вікнами, видаються йому настільки реальними, що в це просто-таки неможливо повірити. До всіх цих почуттів домішується страх. Він знає: до хати не можна заходити. Якщо переступити поріг, то звідти більше ніколи не вийдеш. Отак він стоїть і не знає, що ж його вчинити, аж поруч починає звучать тихий журливий голос, котрий заводить стару-стару пісню:
Він зачудовано роззирається зокола, та нікого не бачить. Він знає: в цій пісні співається про козака, який помирає на полі бою. Голос поволі затихає. Він береться за клямку і, повагавшись заходить у сіни. Як тільки він стає перед хатніми дверима, страх зненацька посилюється. Він знає: ці двері не можна відчиняти — якщо він туди зайде, то вони зачиняться за ним назавше. Він кладе руку на клямку, відсмикує її, кладе знову — і в сей момент за спиною знову починає бриніти ота пісня:
Він укривається холодним потом. Голос виводить остатні слова й уривається. Він рішуче відчиняє двері й, нагнувшись, заходить до передпокою. На його превеликий подив, там немає й живої душі. Він одкидає рядно, яким завішено вхід у закамарок, що служить кухнею, — але там тільки піч, рогачі й закіптюжена макітра на припічку. Здивовано похитавши головою, він обертається й підходить до дверей, котрі провадять у світлицю.
Допіру він торкається темної залізної клямки, як страх вибухає у нім устократ. Тепер він достеменно знає: за тими дверима — кінець. І от коли він, повагавшись, починає відступати од них, то десь поруч озивається отой голос, який заводить:
Він глибоко вдихає повітря й щосили шарпає ті двері на себе. Вони відчиняються з прикрим рипучим звуком, і в обличчя йому вдаряє затхлий дух плісняви. Він переступає поріг — і бачить, що в світлиці теж нікого немає. Тут немає навіть речей, стіни голі, мов бубон, і світяться якимсь мертвотним сліпучо-білим сяєвом. Він спиняється коло лежанки, нерішуче роззираючись по кутках, і тоді десь із-під стелі знову озивається тихий журливий голос, що дужчає й дужчає, виводячи остатні слова:
Він здригається, охоплений раптовою підозрою, і сього ж менту з передпокою хтось гукає його на ймення. Він обертається й виходить зі світлиці. Бачить: перед порогом стоїть темний вичовганий стіл, який іще хвилину тому був коло вікна. Біля столу стоїть баба й місить коржа. А на лаві, понуривши голову, сидить прегарна дівка у вишитій сорочці й вінку. Її стан обв’язаний грубою конопляною вірьовкою, другий кінець якої зашилено у вушко цебра, що стоїть долі. У цебрі чорніє щось таке, неначе дьоготь. Він придивляється до тої дівки, й зненацька його пронизує здогад: це ж ота прапрабаба, котру спалили ляхи в Коліївщину! Чого ти там ходиш сину, озивається до нього бабуня... бач, ми ж осьо сидимо! Він щось відповідає, й вони починають розмовляти. Дівка сидить на лаві, понуривши голову, й увесь час мовчить. Вони розмовляють десь із годину. Врешті він вирішує, що вже пора йти. Він прощається й, обігнувши стола, хоче протиснутися до дверей. А ти, сину, ото так і блукаєш світами, не маючи де голови прихилити? — раптом питається баба. Він знизує плечима й ніяково усміхається. Баба перестає місити коржа. То скільки ж ти будеш бурлакувати... осьо йди до нас та й живи! — докірливо каже вона. Його переповнює невимовна радість. Він одкриває рота, щоб погодитися... аж зненацька спиняється, уражений страшним здогадом: це ж його занесло на той світ, ув Отхлань, якою править Морана, тут усі мертві, — і їм хочеться, щоб він зостався з ними назавжди! Секунди течуть одна за одною, а він мовчить. Так іще ж час... час іще ж не прийшов! — нарешті вигукує він, безпорадно роззираючись довкруги. Баба схиляє голову набік і замислюється. В передпокої западає тяжка давуча тиша. Він стоїть і чує, як по хребту цебенить холодний піт. А й правда, озивається нарешті баба й знову береться місити коржа... правда твоя, сину, — ще не прийшов!
... розплющив очі й побачив, що у вікнах уже почало дніти. В неяснім сірім світлі речі здавалися чужими й ворожими, і кількоро хвиль він лежав не в змозі поворухнути й рукою, аж сяєво між перехрестями віконних рам поволі стало ясніти, вливаючись до покою, неначе прозора чиста вода, й тоді він зітхнув і, перевернувшись на спину, замислено втупився у низьку запорошену стелю, де по кутках сіріло темне павутиння. Цей сон примарився йому в перші дні після поранення, а нині повторився до найменших деталей. У цьому був якийсь прихований сенс, однак він ніяк не здужав його збагнути. Чітко він усвідомлював лише одне: коло його життя замкнулося. Він прийшов на світ ув оцій хаті з грубими валькованими мурами й глиняною долівкою, а потім виріс і покинув її, й довго поневірявся між людей, устряючи в ріжні халепи та оказії, аж ось йому виповнилося сорок років і він повернувся назад, але навіщо це було потрібно, — він не знав. Логічних пояснень тут було недостатньо. Існувала якась інша, незрима причина того, що це містичне коло замкнулося і він знову бачить у вікні безлисте голе віття яворів, що впам’яталися йому ще за тої пори, як він і балакати не вмів, а просто над головою чорніє випалений у сволокові хрест із химерними контурами, — Коштрубове свастя, як на нього казала баба... Зрештою, найдивнішим у цій ситуації було те, що він геть утратив тут відчуття реального часу! За останню добу йому вже не раз доводилося ловити себе на тому, що він мов би повернувся на чверть сторіччя назад, і попереду в нього знову цілісіньке життя, в якому він підкорить усі вершини й зможе досягти геть усього, що йому бажається... Юр до болю заплющив очі; під повіками спалахнув жовтий огонь, який помалу почав набирати знайомих контурів, аж трансформувався в образ допитливого хлопчини, що дивиться спідлоба рішучим і трохи настороженим поглядом. Юр скількись часу спостерігав це видиво внутрішнім зором, а потім криво посміхнувся. «Ну що, — поспитався він уголос, і ті слова неприродно й жорстоко прозвучали в порожній хаті, — багацько доскочив?» Відповіддю була глуха могильна тиша й тоді він гірко засміявся, лежачи на старому дощатому ліжку й заклавши руки за голову, і сміявся голосніше й голосніше, наглядаючи, як тане образ того хлопчини, згоряючи в омахах жовтого полум’я — аж біль, який, згорнувшись у клубок, дрімав у ньому до сеї пори, зненацька прокинувся од того сміху, заворушивсь, немов гадюка, розпрямляючи своє в’юнке холодне тіло, і в однісінький момент вибухнув...
