Тема для медитації - Кононович Леонід (читать книги без сокращений txt) 📗
Сина змалечку привчила красти. Ото, каже, йдеш через чужий город, то щось і вирви — хоч цибулі, хоч огірків чи навіть гарбуза... вдома усе знадобиться! І взагалі не зівай — що де погано лежить, то під полу його. От він виріс та й пішов тою стежиною. По комсомольській лінії пішов, сміялися в селі — один раз у тюрягу попав за крадіж, а тоді й другий... Вернувся в село уже вмирати. Був він злодій у законі, й усе йому з общака возили — і гроші, й харчі, і навіть морфій, бо наркоманом зробився... Але мені було до того байдуже: я жила з ним і була щасливою, бо ми ще молодими дуже любили одне одного.
А вмер він весною. Поховали його на цвинтарі неподалік од шляху. Було, на короварні йду, то кожного разу і бачу той хрест, рушником пов’язаний.
... короткий осінній день, який догорів поміж яворовим гіллям. Юр уже скінчив лагодити ворота, які геть було похилилися й ось-ось упали б од вітру, а тоді пошукав у повітці й виволік насеред обійстя важучого ясенового стовпа, якого він хтів підставити на причілку, — аж зір його ковзнув провулком, що зяяв за стіною колючих сухих бур’янів, і він зненацька побачив, що вже стоїть старий вечір і сонце давно сховалося серед грудкуватих піль, які прозирають крізь голе віття безлистих верб. Він замислено зважив у руці сокиру й, зміркувавши врешті-решт, що сьогодні вже багацько утнути не встигне, похилив стовпа на стіну й утомлено почвалав до хати.
Світлиця зустріла його понурим глухим напівмороком; всі речі немов би заклякли на своїх місцях, і він мимохідь знову зачудувався з оцього недвижного статичного світу, який оточував його вже цілісіньку добу, а тепер почав породжувати якусь невиразну тривогу. Коли він запалив світло, це гнітюче почуття зробилося ще дужчим; пораючись коло груби, брязкаючи дужкою відра й чайником, совгаючи туди-сюди тяжкого стільця, який гарчав ніжками по долівці, він увесь час вслухався у ватяну тишу, що німувала в передпокої, і хоч звідти не долинало ані жодного звуку, тривога однак не полишала його — вона зростала й тоді, коли він вечеряв, сидячи на ослоні біля вичовганого дубового столу, й тоді, коли він відчиняв чавунні дверцята, щоб підкинути у вогонь грубих яворових полін, і навіть тоді, коли погасив урешті світло й, уклавшись на ліжку, вкрився вогкою ковдрою, що видалася йому такою тяжкою, наче її зробили з листового заліза.
Сон відразу ж навалився на нього, мов земля, й він став утрачати відчуття реальности, дедалі глибше й глибше провалюючись у непроглядну чорну ковбаню, де, неначе риби в темній воді, пропливали якісь безформні тіні, періодично проблискували гарячі оранжеві плями й безугавним тлом стояв сухий набридливий тріск, який звучав у барабанних перетинках...
... й коли свідомість його згасла, опустившись за грань, де кінчається ява, то зненацька він чітко й виразно почув крізь сон, як у сусідньому покої пролунав глухий старечий голос, який погукав його на ймення: «Юру!»
Він підхопився й сів на ліжку. Підсвідомість продовжувала з ним свою підступну гру: спросоння йому вдалося, ніби він ще малий, зараз йому років з десять і з передпокою гукає баба. Ще не прокинувшись, він тривожно заозирався наокіл, а тоді, не тямлячи себе, крикнув: «Бабо... бабо, я тут!»; і допіру ці слова прозвучали серед моторошного безгоміння, що висіло в світлиці, як він отямився й відразу ж згадав усе гамузом — і те, що за плечима в нього чотири десятки літ, і те, що він повернувся пораненим із зони бойових дій, і те, що баби давно вже немає й усе це просто сонна мара, яка лякає його серед ночі.
Він провів рукою по чолі й, повагавшись, знову вклався горізнач. Серце калатало, як навіжене, й сон геть відлетів од його віч. Темрява в покої стояла така, що він і рук своїх не міг розгледіти. Трохи полежавши, він одкинув ковдру й, ковзнувши долонею по ребрах, намацав із правого боку тверде перехрестя рубців, яке пульсувало гарячим сухим жаром. Навіть на дотик можна було розпізнати, що за останніх кількоро день цей кім’ях виріс майже удвічі. Юр сумно посміхнувся й, знову заклавши руки за голову, втупився у пітьму. Його поцілило на шосе, допіру він піднявся в атаку, й куля калібру 5,56 з розбалансованим центром вийшла аж під пахвою. Якимось дивом вона обминула легеневу артерію, однак подальші десять місяців стали для нього справжнісіньким пеклом — він просто-таки зненавидів своє тіло, яке проти його власної волі хапалося за життя й завдавало йому таких страждань, про які в нього до тої пори й гадки не було... Врешті, після кількох операцій справи неначебто повернули на ліпше, він помалу зіп’явся на ноги, а згодом навіть узявся було за тренування, щоб відновити м’язи, — аж якоїсь днини під час чергового огляду виявилося, що операційні близни почали розростатися, причому процес цей розвивається з катастрофічною швидкістю. За кілька днів хірург покликав його до кабінету. «Ти — солдат?» — поспитали його. Він мовчки схилив голову. — «Ну, то будемо говорити без реверансів... Ми більше нічого не можемо зробити для тебе. Це — онкологія... безнадійний випадок, розумієш?» — «Так уже й безнадійний?» — іронічно поспитався він, силкуючись приховати холодний жах, що пройняв його в однісінький мент. — «Ми вважаємо, що лікування принесе тільки зайві муки... Радимо тобі від усієї душі — їдь додому і постарайся прожити без медицини!..» — Хірург навіщось поправив окуляри. — «Якщо запасешся наркотиками, то зможеш зберегти людську подобу...»
А наступного дня прийшов лист. Він знайшов його на ліжку — жовтий конверт, замацаний десятками рук, із плямами од рушничного мастила, і поштовий штемпель свідчив, що йшло це послання до нього цілий рік, блукаючи по всіх госпіталях. Всередині був листок з учнівського зошита, списаний знайомими каракулями, й насилу пробігши його поглядом, він вискочив з кімнати й притьмом погнав до телефону. Зв’язок був кепський, та до вечора він таки додзвонився в село. «Що? — питалася секретарка у сільраді. — Не чую! Га? Який Юр? Та балакайте голосніш, а то я не пойму, що ви... А-а, баби Чакунки онук! Так вона вмерла... Вмерла, кажу! Коли? А вже з год, напевно... Еге! Її вже й зо списків усіх скреслили давно... А ви що, не знали?» Юр опустив руки й щось із хвилину стояв, наче укопаний. В слухавці подивовано квакало й квакало, аж врешті він отямився й, тихо повісивши її на важіль, вийшов з кабіни.
Юр заплющив очі. Хоч би там як, а поки що він живий. Він живий, і в нього вистарчило сил, щоб повернутися додому. Тепер зосталося тільки підвести риску під власним життям і, звичайно ж, повернути старі борги... Сон знову наліг на нього якимсь химерним заціпенінням, і Юр відчув, що не може поворухнути ні ногою, ані рукою. Він глибоко зітхнув і, перш ніж зісковзнути в чорну прірву, раптом згадав: світлиця, в котрій висить багровий напівморок. Відкиди трьох свіч, котрі танцюють і ворушаться на сволоках. І калач на столі — білий-білий, неначе виліплений із крейди...
...а як їх куркулили, то вона з кожним закутком і з кожнісінькою худобиною прощалася. А не подоба на все оте було й дивитися! Ото стане перед піччю, вклониться та й промовляє: «Дякуємо тобі, пече, годувальнице наша, що хліб пекла високий да пишний!» І до корови підійде, то ще нижче схилиться: «Дякуємо й тобі, паніматко, що живоття наше на світі держала й до чорної години догодувала — більше годувати не будеш!» А посеред надвір’я вийшла, то у всіх коси дуба поставали — перехрестилася тричі, та в пояс уклонилася, та й мовить: «Дякуємо тобі, хато, і вам, двері тисовії, й вам, поріженьки дубовії, хатній, сінний, комірний і стайняний, і тобі дякуємо, хазяїне домовик, — за те, що терпіли нас, і служили нам, і добром дарували... більше ж у сьому місці добра не буде нікому!»
А людей кругом, людей! — і попідтинню, й коло повітки, й у воротях... й усі мовчать, наче води в рота набрали.
Дівкою вона, як усі, була. Й заміж вийшла, то шестеро дітей устигла на світ привести. Аж у той чорний год таке їй поробилося, що сіла посеред обійстя й сиділа, наче з хреста знята. А люде до неї з усіх сіл ішли, і всім вона правду казала, і як сказала, так воно й збувалося. Ото як насипле, було, пшениці на сито, поведе рукою... а зерно так і ходить, так і ходить, немов живе! «Отсе ти, — каже одному, — в хаті замерзнеш: будуть хліб у тебе шукати зимою й піч розвалять. А ти, — другому радить, — як продаси всеньке збіжжя та з села виїдеш, то живий можеш зостатися». А прийшов до неї хлопчик, пастушок собі, то вона й у долоні сплеснула: «Дитино, — каже, — ти такого лиха зазнаєш! — батько твій і мачуха покинуть тебе в хаті на голодну смерть, геть і рядно з-під тебе витягнуть, як спатимеш... але не журись: як попадеш у город, то буде тобі дуже добре й великим начальником зробишся!»
